На незацікавленість України у приверненні до себе лемків зарубіжжя скаржилися майже всі промовці. Чого дивуватись такому ставленню до проблеми далеких краян, коли в Україні досі ніхто не вибачився перед власним народом за заподіяні йому кривди. Про факт депортації українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя є багато публікацій, підтверджених архівними документами, але наша держава відмовчується. Досі не дано політичної оцінки подіям 1944—1947 років, не визнано переселенців із Польщі депортованими, не видано законів про компенсацію їм матеріальних і моральних збитків. Та, попри всі негаразди, лемки в Україні дедалі голосніше заявляють про себе. До всеукраїнського товариства «Лемківщина» входять відповідні організації більш як половини регіонів країни. Протягом останніх років створено понад 80 самодіяльних мистецьких колективів. Регулярно проводяться регіональні фестивалі лемківської культури. У Монастириськах на Тернопільщині, де компактно проживають багато представників цієї етнографічної групи, 8—9 червня втретє пройде всеукраїнський фестиваль «Дзвони Лемківщини», в якому візьмуть участь понад півсотні аматорських колективів. Систематично виходить лемківський календар, газета «Дзвони Лемківщини». Створено телефільми лемківської тематики. На жаль, усе це робиться на ентузіазмі тих, хто прагне відродити і зберегти цікаву культуру самобутнього етносу українського народу.
Ось чому в прийнятій конгресом СФУЛО резолюції наголошується на необхідності створити при Кабінеті міністрів України комісію для розв’язання проблем лемків, надати їм фінансову підтримку. Тим часом у Кабміні залежався проект закону про визнання переселених українців депортованими. Юридичні експерти не мають до нього зауважень. Залишилося сподіватися, що Верховна Рада України нового скликання нарешті повернеться до цього документа і затвердить його. Підсипало солі на лемківські рани і майбутнє приєднання Польщі до ЄС. Візовий режим між нашими країнами для переважної більшості вихідців із-за кордону унеможливить відвідання рідних країв та могил предків. Я був свідком, як лемки годинами передивлялися відеокадри любих серцю куточків і не приховували сліз. На тих кадрах ніби нічого особливого, а часто на місці хат зарослі пустирища — після виселення лемків на їхніх землях мало кому з нових господарів удається добре загаздувати, бо морги ті не стільки врожайні, як мальовничі, і якщо вже й розщедрювались і дарували вівсяний хліб та інші скромні ласощі, то тільки русичам, котрі вміли коло них ходити; бо не прийняла ця земля новосельців, тому й занепала, зникли цілі села й джерела замулились, — а все ж для лемків це найсвятіші куточки, і вони їх люблять до болю в серці навіть через три покоління. Не йдеться про те, щоб вертати всіх лемків назад у Польщу, але допомогти їм навідуватись у рідні краї без візи — обов’язок двох держав. До речі, Україна теж плекає надію колись прилучатися до ЄС. Тим часом представники європейських країн в особі русинів-лемків самі стукають в українські двері, але господарі за дверима не чують або вдають, що не чують того стуку. А жаль, адже, приголубивши своїх єдинокровців, котрих доля розкидала на світах, Україна мала б на Заході палких прибічників. Слухаючи виступи учасників конгресу, в яких ішлося про непрості відносини між Польщею та Україною, не один раз ловив себе на думці: хто і де запустив маховик взаємної неприязні, який понівечив долі тисяч українців та поляків (у Західній Україні над ними поглумилися, виганяючи з обжитих місць, не менше, ніж їхні земляки над лемками), маховик, який роками намотував відчуженість між двома народами? У Польщі чи в Україні, у Варшаві чи в Москві? Хто наважився на той перший поштовх, що набрав вулканічної руйнівної сили? Адже будь-який акт має конкретних виконавців. У чому ж їхня вина? Пригадалася розповідь батьків, як вони у війну під загрозою смерті переховували єврейську родину від фашистів, як потім допомагали радянському воїнові, що втікав із полону, як при наступі Червоної Армії перевдягли в цивільне німецького солдата, а його автомат закопали в гноєвищі. Батьки вважали святим обов’язком рятувати найцінніше в цьому світі — людське життя. Такого принципу дотримувалась більшість лемків. То чи треба нам сьогодні шукати винних і продовжувати ятрити душу? Що це дасть? Може, варто двом народам просто попросити вибачення один в одного за заподіяні кривди і вчинити по-християнському, по-божому — простити гріхи один одному, очиститися. Приклад цього мали б подати наші президенти. * * * ІІІ Конгрес СФУЛО обрав новий склад президії. Головою затверджено Івана Щербу, професора зі Львова, його заступником на Американський континент — Марію Дупляк зі США, на Європейський континент — Стефана Гладика з Польщі. Довідка "ДТ" Умови й порядок переселення українців із Польщі, а також польського населення з території Західної України до Польщі визначала угода, укладена 9 вересня 1944 року між Польським комітетом національного визволення та урядом УРСР. Українці, які проживали у 22 повітах тодішніх Люблінського, Ряшівського та Краківського воєводств, мали за добровільною згодою переїхати в Радянську Україну. Акцію намітили розпочати 15 жовтня 1944 року і закінчити 5 лютого наступного року. Однак добровольців зголосилося мало і до зазначеної дати вдалося спонукати до виїзду менше 40 тисяч осіб. Місцеві власті активізувалися і до вересня 1945 року переселили понад 200 тисяч, тобто лише десь п’яту частину українців. Тоді польська сторона відмовилася від принципу добровільного переселення і перейшла на шлях примусового, залучивши для цього армію, зокрема три дивізії Войська Польського, загони Комітету внутрішньої безпеки, міліції. На кінець 1946 року було переселено, а фактично депортовано 482 тисячі українців. Світову федерацію лемків було створено 1973 року з ініціативи Організації оборони Лемківщини в Америці. До її складу увійшло також Об’єднання лемків Канади. На першому Конгресі СФЛ у Львові до федерації приєдналися Об’єднання лемків Польщі, Союз русинів Словаччини і товариство «Лемківщина» в Україні. На київському конгресі СФУЛО поповнили Союзи русинів-українців Югославії та Хорватії. В Україні проживає три групи лемків. Найчисельніша — сотні тисяч депортованих із Польщі в 1944—1946 роках і розкиданих по всіх областях. Друга група — десятки тисяч корінних лемків Закарпаття. Третю групу відкрито недавно — це лемки, які переселились у центральну Україну в XVII—XVIII століттях. |