Про важливість вибору, який зробить народ України нинішньої осені, вже сказано багато. Крім наявної альтернативи внутрішнього розвитку, президентські перегони 2004 року визначать подальшу спрямованість зовнішньополітичного курсу Української держави. Незалежно від того, хто переможе на виборах, дотеперішнє двовекторне балансування в здійсненні зовнішньої політики, сповідуване Президентом Кучмою, не може бути продовжене за умов нового геополітичного та геоекономічного структурування Європейського континенту. Реальна орієнтація України на розширений Євросоюз чи Росію, що уособлюють два найвірогідніших кандидати на посаду президента, об’єктивно випливає з тих дедалі жорсткіших рамок, у які ставлять нашу державу її два головних сусіди.
Україна — не Польща і не Росія
На тринадцятому році незалежності Україна все ще не віднайшла свого місця в новій постбіполярній Європі. Амбівалентність «європейського вибору», проголошеного офіційним Києвом, рельєфно проглядається на тлі «повернення до Європи» центральноєвропейських держав, з одного боку, і «рівноправного стратегічного партнерства» Росії з Євросоюзом — з іншого.
На відміну від українського керівництва, реформаторські уряди країн Центральної Європи та Балтії (КЦЄБ) взяли беззастережний курс на приєднання до євроатлантичної спільноти, який логічно продовжував і закріплював розпочаті демократичні та економічні перетворення. У ширшому контексті стратегія «повернення до Європи» розглядалася в цих країнах через призму підтвердження історичної приналежності до західноєвропейської цивілізації або як чергова спроба «наздогнати» Захід у соціально-економічному вимірі. Прикметно, що у своєму прагненні назавжди позбутися трагічних рис національної історії посткомуністичні еліти КЦЄБ уподібнилися батькам-засновникам європейського будівництва. Якщо повоєнні західноєвропейці вбачали у процесі євроінтеграції гарантію примирення між європейськими народами, то лідери КЦЄБ рухалися до ЄС та НАТО з метою більше ніколи не допустити іноземного домінування і внутрішнього авторитарного розвитку.
Як наслідок, у процесі перенесення західних норм та інституцій керівництво КЦЄБ погодилося на жорсткий моніторинг і безпрецедентне втручання у здійснення внутрішніх реформ із боку Європейської комісії. Попри деяке розчарування позицією Євросоюзу (з огляду на початкові обмеження у доступі до ринку ЄС, повільність у визнанні перспективи членства) і значні соціальні кошти структурної трансформації, правильність курсу на приєднання до «клубу усталених демократій та заможних економік» ніколи не ставилася під сумнів. Водночас переважна більшість населення цих країн підтримала європейську орієнтацію, зокрема з огляду на можливість працевлаштуватися у країнах заможного Заходу та переконання, що пристосування до європейських стандартів змусить національну адміністрацію краще служити інтересам громадян і, загалом, діяти у більш ефективний та прозорий спосіб. Ще більшою мірою вступ до ЄС сприймається як єдиний спосіб подолання хронічних соціально-економічних та політичних негараздів елітами й населенням Балканських країн.
Натомість посткомуністична Росія досить швидко відмовилася від «євроромантичної» орієнтації на побудову «спільного європейського дому» та ймовірну інтеграцію до НАТО і Євросоюзу. Проголошена в жовтні 1999 року «Стратегія розвитку відносин Російської Федерації з Європейським Союзом на середньотривалу перспективу (2000 — 2010 рр.)» закріплює за російською державою статус рівноправного стратегічного партнера, а не потенційного кандидата на членство в ЄС. Позиція «розумного дистанціювання» від Євросоюзу відбиває прагнення Росії залишатися одним зі світових полюсів впливу та автономним гравцем на міжнародній арені. У зв’язку з цим російське керівництво не тільки воліє зберігати максимальну свободу дій у проведенні своєї внутрішньої та зовнішньої політики (не виключаючи й відвертих порушень прав людини), а й намагається створити альтернативне Євросоюзові інтеграційне об’єднання на терені СНД. Загалом, російське суспільство виявилося не готовим і неспроможним втілювати євроінтеграційний проект, який успішно замінила великодержавницька ідея. Варто відзначити, що після поразки націоналістів у Сербії Росія залишається, по суті, єдиною країною на Європейському континенті, в якій і далі панує традиційна для XIX — поч. XX ст. націоналістична ідеологія, поєднана з авторитарним правлінням та приматом держави над особистістю.
