Чи можуть результати українських виборів позначитися на кадровій політиці Володимира Путіна? Якщо таке справді буде, тоді помаранчеві події у Києві стануть частиною кремлівської історії. Оскільки добре відоме ім’я людини, котра курирувала проект «Допоможемо Януковичу», спілкувалася з політтехнологами, була добре поінформованою про те, що відбувалося у Києві, — й інформувала про все президента Росії. Це глава його адміністрації Дмитро Медведєв.
Доки адміністрацію Путіна очолював Олександр Волошин, який працював на цій посаді ще з єльцинських часів, позиція Кремля була не те щоб іншою, але все-таки набагато більш осмисленою. Багато хто пам’ятає сенсаційні заяви Олександра Сталійовича щодо Тузли, які були зроблені на закритій зустрічі з українськими журналістами незадовго до його відставки і просочилися у пресу. Але Волошин говорив аж ніяк не лише про раптовий спалах територіального конфлікту. Він говорив і про майбутні українські президентські вибори. Про те, що Кремль не надто турбує, хто буде новим главою Української держави. «Зрозумійте, — запевняв Волошин гостей із Києва, — адже всі вони — і Вітя Янукович, і Вітя Ющенко, і Вітя Медведчук, і Юля Тимошенко — все це наші люди. Вони психологічно близькі нам. Ми з кожним із них домовимося...».
Можливо, Олександр Сталійович лукавив. Усе-таки з журналістами розмовляв. Можливо, його позиція на той момент визначалася тим, що не було відомо, кого ж остаточно визнає своїм наступником Леонід Кучма, на чию думку вирішив орієнтуватися Кремль. Усе-таки добрі стосунки Олександра Волошина з Віктором Медведчуком не були таємницею вже тоді. Але все-таки у цих взаєминах Волошин виступав, радше, як старший партнер і посередник між сім’єю першого президента Росії й оточенням діючого Президента України. Відносини ж Медведчука та наступника Волошина Дмитра Медведєва складалися вже інакше.
По-перше, на відміну від Волошина, Медведєв із самого початку не був серйозним гравцем на російській політичній сцені. І свідчило це не так про кадрову безпорадність або нерозбірливість Володимира Путіна, як про відверте небажання президента бачити поруч із собою сильного голову адміністрації, який розумівся б на політиці більше за патрона. Заради цього Путін узагалі готовий був погубити власну адміністрацію, знищити її як елемент свого політичного підстрахування — що в результаті і сталося. По-друге, Медведєв не міг бути посередником — він представляв лише самого себе, чиновника, здатного завести Медведчука в кабінет Путіна, — і тільки. По-третє, президентські вибори в Україні Медведєв сприйняв не як апаратне завдання, а як апаратну удачу — він явно розраховував, що успіх проекту «Янукович» підвищить його вагу у протистоянні з двома іншими сильними чиновниками адміністрації — Владиславом Сурковим та Ігорем Сечиним. Саме тому значення президентських виборів в Україні було гіпертрофоване в очах Володимира Путіна та російської номенклатури в цілому. Було вибудувано якусь ілюзорну картину, в якій існували гарний Янукович і поганий Ющенко. Причому у випадку з Януковичем — як у випадку з Кучмою десять років тому — запевнялося, що «він нам усе віддасть», а ось Ющенко «нам нічого не віддасть». Але якщо десять років тому така схема ще могла сприйматися всерйоз, то нині вона, радше, свідчила про наївність авторів і глядачів із рядів російського політичного класу — принаймні тому, що Кучма так нікому нічого й не віддав, і формула «хохли згадують про нас лише на виборах» стала розхожим висловом у кабінетах московських начальників...
Не ризикну стверджувати, що саме українські вибори стали чинником, який змусив російського президента всерйоз замислитися над слушністю зробленого ним вибору глави адміністрації. Звісно, на тлі Медведєва Путін видавався ну просто видатним політичним діячем. Зате завдяки главі своєї адміністрації Володимир Володимирович потрапив у одну з найнеприємніших історій у своїй політичній біографії— згадаймо бодай виступ на українських телеканалах напередодні виборів, і зрозуміємо, що Путін міг погодитися з таким форматом своєї фактичної участі в чужих виборах лише після дуже серйозної розмови з компетентним куратором українського проекту. А компетентний куратор спілкувався з компетентними політологами — ось і маємо результат... І якщо різні апаратні прорахунки пана Медведєва могли не дуже бентежити його шефа, то українська історія, так би мовити, вийшла назовні... І це при тому, що заступники Медведєва — Сурков і Сечин — набрали за останні місяці такої апаратної ваги, про яку Медведєв може лише мріяти. До того ж обидва вони, скажімо так, люди зрозумілі. Сурков представляє інтереси нібито витісненої з влади сім’ї першого президента, Сечин — найближче оточення другого. А Медведєв кого представляв? Може, принадність його саме в тому, що нікого, може, саме це імпонувало Володимирові Путіну, коли він вибирав кандидатуру наступника Олександра Волошина? Але ж нікого не представляти — це ще не професія...
