Сьогодні історична реальність така, що «виселення» вірмен із їхніх земель у східній Туреччині в 1915—1923 роках Туреччина повинна визнати як дійсне. Але рішення, яке може бути затверджене Конгресом США, може загрожувати американським інтересам у близькосхідному регіоні. Проте, як вважає спікер Ненсі Пелосі, «немає ніколи хорошого часу». Вона підтримує рішення, схвалене комітетом закордонних справ, яке стало причиною конфронтації Туреччини не лише зі Сполученими Штатами, а й із Заходом. Схоже, це питання вкотре стає предметом передвиборного протистояння між демократами і республіканцями.
Слід звернути увагу на подвійність стандартів президента США у «вірменському питанні»: під час передвиборної президентської кампанії він спочатку пообіцяв визнати геноцид вірменського народу, а потім ніби зрікся своїх обіцянок. Втім, можна згадати виступ Джорджа Буша 19 лютого 2000 року, у якому він заявив, що «вірмени були піддані кампанії геноциду, яка кидає виклик можливості порозуміння і спонукає всіх порядних людей пам’ятати й визнати факти та уроки цього жахливого злочину століття проти людяності. Обраний на посаду президента, я гарантував би, що наша нація належним чином визнає трагічні страждання вірмен».
Цілком очевидно, що, проголошуючи ці слова, кандидат у президенти від Республіканської партії намагався залучити на свій бік впливову у Сполучених Штатах кількамільйонну вірменську діаспору. Але вибори відбулися, Буш став президентом Америки, і тональність його оцінки «вірменського питання» почала зміщуватися. Стало цілком очевидно, що надалі він не збирається дотримуватися своєї обіцянки, і в одному зі своїх щорічних виступів з приводу
92-ї річниці подій у Туреччині, 24 квітня, в день поминання жертв геноциду вірменів, Джордж Буш вжив ухильну термінологію, свідомо применшуючи історичні та моральні наслідки вірменської трагедії. «Лора і я висловлюємо наші якнайглибші співчуття вірменському народу у всьому світі у цей день пам’яті. Ми рішучі в побудові більш мирного, квітучого і справедливого світу», — завершує своє звернення Джордж Буш. І хоча у щорічному посланні президента США Джорджа Буша «вірменське питання» характеризується як «одна з найбільших трагедій ХХ століття», але ці події в Османській Туреччині вже не кваліфікуються як геноцид вірмен.
До речі, в останні десятиліття усі кандидати в президенти США під час передвиборної кампанії визнавали цей геноцид, але лише Картер, Форд і Рейган підтвердили це після обрання на президентську посаду. Проте ситуація в американському суспільстві нині така, що на сьогодні, всупереч позиції центральної влади, уже більше половини штатів визнали геноцид.
Цікаво, коли був щирим Джордж Буш: тоді, коли обіцяв вірменам свою допомогу, чи тоді, коли наголошував недавно, що «ми глибоко співчуваємо стражданням вірменського народу і трагедії, яку йому довелося пережити, починаючи з 1915 року. Проте запропонована резолюція — не той спосіб, яким слід реагувати на такі історичні події, як масові вбивства. Її ухвалення завдасть великої шкоди відносинам з одним із наших ключових союзників по НАТО і війні з тероризмом».
Тим часом, абстрагувавшись від позиції тієї чи іншої сторони, можна констатувати, що відкликання турецького посла з Вашингтона і закриття повітряного простору Туреччини для літаків, котрі прямують із європейських міст до Іраку, можна розглядати лише як перші кроки нагнітання обстановки навколо теми визнання геноциду вірменського народу. В запасі у турків, як мінімум, є ще можливість закрити американську базу в Туреччині і заборонити транзити американських вантажів через свою територію до Іраку. Очевидно, така поведінка турків ставить під питання їхні тривалі союзницькі відносини зі США. Втім, турки продовжують пробувати чинити пресинг на своїх американських союзників. Генерал Яшар Бююканіт заявив: «Якщо резолюція, що пройшла стадію комітету, буде також прийнята палатою представників конгресу, наші військові зв’язки з США ніколи не будуть такими ж, як раніше».
Схоже, сьогодні Туреччина стоїть перед непростими рішеннями та діями у двох важливих питаннях, і помилковий крок може виявитися фатальним для турецьких інтересів. Перше — реакція на можливе визнання геноциду вірмен американською Палатою представників, відповідну резолюцію щодо якого послали до Конгресу на голосування. Друге — дії, які готує Туреччина проти сепаратистів із Робітничої партії Курдистану (РПК) у північному Іраку.
На думку турецьких експертів, оточення Ненсі Пелосі вважає той факт, що Туреччина багато погрожувала, але не могла нічого зробити в Кіркуку, коли курди зайняли це місто у 2002 році, прикладом турецького безсилля. Проте вони помиляються. Пелосі повинна пам’ятати про турецьке військове втручання на Кіпрі у 1974 році, на яке Туреччина пішла, незважаючи навіть на те, що за це довелося заплатити накладенням ембарго на поставку американської зброї. Вони повинні пам’ятати, що вірменська проблема — це не тільки процес визнання акту геноциду, скоєного деякими людьми проти інших у 1915 році. Вони повинні бачити, що визнання такого акту дозволить вірменам вважати Турецьку Республіку відповідальною за те, що, ймовірно, століття тому скоїли оттоманські турки, і примусить заплатити за це економічно й політично.