За таких обставин відносини Росії з Євросоюзом розвиваються шляхом складного й часом безкомпромісного діалогу, приміром, щодо розширення ЄС на КЦЄБ, питання калінінградського анклаву, умов приєднання Росії до СОТ. У травні 2003 року сторони домовилися про поступове створення чотирьох спільних просторів: спільного європейського економічного простору (СЄЕП); спільного простору свободи, безпеки та правосуддя; простору співробітництва у сфері зовнішньої безпеки; наукового, освітнього та культурного простору. При цьому процес зближення між розширеною Євроспільнотою та Росією здійснюватиметься на «рівноправній основі» й на базі визначених «конкретних цілей та взаємних домовленостей». Таким чином, російська влада домагається від Євросоюзу визнання рівноправності та особливого статусу проголошеного «стратегічного партнерства», яке виходить за межі європейської політики сусідства і, як таке, не повинне підлягати регулярному моніторингові з боку Єврокомісії та жорсткому узалежненню від наближення Росії до європейських норм.
Непослідовність у діях нинішньої української верхівки виявляється, отже, у фундаментальній невідповідності між її задекларованим «центральноєвропейським» курсом на членство в Євросоюзі та реальним «російським» небажанням підпорядковуватися спільним європейським цінностям. Попри різне бачення державами—членами розширеного ЄС українських перспектив та успадковану різнорідність українського суспільства, саме цей чинник вносить основну частку невизначеності у дотеперішні відносини України з Євросоюзом.
Кінець траєкторії «колобка»
Як уже неодноразово зазначалося, «багатовекторна» і «проукраїнська» зовнішня політика Президента Кучми полягає у тому, щоб насправді не рухатися ані в Європу, ані до Росії. Нинішнє українське керівництво однаковою мірою не зацікавлене як у приведенні української політики та економіки до європейських стандартів, так і в новому економічному й політичному підпорядкуванні Кремлю. Як наслідок, періодичні коливання української влади між західним та східним векторами диктуються насамперед імперативом збереження свого правління (як теперішні передвиборні поступки Росії), а також прагненням отримати всілякі інші дивіденди: легітимацію режиму в очах власного населення та Заходу; отримання фінансової допомоги тощо.
Двовекторність зовнішньополітичного курсу України часто тлумачать як закономірний спадок цивілізаційної роздвоєності українського суспільства. Услід за своїми західними сусідами та жителями Прибалтики, одна частина українців розглядала Радянський Союз як чергового окупанта і нині беззастережно підтримує вступ України до ЄС та НАТО, тоді як інша частина українського населення вважала і вважає, що на основі своєї приналежності до спільної східнослов’янської спільноти Україна покликана жити у тісному союзі з Росією. Така «естоно-білоруська» різнорідність усе ще несформованої української нації врівноважується за рахунок третього й найбільшого сегмента українського суспільства, який позитивно сприймає як інтеграцію до Євросоюзу, так і об’єднання з Росією та Білоруссю. У результаті більшість українських громадян могли б проголосувати і за приєднання України до ЄС, і за вступ нашої держави до ЄЕП. При цьому, якщо рух до союзу з Росією викликав би рішучий спротив частини українського суспільства, — інтеграція до ЄС могла б бути схвально сприйнята в цілому населенням України за умов збереження традиційних людських та економічних зв’язків із нашим північним сусідом.
Як слушно зауважив британський дослідник Джеймс Шерр, у своїй політиці багатовекторності Україна успішно скористалася двома зовнішніми обставинами: слабкістю Росії та приязним ставленням Заходу (після підтвердження нашою державою її без’ядерного статусу). Сприятлива геополітична ситуація дозволила офіційному Києву домогтися певних дипломатичних успіхів, зокрема підписання Договору про дружбу і співробітництво з Російською Федерацією чи укладання Хартії про особливе партнерство з НАТО. Протягом свого другого президентського терміну Леонід Кучма намагався офіційно зберегти подвійну орієнтацію української зовнішньої політики на тлі відчутного зближення з Росією та заблокування євроатлантичного вектора. Однак доводиться констатувати, що українське керівництво не має змоги продовжувати політику зовнішньополітичного маневрування, або своєрідну траєкторію «колобка» (між наголошенням на своєму віртуальному членстві в СНД і декларативним курсом на вступ до ЄС), а стоїть перед вибором реальної інтеграції до європейського чи євразійського просторів.