Напередодні Нового року Дмитро Медведєв зазнав іще однієї дуже серйозної апаратної поразки, пов’язаної з перехопленням юкосівського «Юганскнефтегаза». Медведєв, як відомо, — голова ради директорів «Газпрому», і вважалося, що паруючий ласий шматок, який видирався державою з плоті Михайла Ходорковського, дістанеться саме компанії Олексія Міллера. Але сталося щось таке незрозуміле й несподіване, що навіть у Кремлі не могли пояснити в перші дні, хто виявився багатшим і сильнішим за газового монополіста. А виявилося — «Роснефть». А глава ради директорів «Роснефти» — Ігор Сечин... Ну от...
На той же час «собівартість» посади глави адміністрації різко підвищилася, бо стало ясно, що саме він пропонуватиме президентові — з подання управління, яке курирується саме Владиславом Сурковим, — кандидатури на посади керівників російських регіонів. І постало природне запитання: якщо Медведєв так «блискуче» провів українську кампанію, що буде, коли в його руках опиняться долі регіональних начальників? Президент Росії має знайти відповідь на це запитання вже незабаром. Я б запропонував такий варіант: Путіну потрібен інший голова адміністрації. Медведєв виявився дуже маленьким Волошиним, який програє у вазі та стратегічному баченні навіть своїм заступникам.
Якщо Медведєв утримується на посаді, це може означати ще й тривалу процедуру пошуку йому наступника. Путіну не хотілося б помилитися ще раз, і навряд чи в нього є бажання зруйнувати необережним призначенням той баланс інтересів, що склався «під Медведєвим», — точніше, поруч із Медведєвим — у Суркова з Сечиним. Але якщо постать, яка не осоромить президента, буде знайдена, питання з куратором проекту «Янукович» може вирішитися саме собою.
Проте це питання ставить під сумнів точність кадрових призначень Володимира Путіна. Насправді за весь час свого президентства Путін зважився лише на кілька принципових кадрових призначень. Точніше — на два. Він замінив главу адміністрації і прем’єр-міністра. Співвідношення можливостей Волошина та Медведєва ми вже обговорили. Співвідношення можливостей Касьянова та Фрадкова в Росії якось навіть не заведено обговорювати. Подивувалися мудрому вибору президента, поаплодували — і всім народом, від двірника до першого віце-прем’єра, забули, що в Росії є прем’єр-міністр, так що навіть при його появі на телеекрані починаєш згадувати, хто це. Мені, наприклад, поява там прем’єра приносить задоволення, бо зовнішністю він надзвичайно (хоча — чому надзвичайно?) скидається на мого покійного дядька, і я радію, що можу згадати про дядька. Але президентові, між іншим, працювати з цим главою уряду. Чи не треба з ним працювати? Хотілося б і на це запитання відповідь одержати...
Усе вищезазначене переконує, до речі, ще в одному важливому факті. Ось обговорюють, як нова українська команда працюватиме з російським керівництвом. І, попри всю повагу до тих, хто обговорює, хочеться сказати — а ніяк. Адже якщо в законодавчої влади є партнери зі спілкування у Росії (що й підтвердив недавній візит у Москву Володимира Литвина), то у влади виконавчої ніяких таких партнерів немає, за винятком однієї-єдиної людини — Володимира Путіна, який, схоже, найближчими місяцями буде заклопотаний не зовсім українськими проблемами. Але, зрештою, у Путіна є один партнер зі спілкування — новий президент України. А ось діалог нового глави адміністрації президента України та нового прем’єра з їхніми колегами в Москві налагоджуватиметься важко з об’єктивних професійних, а не лише з ідеологічних причин. Звісно, якщо на час формування нової української команди в Москві на ключових посадах не з’являться нові люди і якщо нові команди в обох столицях не виявляться не те щоб професійними, а бодай трошки свідомими. У що, чесно кажучи, не дуже віриться...