«Ця розповідь не є ані сповіддю, ані засудом» — хочеться запозичити у Ремарка вступні слова. Автор у жодному разі не вважає себе сліпим прихильником американської армії. У тамтешнього устрою є переваги, та є й недоліки — ця держава теж збудована людьми. Я провів там лише два роки і, звичайно, не претендую на істину в останній інстанції.
Спочатку про «нецікаве»
Відрядження передбачало службу на посаді офіцера Коаліційного центру зв’язків із громадськістю Офісу зв’язків із громадськістю Об’єднаного Центрального командування ЗС США (PAO USCENTCOM). Об’єднане Центральне командування — це одне з дев’яти об’єднаних командувань американських збройних сил, на кшталт оперативних командувань ЗС України. Ось тільки, відповідно до військової доктрини ЗС США, на п’ять зон відповідальності (Area of Responsibility, AOR) поділена... карта світу. Спостерігати в одній із них Україну було трохи ніяково.
За військові операції в цих зонах відповідають п’ять об’єднаних командувань ЗС США: USEUROCOM, USNORTHCOM, USSOUTHCOM, USPACCOM та USCENTCOM. Об’єднане Центральне командування займається обома найбільшими поточними операціями «Непохитна свобода» (Operation Enduring Freedom, OEF) в Республіці Афганістан та «Свобода Іраку» (Operation Iraqi Freedom, OIF) в Республіці Ірак.
При штабі ОЦК ЗС США, розташованому на базі ВПС США МакДілл у м. Тампа, Флорида, діє Коаліційно-координаційний центр (ККЦ). До його складу входять військові представництва понад 60 країн, що беруть участь у Глобальній війні проти тероризму. У Військовому представництві ЗС України проходять службу п’ять військовослужбовців. Ще один служить в Об’єднаній групі з планування (Combined Planning Group, CPG), де офіцери коаліції, як кажуть, «працюють безпосередньо на Абізейда» (чотиризірковий генерал Джон Абізейд — командувач ОЦК ЗС США). Група CPG планує та прогнозує розвиток операцій, які проводить Об’єднане Центральне командування.
Українська рука
на пульсі світу
Коаліційно-координаційний центр був створений у 1998 році для оптимізації зусиль коаліції, яка надавала допомогу ОЦК ЗС США в ході операцій «Грім...» та «Лисиця в пустелі». Він став головним координаційним закладом на стратегічному рівні між урядами країн-учасниць та Сполучених Штатів. Після подій 11 вересня і початку операції «Непохитна свобода» він продовжував сприяти ефективному застосуванню союзницьких сил.
Восени 2002 року місце в організації, поряд з іншими, отримала Україна. У Коаліційно-координаційному центрі було створено Військове представництво Збройних сил України. Відтоді службу у Військовому представництві одночасно проходило до п’яти українських військовослужбовців. Термін ротації — один рік.
Представництва в ККЦ надають країнам можливість безпосередньо спілкуватися зі штабом ОЦК ЗС США, оминаючи величезний ланцюг управлінь, міністерств, посольств тощо. Це значно підвищує оперативність обміну інформацією, що так необхідно для координації дій у бойових умовах. Офіцери отримують останні відомості з театру бойових дій на щоденних нарадах-брифінгах, а також теле-відеоконференціях з участю командувачів оперативних груп та інших компонентів Коаліційних об’єднаних оперативних сил (КООС). Крім того, вони беруть участь у засіданнях спільних робочих груп із вивчення та аналізу сучасних військових операцій, гуманітарних питань тощо. Особлива увага — розвідувальній інформації стосовно безпеки у зоні завдань.
Після початку операції «Свобода Іраку» перед Військовим представництвом ЗС України постали нові завдання. До поточного інформування щодо обстановки в Іраку додалася координація з американським військовим відомством забезпечення українського контингенту. Офіцери «здобували» посади для Збройних сил у штабах Багатонаціональної дивізії «Центр-Південь» та КООС-Ірак, займалися відшкодуванням ротацій, забезпеченням візитів до Іраку українських посадових осіб тощо. Крім того, за сприяння Військового представництва вітчизняні транспортні компанії отримували вигідні контракти на повітряні та морські перевезення.
