Американці полюбляють ефектні масові заходи. І навіть ті, які вони присвячують пам’яті трагічних подій, завжди проходять із колосальним розмахом. Не стала винятком і церемонія, що відбулася в США 11 березня, на спомин про найбільшу трагедію в історії країни, яка сталася півроку тому. Жалобний мітинг, хвилина мовчання, удари в дзвін нью-йоркського пожежного управління, яке втратило при гасінні ВТЦ понад триста своїх пожежників. І окраса програми — «поминальні промені», діаметром 15 метрів, що знялися на місці хмарочосів-близнюків на висоту 1,6 кілометра і які було видно з відстані 30 кілометрів.
Не менш ефектною була й церемонія перед Білим домом. Але тут першим номером стали не спецефекти, а виступ президента США Джорджа Буша. Спостерігачі негайно зарахували його до «програмних». Американський лідер у своїй промові проголосив початок «другої стадії війни з терором», мета якої — не дати терористам перетворити яку завгодно країну світу на другий Афганістан.
На цій стадії Пентагон планує надати військову допомогу низці держав і вже запросив збільшити відповідні асигнування на 27%. За даними міністерства оборони США, гроші, спорядження й американських радників матимуть такі країни, як Індонезія, Узбекистан, Йорданія, Непал, Пакистан, Казахстан і Киргизія.
Буш уперше офіційно заявив, що 150 військових радників прибудуть у Грузію та що грузинські пілоти вже навчаються в американських льотних школах. За словами американського президента, сторожовий корабель і автомати одержать Філіппіни, а запчастини для вертольотів — Пакистан. Американських інструкторів найближчим часом буде послано в Джібуті, Ефіопію й Оман.
Президент не назвав поіменно жодної держави, яка турбує Вашингтон, але не залишив сумнівів у тому, що США вживуть рішучих заходів проти країн, які створюють засоби масового знищення.
Хоча у виступі Буша Ірак прямо не згадувався, добре відомо, що режим Саддама Хусейна — наступний в американському списку держав, які вважаються причетними до переховування терористів і спроможними передати їм зброю масового знищення.
Підтвердженням цього стали переговори віце-президента США Діка Чейні з британським прем’єр-міністром Тоні Блером, головною темою яких була та ж таки можлива військова операція проти Іраку. Привід для інтервенції добре відомий — наявність у Багдада зброї масового знищення і його відмова допустити на іракську територію інспекторів ООН. Вашингтон і Лондон одностайні — сьогодні назріла нагальна потреба розв’язання цієї проблеми раз і назавжди.
З Лондона Дік Чейні вирушив на Близький Схід. Там він має переконати країни регіону підтримати міжнародну коаліцію та з’ясувати, що в Перській затоці думають про перспективи операції проти Іраку. А коаліція зараз, схоже, справді потребує підтримки. Навіть у самій Великобританії — країні, що вважається найближчим партнером США, — точаться запеклі дебати про те, чи слід завдавати удару по Іраку.
Більшість вашингтонських експертів вважають, що американський удар по Іраку практично неминучий. Проте вони відзначають, що з суто технічних причин військові дії почнуться не раніше, ніж через півроку або навіть рік.
Під час кампанії проти талібів і бойовиків Усами бін Ладена американці скинули 18 тисяч боєприпасів, переважно високоточних. І попри те, що устаткування для прицільного бомбометання, запаси якого відчутно вичерпалися через війну в Афганістані, корпорація «Боїнг» виготовляє авральними темпами, для бойових дій проти Іраку їх поки що вочевидь замало.
Але річ не тільки в недостатній кількості високоточних боєприпасів. Річ ще й у тому, що на сьогодні практично всі країни регіону висловилися про перспективу військових дій проти Іраку або скептично, або різко негативно. До того ж для війни з Іраком знадобиться набагато більше американських військ, ніж чотири тисячі спецпризначенців, які перебувають нині в Афганістані.
До того ж Саддам Хусейн, розуміючи, що метою воєнних дій буде повалення його режиму та знищення його самого, цілком може наважитися на крайній захід і застосувати хімічну й біологічну зброю, від використання якої він утримався 1991 року. Тож союзникам слід не лише перекинути ближче до Іраку велику кількість американських солдатів, а й забезпечити їх протихімічними костюмами та засобами біологічного захисту. На все це знадобиться не один місяць.
Мабуть, досі вірять у те, що Вашингтон втримається від спроби повалити режим Саддама Хусейна, лише іракські дипломати. У приватних розмовах вони покладають сподівання на «світове співтовариство», яке не дозволить Вашингтону реалізувати свій план.
