Ввечері 2 листопада у Відні терорист відкрив стрілянину по перехожих. Озброєний гвинтівкою, пістолетом та муляжем «пояса смертника», він убив чотирьох і поранив ще 17 людей. Серед загиблих був і поліцейський, який намагався зупинити терориста. Спосіб організації та проведення теракту відразу примушує запідозрити в його організації «Ісламську державу». Цей напад демонструє, що ІД включилася в боротьбу за прихильність мусульманської молоді, радикалізованої останніми подіями в Європі. На відміну від убивці шкільного вчителя Самуеля Паті чи нападника на храм у Ніцці, терорист у Відні був добре вишколений та озброєний.
Його поведінка, муляж «пояса смертника», озброєння — все це кардинально відрізняє напад від недавніх терактів у Франції. Це не low-cost terrorism, не напад з кухонним ножем і не наїзд на перехожих на викраденій автівці. Це повноцінна бойова операція, як у Парижі 2015 року та Коломбо 2019-го. Але навіщо це «Ісламській державі»?
До нападу 2 листопада Австрія була однією з найбезпечніших країн Європи. У рейтингу Глобального індексу тероризму-2019 країна посідала 84-те місце за рівнем загрози терактів. Австрія була безпечніша за Фінляндію (81-ше місце), Японію (78-ме) та Нідерланди (77-ме місце). Лише 313 громадян Австрії виїхали з країни для участі у війні в Сирії. Для порівняння: з Бельгії виїхало до 600 громадян, з Великої Британії — 760, з Франції — 900.
Джихадисти розглядали Австрію як транзитний логістичний хаб. У країні діяли підпільні мережі прибічників терористів «Ісламської держави», які рекрутували добровольців і допомагали їм переправитися в Сирію. Найвідомішою була так звана «боснійська група». Її очолював Мірсад Омерович (або Абу Тайма) — рекрутер, що завербував і відправив у Сирію сотні громадян Європи. 2016 року він був засуджений на 20 років ув'язнення за участь у терористичній організації. Хоча Австрія з 2014 року входила до Глобальної коаліції боротьби проти ІДІЛ, її роль обмежувалася переважно наданням гуманітарної допомоги населенню країн, котрі постраждали від конфлікту.
Самі жителі країни більше переймалися імміграцією (22% опитаних у 2018 році), ніж загрозою терактів (7% опитаних). Але напад 2 листопада може стати переломним моментом. Він засвідчив, що в країні є люди, здатні придбати купу зброї та навчитися нею користуватися навіть не виїжджаючи на вишкіл в табори джихадистів у Сирії чи Іраку. Більше того, атаковано країну, керівник якої дуже залежить від підтримки з боку правих політиків та прибічників жорсткої антиімміграційної політики.
Не здивуюся, якщо керівники терористів ІД спеціально обрали Австрію для удару, щоби спровокувати Курца повторити помилку, зроблену іншим молодим європейським лідером — Емманюелем Макроном. Якщо австрійський канцлер підтримає наступ французького колеги на «ісламістський сепаратизм», то можна буде чекати нової хвилі радикалізації й терактів, цього разу вже від малопідготовлених, погано озброєних і, швидше за все, зовсім молодих бойовиків.
Що не так з «ісламістським сепаратизмом» Макрона?
Перш ніж боротися з проблемою, потрібно чітко її окреслити. Ця універсальна істина працює і для контртероризму. Перш ніж боротися з тероризмом, треба зрозуміти, в чому його причина і хто такі — терористи. Робити це бажано, спираючись на дослідження науковців і рекомендації аналітиків. Найбільша помилка при визначенні мети боротьби з тероризмом — керуватися політичною доцільністю. Коли політики задля власних потреб, на власний розсуд визначають, що є причиною тероризму і хто в цьому винен, — буде біда. Це не тільки не знизить загрозу тероризму, а, навпаки, допоможе самим терористам.
У своєму виступі «Боротьба з сепаратизмом: Республіка в дії» Макрон визначив «ісламістський сепаратизм» загрозою для Франції. Цей «сепаратизм» своїми діями намагається створити в республіці паралельне суспільство, позбавляє дітей можливості навчатися у французьких школах, заперечує фундаментальні принципи та цінності французького суспільства. «Ісламістський сепаратизм», за Макроном, — це політико-релігійний проєкт, який втілюється в тому, що батьки не пускають дітей у республіканські світські школи, обираючи натомість домашнє релігійне навчання. «Сепаратизм» у тому, що дівчатам забороняють відвідувати спортивні майданчики і басейни, де займаються хлопчики. Це, заявив Макрон у тому виступі, «заперечення наших принципів, гендерної рівності та людської гідності».
Фактично, президент Франції до сепаратизму прирівняв релігійну домашню освіту, проігнорувавши, як власне трактують сепаратизм міжнародні інституції. Наприклад, ООН у своїй резолюції пропонувала розглядати сепаратизм як перетворення певної території на самоврядну незалежну державу, вільне об’єднання з незалежною державою або ж злиття з незалежною державою. Тобто захопити й відокремити територію і не пустити дітей у школу або в басейн — це явища різного масштабу. Але навіщо такому досвідченому політикові маніпуляції словами й термінами?
Можливо, це спроба перетягнути на свій бік частину правого електорату Марін Ле Пен та її «Національне об'єднання». Після поразки у 2017 році на виборах президента Марін Ле Пен пережила розкол своєї партії й пішла на її ребрендинг. «Ісламістська» складова в запропонованому Макроном визначенні — це реверанс ісламофобським настроям у країні, де 10% населення сповідують іслам. Друга частина, а саме «сепаратизм», — це спроба посилити рівень загрози, граючи на досвіді французів у протистоянні зі справжніми сепаратистами.