Завдяки представництву в ККЦ Україна «тримає руку на пульсі» подій і оперативно ознайомлюється зі змінами обстановки у світі. Українські офіцери набувають унікального досвіду роботи в міжнародному середовищі та практикуються в аналізі сучасних військових операцій.
«Відмички»
до світової преси
Офіс зв’язків із громадськістю, де проходив службу автор, мав експериментальну структуру. Крім підрозділу, що працював у звичайному режимі прес-служби (відповіді на запитання журналістів, організація прес-конференцій, підготовка та розповсюдження прес-релізів), до його складу входила «група із залучення преси» (Media Engagement Team, МЕТ) кількістю близько 20 чоловік. Алгоритм роботи МЕТ полягав ось у чому (далі автор наведе кілька речень-кліше з роботи групи «американською англійською», які доводилося чути мало не щодня): «Call a guy downrange; call a media guy; arrange an interview; put them together on the phone» («Дзвониш хлопцеві в театрі воєнних дій; дзвониш представникові мас-медіа; влаштовуєш інтерв’ю; з’єднуєш їх телефоном»). (Офіс зв’язків із громадськістю ОЦК ЗС США міг здійснювати робочі дзвінки в будь-яку точку світу). У такий спосіб «good story about Coalition fighting Global War On Terrorism» — «добрі новини про (успіхи) Коаліції, що бере участь у глобальній війні проти тероризму» — поширювалися чи не вдесятеро швидше, ніж при традиційному для прес-груп очікуванні ініціативи з боку преси. Експеримент USCENTCOM PAO неодноразово схвально оцінювало вище командуванням ЗС США. Новоприбулі американські військовослужбовці з ходу підхоплювали схему роботи, шліфуючи майстерність професійних «клоузерів» (у даному випадку — влаштовувачів інтерв’ю) за рік і більше року роботи в офісі. Зазвичай вони організовували інтерв’ю між американськими сторонами.
Коаліційний центр зв’язків із громадськістю (Coalition Public Affairs Team, CPAT — автору завжди подобалася ця назва, за звучанням її можна було перекласти як «морська свійська тварина») був складовою МЕТ, і до завдань п’яти офіцерів із Пакистану, Азербайджану, Румунії, Молдови та України (нині до складу Центру влилися офіцери з Катару та Домініканської Республіки), крім випуску головного продукту СРАТ — журналу Coalition Bulletin, входила організація інтерв’ю між представниками контингентів країн коаліції та їх «домашньою» пресою, а також міжнародними медіа. Американські колеги по офісу не приховували: «Одна річ — коли до закордонних медіа телефонуємо ми, американці, — це одразу тхне пропагандою. Зовсім інша — коли українець дзвонить до італійців із пропозицією розповісти про успіхи румунів (румунський підрозділ входить до складу очолюваної ЗС Італії багатонаціональної дивізії «Південь-Схід» в Іраку, так само, як наша окрема бригада перебувала у складі очолюваної ЗС Польщі багатонаціональної дивізії «Центр-Південь». — Авт.) Ви вже самі по собі є родзинкою, ключем до світової преси. Для цього ви, хлопці, й тут».
Не можна не відзначити легкість, із якою йшли на розмову з журналістами американські військовослужбовці. Вона майже вражала. «Я маю розмовляти з вашим кореспондентом негайно?» — бадьоро цікавилися зазвичай генерали та офіцери (і як же це, без дозволу вищого керівництва?). Так само без проблем відбувалися переговори з американською пресою. Досить було передзвонити до найбільшого видання рідного міста «героя дня» — і справу зроблено, «closed», як-то кажуть, звідки й цей термін: «closer».