Зрозуміло, турецьке суспільство не готове визнати відповідальність за те, що вірменів було викоренено з території східної Туреччини і старовинна нація позбулася своєї батьківщини, на якій доти жила тисячі років. Не можна вважати, що вірменська ситуація не мала прецедентів, оскільки масові вбивства і депортація були частою практикою загарбників, які в такий спосіб звільняли завойовані території від народів, котрі там жили раніше. Але аргументи турецьких властей, що буцімто не було ніякого геноциду, а лише численні жертви з обох боків внаслідок потрясіння під час розпаду Османської імперії, видаються не дуже переконливими. Адже у ХХ столітті геноцид вірменів, геноцид українців під час Голодомору та єврейський Голокост — це три найбільші потрясіння, які залишили шрами на серці людства.
Проблема турків полягає в тому, що вони хочуть бачити у своїй історії лише те, що їм вигідне сьогодні. Уклавши союз із західним світом і продемонструвавши свою стратегічну важливість для США в часи «холодної війни», Туреччина підтримувала своє стратегічне значення з допомогою розумних союзів та економічної доцільності співробітництва, намагаючись оминати своє недавнє минуле. Для турків їхня справжня історія ніби починається зі створення Кемалем Ататюрком у 1923 році перспективної світської республіки. Тому вимагати від них, аби вони визнали, що їхні предки були винуватцями геноциду, — це, по суті, вимагати від турків підриву основ своєї самобутності. Адже визнання геноциду вірменського народу може спровокувати потребу у визнанні злочинів проти інших поневолених націй, включно з курдами.
Нині Туреччина опинилася в такому становищі, коли її цінність і політична вага протиставляються політичній вазі вірменів серед їхніх союзників. Ситуація розвивається так, що туркам доведеться або змиритися зі своєю історією, або зіштовхнутися з перспективою повернутися спиною до західного світу, до якого Туреччина тяжіла, починаючи з 1923 року. Втім, це вибір і для американських еліт. Для них вірменське питання має постати у моральному, а не політичному вимірі. Якщо Туреччина справді прагне приєднатися до Європейського Союзу, то вона аж ніяк не може оминути «вірменського питання», і жодні санкції проти «інакодумців» не зможуть переконати світову спільноту в тому, що «вірменське питання» не стосується політичних реалій сьогодення.
Очевидно, що нині настає один із найкритичніших моментів у американо-турецьких відносинах. Наступники Кемаля Ататюрка були рішучими союзниками Америки під час «холодної війни», і сьогодні Туреччина дозволяє США переправляти 70% вантажів до Іраку через свій повітряний простір. Крім того, Анкара наразі надає найпереконливіші докази того, що іслам і демократія можуть співіснувати. Крім того, не виключено, що саме вірменське питання спровокує турецьке керівництво на вторгнення до іракського Курдистану. Навряд чи така акція Туреччини може бути, м’яко кажучи, корисною у той критичний момент, коли Ірак і так балансує на межі початку кривавої фрагментації.
Білий дім попередив, що цей законопроект може призвести до «серйозної шкоди» і в так напружених відносинах між Вашингтоном і Анкарою. «Ми жалкуємо, що спікер Пелосі має намір довести цю резолюцію до голосування, незважаючи на серйозну стурбованість, висловлену експертами із зовнішньої політики та оборони… і нашими турецькими союзниками,— заявив прес-секретар Білого дому Тоні Фратто. — Ми, як і раніше, рішуче виступаємо проти цієї резолюції, яка може завдати серйозної шкоди США у відносинах із Туреччиною та інтересам США в Європі і на Близькому Сході».
Не стаючи на вірменський, турецький чи американський бік, слід підкреслити, що надзвичайно складна ситуація, яка виникла навколо «вірменського питання», не повинна вирішуватися емоційним шляхом. «Гарячі голови» по обидва боки мають усвідомлювати, що жодна зі сторін, навіть якщо питання для неї вирішиться якнайкраще, не здатна отримати стовідсотково бажаного результату. «Збити» Туреччину з обраного Кемалем Ататюрком у 1923 році прозахідного шляху означатиме інспірувати іще одну гарячу точку в близькосхідному регіоні. І лише бажання компромісів з обох боків може запобігти нагнітанню ситуації і прийняттю імпульсивних рішень.
Тим часом, як зазначає турецька газета The New Anatolian, «спікер американської палати представників Ненсі Пелосі, здається, повністю відсторонилася від глобальних світових питань, оскільки, як видається, підтримка вірмен у її каліфорнійському виборчому окрузі для неї важливіша за життєві інтереси її країни. Але цей вид безвідповідальної поведінки дуже небезпечний для держави, в якій конгрес може диктувати свої бажання у зовнішній політиці».