Швидше за все, новий етап у новітній зовнішньополітичній історії України вже розпочато з однієї з двох не випадково близьких дат. Як відомо, 23 лютого 2003 року президенти Росії, України, Білорусі та Казахстану заявили про намір створити Єдиний економічний простір, який, відповідно до вже ухвалених документів, постає як спільний ринок, що спиратиметься на митний союз і гармонізацію чи наднаціональне ухвалення законодавства (по суті — євразійський аналог Європейського Союзу). 11 березня цього ж року Європейська комісія оприлюднила концепцію нової політики сусідства розширеного Євросоюзу, яка надає країнам-сусідам, і зокрема Україні, перспективу інтеграції до внутрішнього ринку ЄС за формулою «все, крім членства». У цьому контексті ухвалення індивідуального Плану дій Україна—ЄС і подальший моніторинг його виконання Єврокомісією чітко продемонструє, як Україна, а також Євросоюз виконують узяті на себе взаємні зобов’язання. Йдеться, отже, про два цілком зіставних і альтернативних проекти поглибленої економічної інтеграції, між якими офіційному Києву буде вкрай складно «котитися далі» на гаслах декларативного чи часткового зближення одночасно з обома своїми стратегічними партнерами.
З одного боку, зміцніла путінська Росія прагне за всяку ціну втримати Україну в зоні свого економічного й політичного впливу. Оприлюднення проекту ЄЕП напередодні Послання Єврокомісії видається далеко не випадковим, а продуманим ходом на випередження з боку Росії, який дозволив нашому північному сусідові здобути першу вагому перемогу на інформаційному фронті (порівняйте лише за числом, навіть не за характером висвітлення, публікації, присвячені ЄЕП та європейській політиці сусідства, в українській пресі). З іншого — розширений Євросоюз справді зацікавлений у стабілізації й демократизації своєї нової східної периферії, не будучи, однак, готовим до її інституціонального поглинання. У зв’язку з цим здійснення європейської політики сусідства (ЄПС) стане пріоритетним завданням майбутньої Європейської служби закордонних справ із ймовірним створенням окремого портфеля комісара з ЄПС у складі Єврокомісії (після ратифікації Конституційного договору ЄС і запровадження посади міністра закордонних справ Союзу).
До Європи разом із Росією чи до Росії через Європу
Обопільний тиск на «спільне близьке зарубіжжя» з боку Росії і Євросоюзу позбавляє українську політику двовекторності можливостей подальшого маневрування. Розбіжності між двома головними фаворитами нинішніх президентських перегонів лише істотно поглиблюють масштаби очікуваних змін. Україна Віктора Януковича закономірно тяжітиме до об’єднання з іншими авторитарними пострадянськими режимами під егідою Росії, тоді як Україна Віктора Ющенка логічно претендуватиме на інтеграцію до європейського демократичного й економічного простору. За таких умов «європейський вибір» України, по суті, уподібниться або російській стратегії «рівноправного партнерства» з ЄС, або центральноєвропейському курсу на «повернення до Європи».
Перехід від «євроромантизму» до «європрагматизму» у відносинах України з Євросоюзом, проголошений нинішнім прем’єр-міністром, фактично тотожний російській позиції «розумного дистанціювання» від ЄС. Посилаючись на виступ Віктора Медведчука на XVIII з’їзді СДПУ(о), геополітична стратегія України у разі перемоги В. Януковича полягатиме в тому, щоб «Україна не клонилася зневажливій критиці Заходу, а шукала рівних стосунків». Зрозуміло, що за такого «жорстко конкретного» підходу «незмінний курс на євроінтеграцію України» остаточно перетвориться на суто формальний лозунг, аналогічний уже призабутому будівництву «світлого комуністичного майбутнього». На практиці формально двовекторна формула «До Європи разом із Росією» та стратегія «конструктивної євроінтеграції» означали б, що Україна діяла б у форватері та в погодженні з європейською політикою Росії і навряд чи пішла б далі утворення зони вільної торгівлі з Євросоюзом.
Натомість із приходом до влади Віктора Ющенка Україна змогла б спочатку стати одним із «найкращих сусідів» Євросоюзу, а згодом, отримавши підтвердження своїх перших реальних успіхів від Єврокомісії, звернутися з офіційним проханням про вступ до ЄС. А повноцінна інтеграція України до євроатлантичної спільноти уможливила б встановлення рівноправного, взаємовигідного та стабільного партнерства з Росією. Інакше кажучи, оптимальна зовнішня політика України могла б втілитися у формулі «До Росії через Європу».