Усім пам’ятний виступ Анатолія Зленка в переддень Дня дипломата 21 грудня 2001 року про те, що всі зусилля вітчизняного МЗС у нинішньому році будуть присвячені одній меті — якнайшвидшій інтеграції до Європи, яка нині має для Києва вигляд формули набуття «статусу асоційованого члена ЄС». Проте перший місяць 2002 року глава українського зовнішньополітичного відомства присвятив не Європі, а Азії, не Заходу, а Сходу. На початку січня Анатолій Зленко побував із візитом у ряді країн Перської затоки, минулого тижня він підкоряв Китай.
Щоправда, маршрут міністра до Піднебесної пролягав через... Німеччину. Але ця європейська зупинка була спричинена лише необхідністю поміняти літак, який із Франкфурта-на-Майні доставив українську делегацію прямо в Пекін.
Упродовж останнього року в українсько-китайських відносинах з’явилися, так би мовити, додаткові стимули. У серпні 2001 року в Києві відбувся двосторонній саміт — тоді до української столиці вдруге з візитом прибув голова КНР Цзян Цземінь. Багатьом українським журналістам пам’ятний початок того візиту, коли величезний «Боїнг» китайського лідера не зміг здійснити розворот на майданчику для прийому офіційних делегацій у Борисполі. Навіть літак лідера КНР мав демонструвати могутність китайської нації.
Нагадаємо: тоді після переговорів лідерів було підписано декларацію, в якій сторони ще разом підтвердили, що між ними не існує політичних протиріч і вони готові розвивати активну співпрацю в майбутньому. Тепер хід у відповідь належало зробити Києву.
Українська сторона намітила низку відповідних заходів. Ще до Нового року, у грудні, Китай мала відвідати парламентська делегація на чолі з головою Верховної Ради Іваном Плющем. Але з різних обставин цей візит не відбувся, і нині перенесений на кінець лютого.
Узяти приступом Велику китайську стіну доручили Анатолію Зленку. Час його візиту виявився дуже вдалим. 5 січня 2002 року сторони відзначили 10-річчя встановлення дипломатичних відносин, і цей ювілейний рік не гріх було б ознаменувати черговими успіхами й досягненнями. Сенс головного «message», який український міністр привіз до Китаю, за повідомленнями вітчизняних ЗМІ, можна сформулювати так: «На даному етапі й у нинішній геополітичній обстановці Україні потрібний такий партнер, котрий цінує дружбу, поважає її незалежність і територіальну цілісність, не втручається в її внутрішні справи». На думку міністра, такою державою міг би стати Китай.
Слід зазначити, що всі або майже всі перелічені вище принципи й умови є квінтесенцією китайської зовнішньої політики, викладені у так званих «П’яти принципах мирного співіснування з іншими державами». І вельми цікаво, що Київ пропонує Китаю керуватися тими принципами, які той сам сповідує принаймні останніми роками. Але, очевидно, для китайців це було важливо почути саме з вуст українського міністра. Пекін досі не може вибачити Києву, як він вважає, давнє втручання «в свої внутрішні справи». 1997 року українську столицю відвідав офіційний представник Тайваню. Візит тодішнього «віце-президента» бунтівного острова Лян Чжаня дорого коштував Києву — Пекін приблизно на цілий рік повністю заморозив із ним свої відносини. А азіатська економічна криза, через яку Китай постраждав загалом несильно, завдала економічним відносинам двох країн такого удару, від якого вони не можуть отямитися й досі.
До речі, 1997 року торговий оборот України з Китаєм перевищував 1 мільярд доларів, торік він досяг, за найоптимістичнішими оцінками, 850 млн. доларів. Очевидно, спад у китайсько-українській торгівлі 1998—2000 років можна пояснити не лише економічною кризою. Не виключено, що китайська сторона задіяла й певні «адміністративні» важелі впливу на свої фірми, котрі хотіли торгувати з Україною в той період, адже спад 1998 року був просто-таки обвалом. Та й торік Київ змусив китайців знову понервувати. Тайбей як суто приватна особа відвідав «перший президент України» Леонід Кравчук. Певне, тому тема Тайваню чи, як говорять дипломати, «невтручання у внутрішні справи одне одного», ще довго стоятиме на порядку денному. Тим більше що Київ хотів би зберегти за собою законне право підтримувати з островом економічні, наукові й культурні контакти, зовсім при цьому не заперечуючи право Китайської Народної Республіки проводити й надалі політику збирання земель, яка має завершитися, як кажуть китайці, «поверненням Тайваню в лоно Вітчизни».
До речі, за даними тайванських джерел, торгівля «бунтівного острова» з Україною 2000 року досягала 367,5 млн. доларів США, а в першій половині минулого — 162,4 млн. доларів. Якщо порівняти ці показники з загальним обсягом українсько-китайського товарообігу, виходить, що маленький Тайвань займає в ньому значну частину, і Київ не хотів би відмовлятися від цих дуже вигідних відносин винятково з політичних мотивів або тому, що цього хочуть у Пекіні. Якщо Києву вдасться відстояти власну позицію, це було б дуже корисним досвідом у відносинах із Китаєм. Адже, кожного разу демонструючи своє побоювання в черговий раз обпектися на дражливих для Китаю питаннях і темах, Київ сам зв’язує себе по руках і обмежує свободу дій стосовно цієї справді великої країни. Але, схоже, ситуація починає змінюватися.
Анатолій Зленко заявив під час візиту, що хотів би скористатися нинішнім роком, аби підняти відносини з Китаєм на новий вищий рівень. Слів «стратегічне партнерство» не пролунало, але вже зараз можна стверджувати, що рік буде насиченим.