Франція — країна, яка роками потерпала від терору сепаратистів. «Корсиканський фронт національного звільнення», «Фронт визволення Бретані», сумнозвісна «Баскська батьківщина та свобода» (ЕТА). Ці та багато інших сепаратистських рухів і організацій роками вбивали, підпалювали, підривали французьку свободу і територіальну цілісність.
За інформацією Глобальної бази даних тероризму, з 1974 року самі тільки корсиканські сепаратисти скоїли понад 700 терористичних атак у Франції, внаслідок яких загинуло 13 і понад 100 осіб отримали поранення. Баскські сепаратисти відповідальні за 28 атак, у яких п’ятеро людей загинуло і 10 отримали поранення. Нарешті, бретонські сепаратисти скоїли 31 атаку з п’ятьма загиблими. Тобто історія сепаратистського тероризму у Франції набагато давніша від джихадистського і ближча французам. Тому Макрон і вирішив нагадати їм про цей трагічний досвід, аби загроза «ісламізму» здавалася ще більшою.
Та насправді цифри говорять про інше.
Терактів у Франції стає менше
Свою заяву про «ісламістський сепаратизм» Макрон зробив за два тижні до вбивства 18-річним Абдуллахом Анзоровим шкільного вчителя Самуеля Паті. Тобто ще до того, як Франція здригнулася від моторошної історії обезголовлення. І саме теракт Анзорова, а потім — і напад у Ніцці демонструють, що боротьба проти релігійної освіти чи фінансування релігійних центрів — це не зовсім те, що допоможе запобігти терактам у майбутньому.
Тому що, по-перше, тероризм у Франції — це не тільки джихадисти. За даними щорічних звітів EU Terrorism Situation&Trend Report, за період з 2013-го по 2019 рік у Франції було зафіксовано 300 терактів (успішних, котрим запобігли та зірваних). Серед них 243 теракти були підготовлені сепаратистами, сім — правими радикалами, один — лівими радикалами. На рахунку джихадистів — 49 терактів.
Тобто говорити в контексті тероризму виключно про загрозу «ісламістського сепаратизму» — як мінімум перебільшення. Ці ж дані свідчать, що кількість терактів, скоєних саме джихадистами, у Франції зменшується. Порівняно з піковим 2015 роком, у 2020-му кількість скоєних або зірваних терактів зменшилася майже вдвічі. Зменшилася й кількість арештів. За шість років (2013–2019) у Франції за підозрою в тероризмі було заарештовано майже дві тисячі осіб. Серед них переважна більшість — 84% — прибічники джихадизму. Але якщо у 2016 році прибічників джихадизму, запідозрених у тероризмі, було 429, то у 2019-му — 202, тобто вдвічі менше.
По-друге, джихадисти у Франції, які скоювали теракти, не схожі на тих, хто навчається вдома і прагне відгородитися від інших.
Наприклад, згадуваний вище Абдуллах Анзоров з шести років жив у Франції і відвідував місцеву школу, не перебував у базах спецслужб як радикал або екстреміст. 21-річний терорист із Тунісу, який 29 жовтня вбив трьох людей у Ніцці, взагалі не навчався у Франції. Він прибув у країну з Італії, де його врятували місцеві, коли той переправлявся човном у Європу. Як і Мохамед Булель, який вбив 2016 року в Ніцці 85 осіб та понад 200 поранив. Перш ніж стати терористом він 11 років прожив у Франції, працюючи водієм вантажівки, мав дітей, займався танцями і не був помічений у схильності до джихадизму.
Нічого тут не пояснить і проблема імміграції. Наприклад, із 11 терористів, причетних до терактів у Парижі 13 листопада 2015 року, лише двоє не мали громадянства ЄС. Троє терористів були бельгійцями, шестеро — французами. За даними дослідження організації GLOBSEC, із 78 заарештованих у Франції джихадистів 59 були громадянами цієї країни, три — мали подвійне громадянство з іншою країною ЄС. Як стверджують результати цього ж дослідження, у 49% терористів, чиї справи вивчали, був попередній кримінальний досвід, 63% мали вищу освіту і 56% на час арешту були безробітними. Тобто говорити, що терористами стають ті, хто вивчає релігію вдома, — є перебільшенням, що не підтверджується фактами.
У терористів у Франції немає ні спільної ідеології, ні спільного походження, ні спільної історії чи релігії. Єдине, що їх об'єднує, — це те, що вони стали терористами. І величезна помилка, якої вже допустився Макрон і яку може повторити інший європейський лідер, — звалювати докупи тероризм, релігію, традиції та жагу помсти.
Не можна під одним штучним і поверховим брендом «ісламістських сепаратистів» збирати разом джихадистів, які розглядають тероризм як інструмент для побудови своєї утопії, та мусульман, які сповідують іслам. Атаки в Австрії і Франції — це тероризм, мета якого — спровокувати. Спровокувати уряди країн на жорстку реакцію проти місцевого мусульманського населення. Спровокувати місцевих радикалів на вуличне насилля проти мусульман. І найголовніше — спровокувати самих мусульман, особливо молодь, шукати захисту й підтримки в тих, хто з готовністю запропонує насилля та помсту як просте рішення.
Провокація — це інструмент мобілізації джихадистами своїх прибічників та засіб агітації тих, хто ще сумнівається. Для втілення своєї утопії їм потрібні люди молоді, радикальні, освічені. Провокуючи ісламофобію в Європі, джихадисти вербують тих, хто готовий до рішучих дій, до помсти, до війни. І коли їм вдасться захопити нові території десь у далекій Африці або в Південно-Східній Азії, ці новонавернені джихадисти з європейськими паспортами стануть їм у пригоді як будівничі омріяного «халіфату».