З іншими країнами коаліції справи були складніші. Отримувати дозвіл та узгоджувати кандидатуру інтерв’юера треба було з усіма державами, крім Нової Зеландії. У кращому разі, це забирало до одного тижня. До того ж «братів по зброї» часто-густо цікавили запитання, які ставитимуть журналісти. Це переводило подальші переговори офіцерів СРАТ із мас-медіа в іншу площину: далеко не всі журналісти хотіли ділитися професійними таємницями. Неабияке значення мало й те, що здебільшого іноземна преса була налаштована негативно до перебування своїх військ в Іраку (у США до негласного, проте й не таємного переліку «недругів» вітчизняної армії належали тільки New York Times, Washington Post, Los Angeles Times і деякі інші), та й чимало видань уже мали власних представників на місцях. Одне слово, «кількісні показники» інтерв’ю офіцерів СРАТ, порівняно з американською складовою МЕТ, мали значно «блідіший» вигляд. Утім, американські колеги не показували розпачу й гучно раділи успіхам коаліційних офіцерів.
Одним із найбільш пам’ятних медіазаходів, підготовлених СРАТ, був візит на MacDill російського телеканалу «РТР». Правонаступники «імперії зла» підготували на диво пристойний репортаж про очолювану США коаліцію боротьби з тероризмом. Аналогічний за масштабом візит до штабу USCENTCOM журналу Times, підготовлений американськими колегами (як вони цим пишалися!), приніс такі плоди, що ті довго ходили похмурі, доводячи начальству власний професіоналізм та відданість державній справі. Відтоді підступний журнал зі світовим ім’ям додався до «чорного списку». Але це був, скажімо, швидше, виняток із правил.
…А тепер про те, що є у них для нас повчального і що, на мій погляд, зробить сильнішою армію будь-якої країни. Це — ніби дві «крайнощі». Перша — жорстка субординація, виняткова взаємна повага, охайність та виконавська дисципліна в усьому, що стосується служби. Друга — абсолютна невимушеність у спілкуванні між старшими та молодшими, начальниками та підлеглими в усьому, що служби не стосується.
Американці вміють відділити службові стосунки від неслужбових, і в цьому їхня незаперечна перевага. У наших Збройних силах ця очевидна межа, на жаль, якось розмита. Першопричиною «особливих» взаємин між військовими, як відомо, є статут, який регламентує службову діяльність. Його положення не поширюються за рамки служби — і в ЗС США цей момент «позначений» чітко.
Sir, yes, sir!
Бувалим американським командирам нижчої ланки, які оточували мене впродовж двох років, — сержантам першого класу Дагласу Меллері, Деніелю Куну та штабному сержантові Джонатану Крейну було, відповідно, 42, 43 і 56 років. Але в їхньому ставленні до подекуди значно молодших за віком офіцерів не було й натяку на зверхність або зневагу. Про «таких!» прапорщиків і старшин, які називали на «ви» лейтенантів, котрі прибували з училища, доводилося чути і в ЗС України (і чомусь, хоча їхня поведінка докорінно відрізнялася від поведінки переважної більшості колег, ніхто не вважав їх «дивними»). Ось тільки у ЗС США таке явище — звичайне. Статутну поведінку та субординаційні норми рядовому і сержантському складам (NCO, non-commissioned officers) прищеплюють на їхніх курсах молодого бійця та в сержантських школах.
Американські сержанти ввічливо звертаються до офіцерів, якось передбачають хід думок, усіляко допомагають із завданнями, самостійно організовуючи підлеглих і напучуючи до належної поведінки. Вони не вважають свій вік перевагою, а лише бачать в офіцерах людей, накази яких повинні виконуватися. Тим більше що кожен із «дорослих» сержантів свого часу міг би вивчитися на офіцера. Залежно від попередньої освіти, цьому довелося б присвятити від одного місяця до декількох років. Не захотів, не зібрався, не побажав втрачати на першому етапі у грошовому утриманні — вибачай, будь тепер «perfect» («досконалим») у тій ролі, в якій опинився.
Ще один неабиякий момент, який довелося спостерігати протягом служби в USCENTCOM, — це так званий «зворотний зв’язок». Зберігаючи повагу та «субординаційну досконалість», сержанти ЗС США «пильнують», як поводяться офіцери, і «реагують», якщо ті роблять щось не так, як мали б робити згідно зі своїм високим статусом. Це неабияк стимулює до самокорекції.