Крім запланованого візиту глави українського парламенту до Китаю, міністр закордонних справ готував візит лідера держави. Анатолій Зленко не приховував, що дипломатичними каналами вже йде робота з підготовки китайського турне Леоніда Кучми в другій половині нинішнього року (можливо, кінець літа — початок осені).
До саміту дипломати хочуть підготувати програму співробітництва між двома країнами на найближчі три роки. Утім, у Києві не врахували, що в Китаї плани 10-ї п’ятирічки (а там ще планова економіка) на 2000—2005 роки вже давно затверджені. Правда, усе залежатиме від того, які будуть українські пропозиції.
Найзначнішою з пропозицій, привезених до Пекіна Анатолієм Зленком під час нинішнього візиту, стало рішення України приєднатися до масштабного плану китайської влади з освоєння центральних і західних районів країни. Тибет і Цинхай, а також Сіньцзян-Уйгурський автономний район значно відстають у своєму розвитку від східних і південносхідних районів країни, куди направляються основні обсяги інвестицій, зокрема й західних, де створено відомі на весь світ вільні економічні зони. Розрив у рівні життя різних районів Китаю став настільки великий, що влада вже побоюється соціальних конфліктів і акцій невдоволення.
Плани 10-ї п’ятирічки якраз і передбачають створення на заході Китаю сучасної інфраструктури й модернізації всіх сторін життя населення цих районів. Паралельно передбачається розпочати освоєння природних ресурсів цього регіону, які досі були заховані в надто важкодоступних для людини районах. Китайці вирішили покінчити з цим розривом і оголосили про «великий кидок на Захід».
І ось нині Україна заявила про готовність підключитися до цього кидка. Анатолій Зленко запропонував голові держради КНР Чжу Жунцзі участь українських фірм в освоєнні ресурсів західних земель. Зокрема це розвідка корисних копалин і газових родовищ, прокладка газопроводів і будівництво підземних сховищ газу, а також доріг і ліній електропередачі, спорудження ТЕЦ і ГЕС «під ключ». Усе було б добре, якби подібні проекти трішки раніш від Києва вже не запропонували західні й американські фірми, а також Росія.
Вітчизняних бізнесменів, котрі також прибули до Пекіна в складі української делегації, цікавили суто практичні питання змін у китайському торговому законодавстві, пов’язані з вступом Китаю до Світової організації торгівлі. Ця обставина в майбутньому визначить співпрацю з Китаєм для таких значних вітчизняних підприємств, як «Азовсталь» і «Запоріжтрансформатор», які за нових умов намагаються зберегти свою присутність на китайському ринку. Але зробити це буде нині аж ніяк нелегко. У Пекіні їм дедалі частіше говорять про тендери й конкурси, про необхідність боротися за китайський ринок із великими, часом навіть транснаціональними компаніями. І це при тім, що Україна здатна запропонувати Китаю унікальну продукцію й технології за нижчу, ніж на Заході ціну.
Одним із таких унікальних проектів є АН-70. Переговори про його придбання Китаєм продовжуються. Причому Київ уже погодився продати й технологію для будівництва машин даного класу в КНР. Крім того, Україна підключилася до китайської програми створення літака для регіональних перевезень. Прототипом для нього може стати АН-74, у який, утім, китайці просять внести низку конструктивних доробок. Представники міністерства промислової політики «Укрспецекспорту», котрі прибули разом з главою зовнішньополітичного відомства, тиснули на китайців з більш як 30 оборонних проектів, що їх Київ і Пекін уже визначили для себе як основні. Нинішнього року планується провести в Пекіні засідання комісії з військово-технічного співробітництва. Свідченням уваги, яку китайці приділяють Україні в сфері ВТС, може стати зустріч Анатолія Зленка й міністра оборони КНР Чі Хаотяня. Цей немолодий член політбюро ЦК КПК зустрічається далеко не з кожним міністром закордонних справ, котрі відвідують Пекін. Відомо, що Україна уже веде або закінчує виконання контрактів із Китаєм за такими військовими проектами, як поставки турбін для кораблів і систем радіолокації.
Сферу військово-технічного співробітництва Київ, очевидно, використовує як певний козир у переговорах з офіційним Пекіном. Адже військові контракти в Китаї погоджуються і затверджуються на найвищому рівні. Проте й тут є певна специфіка, адже для такої великої країни, як Китай, важливі обсяги поставок. А в Києва й Пекіна угод, сумірних за масштабами з українсько-пакистанським танковим контрактом, у сфері ВТС поки що немає.
Тому, певне поки що й залишається лише одне — займатися політичним лобіюванням і сподіватися, що відсутність політичних протиріч і обопільне прагнення до розвитку відносин у певний момент трансформується на прихильність із боку офіційного Пекіна до вельми скромних заявок і претензій Києва.
Схоже, в Україні продовжують вважати, що вплив адміністративного ресурсу в економіці Китаю, як і раніше, великий. Нині після вступу Пекіна в СОТ це вже не зовсім так. Точніше, залишаються сфери, де позиція держави ще довгі роки відіграватиме вирішальну роль. Передусім, це військово-промисловий комплекс. Але в економіці й багатьох інших сферах життя сучасної Китайської Народної Республіки все вирішують не лише КПК і чиновники Держради КНР, а насамперед ринок, гроші й конкуренція. У цьому нині, мабуть, і полягає головний сенс соціалістичної економіки з китайською специфікою.