Утім, багато країн, включно з Росією та європейськими союзниками США, уже висловили скепсис щодо силових дій проти Іраку. А список негативних наслідків антиіракської операції критики склали вже давно.
На їхню думку, військова акція проти багдадського режиму може призвести до розпаду Іраку на центральну частину, контрольовані проіранськими шиїтами південні райони й контрольовану курдами північ. Шиїтську територію може взяти під контроль Іран, який давно прагне покласти край історичній прикордонній суперечці з Іраком. А щодо іракського Курдистану, то він цілком може стати ядром тяжіння для курдів у Сирії, а найбільше — Туреччини, і все це серйозно дестабілізує регіон. Крім того, нова війна з Саддамом Хусейном неминуче спровокує хвилю антиамериканських настроїв у регіоні й поставить під сумнів стабільність поміркованих арабських режимів.
Та найголовніше — в Іраку в американців немає «місцевого Хаміда Карзя». Це справді так. Іракський національний конгрес (ІНК), найбільше опозиційне режимові Хусейна угруповання, не має солідних ресурсів і в ньому існує внутрішнє суперництво. А історії про військовий переворот у Багдаді з допомогою ЦРУ вже давно не сприймаються інакше, як погані анекдоти.
Попри такі серйозні аргументи скептиків, Білий дім, як і раніше, серйозно готується до нового хрестового походу проти Саддама Хусейна.
Важко заперечувати, що суто воєнні завдання, які стоятимуть перед Пентагоном, буде виконано. Справді, армія Саддама Хусейна не змогла протистояти міжнародній коаліції навіть у свої кращі дні 1991 року, а сьогодні, після більш як десяти років санкцій, вона навряд чи стала сильнішою.
До того ж значна частина населення Іраку настільки втомилася від поневірянь блокадного життя і сваволі репресивного апарату Саддама Хусейна, що розраховувати на активний народний опір не варто. Масоване постачання продовольства й медикаментів напевне пом’якшить ставлення місцевого населення, відданість якого президентові Хусейну підтримується передусім зусиллями політичної поліції.
Крім того, якщо американці затримаються в Іраку надовго, вони можуть не допустити розвитку сценарію «розтягування» країни. У цьому разі Іран навряд чи піде на пряме втручання в справи свого сусіда. Мало того, Тегеран потай буде вдячний Вашингтону за ліквідацію режиму Хусейна, що воював з Іраном протягом восьми років.
Курдську проблему можна буде розв’язати в рамках федеративного устрою Іраку, однаково Багдад із 1991 року не контролює північні райони. До того ж курдські лідери, які безперервно ворогують між собою, після нейтралізації Оджалана навряд чи зможуть запропонувати єдину програму дій і єдиного лідера.
Помірковані держави Близького й Середнього Сходу не мають сил і засобів для того, щоб зупинити американську акцію. Та й навряд чи вони стануть через Ірак псувати відносини зі Сполученими Штатами, яких у регіоні ніколи особливо не любили, зате завжди поважали. А стосовно палестино-ізраїльського конфлікту, то сьогодні він у такій стадії, що погіршити його вже ніщо не зможе.
Однак і від перспективи «загрібати жар чужими руками» США повністю відмовлятися не збираються. Днями стало відомо, що американський уряд бере на себе фінансування й організацію найбільш представницького форуму вищих офіцерів армії та сил безпеки, які втекли з Іраку. Головна тема обговорення — план повалення Саддама Хусейна.
Конференція іракської опозиції, запланована на кінець березня, проходитиме на військовій базі під Вашингтоном. У ній візьмуть участь близько 200 найзначніших противників Саддама Хусейна з різних опозиційних угруповань, які ввійшли тепер до складу ІНК.
Ще недавно уряд Буша, а перед ним уряд Клінтона не вірили в спроможність ІНК очолити змову проти Саддама і підозрювали цю організацію у фінансових зловживаннях. Але після того, як Джордж Буш включив Ірак у «вісь зла», США стали активніше шукати можливостей зміни режиму в Багдаді. І тоді голова ІНК Ахмет Халлабі запропонував скористатися для цього послугами своєї організації, повідомивши, що вона може почати підготовку військового перевороту в Багдаді, щойно одержавши від Вашингтона військову та розвідувальну підтримку, як це було зроблено в Афганістані.
Отже, головною проблемою для США та їхніх союзників залишається можливість використання Багдадом зброї масового знищення проти Ізраїлю й американських військ. Але її можна розв’язати точними ударами авіації по іракських ракетних пускових установках, якщо, звісно, ефективно спрацює розвідка й виявить місця розташування останніх.