Слід зауважити, що «еталонних стосунків» між американськими військовослужбовцями було б досягти значно важче, якби не збалансоване кар’єрне та матеріальне стимулювання (у збройних силах США, на відміну від наших, ці поняття тотожні, різниця в грошовому утриманні між черговими сержантськими званнями — 200—750 доларів, офіцерськими — від 350 до 1500 доларів). Це — відчутний «куш» і за американськими мірками. Голий ентузіазм не має сенсу, коли не підтримує природного прагнення людини до злагоди та фінансового добробуту. Державі ж, населення якої має шанс його реалізувати, — шана.
Так, зокрема, у ЗС США відсутній такий актуальний для ЗС України чинник впливу на виконання обов’язків, як невлаштований побут. Питання «Де б підзаробити?» — нічого, крім подиву та сумніву в твоїх професійних якостях, у них не викличе. Для роботи американський військовослужбовець забезпечується всім — від канцелярського приладдя до (у «випадку» прес-офіцера) професійної відеокамери вартістю 20 тис. доларів. Раз на місяць він бере каталог і замовляє все, що потрібно.
Hello, General!
Тепер про дозвілля. У вільний від служби час і просто в «неслужбовій» обстановці (наприклад, під час спілкування з товаришем із іншого підрозділу) розмова між різними за званням американськими військовими відбувається невимушено. Сержантові, наприклад, нічого не вартує по-приятельськи поплескати по плечу підполковника, якщо вони давні знайомі. У такому разі ці військовики — тільки чоловіки, котрі кладуть на шальки терезів свої людські риси. Це характерна особливість ЗС США і порівняно з арміями консервативних країн Західної Європи.
Коли американський командувач, чотиризірковий генерал (це передостаннє звання у табелі про ранги ЗС США еквівалентне українському генерал-полковнику, п’ятизіркових генералів у країні одиниці) крокує коридором штабу, нікому не спаде на думку від нього «ховатися». Підлеглі піднімають голови трохи догори та вперед і поважно вітають: «Hello, General!» («Привіт (вітаю), генерале!»). «Hello», відповідає той і, якщо має час, обов’язково поцікавиться, як життя та служба. Але ад’ютант, якого під час неспішної розмови генерал раптом викличе з якоїсь причини, з’явиться на виклик із приймальні, як «чорт із табакерки», з круглими очима та гучним «Yes, sir!»: у нього з начальником у цей момент службові стосунки.
Характерно, що в американській армії ніхто не соромиться «вислужуватися» в такий спосіб. Але ніхто це «вислужуванням» і не вважає, адже, як записано в одній із настанов, «підлеглий має надихати начальника приймати рішення та давати накази». Цей постулат чимось нагадує керівну настанову для підлеглих Петра І — про вигляд «подчиненного пєрєд ліцом начальствующім». Проте підґрунтя такої поведінки — лише інтереси служби.
Задля уникнення непорозумінь для українських військових — тих, кому ще не доводилося спілкуватися з американськими військовослужбовцями: у ЗС США доволі нетиповий для наших Збройних сил спосіб звернення одне до одного. Старші звертаються до молодших за званням, наприклад: «Сержанте, підійдіть до мене!», молодші до старших — «сер» або — теж за званням. На початку відрядження автор був шокований зверненням до себе «Hey, Major!» однієї дівчини — лейтенанта прес-офісу ОЦК ЗС США. За «поняттями» українських ЗС, це означало принаймні неповагу. Здається, дівчина це відчула. Як наслідок, до кінця відрядження зломити «упереджене ставлення» до себе того лейтенанта мені так і не вдалося, хоч як намагався це зробити.
Проте повернімося до теми. Раз на рік USCENTCOM відзначає свій день народження. Тоді відбувається щось таке, що офіцери, принаймні з країн колишнього СРСР, запам’ятовують на все життя. Окрім інших дивних традиційних американських розваг, існує така: на ослінчик над широкою двометровою бочкою, наповненою холодною водою, сідає людина. Ослінчик з’єднаний залізним плечем з невеличкою круглою мішенню, не більшою 10 сантиметрів у діаметрі. «Гравці» намагаються вцілити по ній тенісними м’ячиками з відстані 10 метрів. Коли ціль «уражено», ослінчик різко перекидається і доброволець повністю впірнає у воду... Цю розвагу в USCENTCOM традиційно відкриває командувач генерал Абізейд... сидячи на ослінчику. У шортах та бейсболці, він дивиться в очі шаленіючим від натхнення «гравцям» із доброзичливою впевненістю колишнього рейнджера (автор щиро жалкує, що чомусь посоромився увічнити на фото цей сюжет). Через півгодини-годину його змінює начальник штабу ОЦК генерал-лейтенант Кастелло, потім — усі бажаючі. «Уявити собі ось так нашого генерала, командувача оперативного командування!..» — тільки й казали українці. Та й не лише вони.
До слова, ставлення до «просякнутого водою стану» в ЗС США взагалі якесь особливе. Зокрема воно зовсім не асоціюється з «особливою мужністю». Так, наприклад, у військовослужбовців в однострої немає звички носити парасолю. «Am I a lady?» («Я що, жінка?») — кажуть вони. Хоч об’єктивно визнають, що через це, з урахуванням того, як часто у Флориді випадають тропічні зливи, нерідко виглядають поруч із коаліційними офіцерами як «sad sacks» («жалюгідні мішки»). Але це, мабуть, один зі способів «підвищення непримхливості» в американських ЗС.
Цей клятий «британський акцент»...
Декілька слів про «американську англійську». Наскільки вона відрізняється від «звичайної» англійської?
Перед відрядженням довелося скласти мовний тест у Департаменті кадрової політики МО України, на якому навіть набрав на один бал більше, ніж було потрібно. Проте коли перетнув прохідну Коаліційного містечка при Об’єднаному центральному командуванні ЗС США, почало здаватися, що ні сам нікого не розумію, ані мене не розуміє ніхто. Неначе вчив іншу мову. Давалися взнаки і брак практики повсякденного спілкування, і дивовижні акценти, котрі доводилося чути скрізь. Першим старшим начальником із представників Коаліції, з яким довелося спілкуватися, був голова Робочої групи з інформування громадськості бригадний генерал ЗС Нової Зеландії Джон Райенхоек. Дивним, як потім довідався, типовим для британських колоній «староанглійським» говором він пояснив, що в містечку співіснує «до десяти англійських мов»: американська, британська, французька, італійська, арабська, індійська, японська, африканська, російська тощо. Він дав два тижні на адаптацію, після чого почав ставити завдання нарівні з іншими.
Проте насправді «вуха» звикали до мови не менш як півроку. У цей час інколи здавалося, що власна англійська тільки погіршується. Велика дяка за допомогу в опануванні «американської англійської» колегам з Офісу зв’язків із громадськістю ОЦК ЗС США. Зберігаю цілий блокнот, заповнений ключовими американськими «військовими» фразами та повсякденними ідіоматичними висловлюваннями. Цікавий факт. Американці подекуди нарікали, що важко розуміють колег із Великобританії, Австралії та Нової Зеландії, й називали носіїв оригінальної англійської... такими, що розмовляють із «британським акцентом».
Одного разу в пошуках кандидатури для інтерв’ю зателефонував до одного коаліційного штабу в Ірак. Американський майор з ентузіазмом сприйняв, що при штабі ОЦК ЗС США працює Коаліційний центр зв’язків із громадськістю, й відзначив, що аналогічна організація є і в них. «...Разом служать представники понад десяти країн, — зазначив він. — Усі спілкуються англійською і чудово розуміють одне одного. Усі, крім одного майора... з Великобританії».
Насамкінець маю відзначити, що система зв’язків із громадськістю, яка існує у ЗС США, досить ефективна й заслуговує наслідування. Вона побудована з розрахунку на американську систему військових баз (де поряд розташовуються декілька з’єднань або частин), проте могла б працювати — у відповідному масштабі — у військовій організації будь-якої країни.
Загалом, маючи бажання, у ЗС США можна було б «запозичити» багато що, за винятком одного — коштів для цього. Без постійного і безперебійного фінансування їхня військова машина, як і армія будь-якої країни світу, перетворилася б на гору металобрухту. Хотілося б, щоб це якомога швидше зрозуміли наші парламентарії та урядовці. Попри розмаїття ідей, рацпропозицій та інших «припарок» — коштів не замінити нічим.