Ще зовсім недавно Ясіра Арафата, котрий відкинув на саміті в Кемп-Девіді всі компромісні пропозиції ізраїльтян, зустрічали на батьківщині як героя. А палестинський лідер переконував своїх прихильників у своїй твердості, відмові поступитися принципами й намірі проголосити незалежність Палестини в середині вересня, попри тиск із боку Ізраїлю та США.
У цьому його підтримала і спеціальна комісія, створена Організацією визволення Палестини, у яку входять члени Виконкому ОВП і Палестинської національної ради (парламенту). Цей орган рекомендував главі Палестинської національної адміністрації проголосити незалежну державу у визначений раніше термін, 13 вересня. Голова комісії, глава Центральної ради ОВП Салім Заанун відзначив, що цього дня спливає термін перехідного періоду, передбачений ізраїльсько-палестинськими домовленостями, і «вакуум, що утвориться, може заповнити тільки проголошення незалежності» і створення палестинського уряду.
Для Арафата таке рішення є прямим керівництвом до дії. При цьому він чудово розуміє, що можливості для перенесення дати проголошення палестинської держави практично немає. Для цього потрібні дві третини голосів членів Центральної ради, котрі в абсолютній своїй більшості налаштовані непохитно.
Справді, відповідно до ізраїльсько-палестинських домовленостей, 13 вересня є крайнім терміном підписання мирного договору, який має врегулювати відносини між Ізраїлем і новою державою палестинців. Проте, як ми пам’ятаємо, переговори з цього питання зайшли в безвихідь через неліквідовані розбіжності, передусім, стосовно статусу Єрусалима, який обидві сторони воліють бачити своєю столицею. Це питання стало головним каменем спотикання й на зустрічі в Кемп-Девіді між лідером палестинців і прем’єр-міністром Ізраїлю, скликаної з ініціативи президента США Білла Клінтона.
Попри всю свою браваду, із наближенням оголошеного терміну, Арафат почувається дедалі незатишніше. Адже він чудово розуміє, що будь-які його односторонні дії можуть залишити палестинців віч-на-віч з ізраїльтянами, при цьому допомогти їм не зможуть навіть нинішні потенційні союзники. Передусім, вони втратять підтримку американців, якої домагалися так довго і так тяжко. Після провалу кемп-девідських переговорів президент США у своїх виступах ясно дав зрозуміти, що левова частка відповідальності за фіаско саміту лягає на палестинську сторону. Він висловився на цю тему цілком недвозначно, погрожуючи офіційно перевести американське посольство з Тель-Авіва в Єрусалим, і зажадав від Арафата відмовитися від наміру в односторонньому порядку проголосити створення палестинської держави 13 вересня. Практично таке саме попередження главі Палестинської національної адміністрації зробив лідер республіканської більшості в палаті представників Томас Делей, який попередив палестинців про «серйозні наслідки».
Нагадаю, що перенесення посольства передбачено законопроектом, ухваленим конгресом США ще в 1995 році. Його реалізація стала б величезною дипломатичною поразкою палестинців, і вони до останнього часу всіма силами й вельми успішно, не в останню чергу завдяки американському президенту, намагалися цьому перешкодити. Клінтон досі відкладав цей крок, використовуючи лазівки в законі, а тепер попередив, що переглядає свою позицію.
Не тішать лідера палестинців й інші його потенційні прихильники. За останні три тижні Арафат побував у більш як півтора десятку держав, намагаючись домогтися підтримки своєї позиції. Судячи з усього, його місія пройшла без особливого успіху для палестинської держави. Він почув схвалення своїх дій із вуст лише декотрих арабських лідерів, впливовість яких у регіоні вельми обмежена. Єдиним винятком тут можна вважати позицію президента Єгипту Хосні Мубарака. Він заявив, що будь-які поступки палестинців ізраїльтянам у питанні про статус Єрусалима призведуть до насильства й терору на Близькому Сході. До речі, такий демарш єгипетського лідера вже зіпсував відносини між Каїром і Вашингтоном. (Сполучені Штати хотіли, аби Мубарак натис на Арафата, щоб той підписав мирну угоду з Ізраїлем.)
А більшість інших лідерів, особливо європейських держав, закликали Арафата зачекати з одностороннім проголошенням палестинської державності, щоб надати переговорам з Ізраїлем ще один шанс. Досить характерним можна вважати прийом палестинського лідера в Росії, відомій своїми традиційними пропалестинськими настроями.
У Москві його зустріли радо й запевнили в підтримці «законного права палестинського народу на створення власної держави». Президент РФ Володимир Путін пообіцяв, що його країна робитиме свій посильний внесок у справу врегулювання на Близькому Сході. Водночас він поспішив наголосити, що будь-яке обговорення питання про державність потрібно пов’язувати з мирними переговорами і що палестинцям не варто йти «своїм шляхом».
Практично в такому ж ключі пройшла зустріч палестинського гостя з міністром закордонних справ Росії Ігорем Івановим, який попросив Арафата ставитися до термінів оголошення палестинської державності «вкрай обережно», додавши, що така заява палестинців повинна зміцнювати, а не зводити нанівець контакти з Ізраїлем.
Останнє закордонне турне показало палестинському лідеру, що він повинен вести дуже обережну гру, аби, з одного боку, не розлютити своїх прихильників, кількість яких в автономії зазвичай прямо пропорційна палестинським успіхам у перетягуванні дипломатичного каната з Ізраїлем, а з іншого боку — не втратити зарубіжну підтримку, вже й так ослаблену надмірною впертістю в Кемп- Девіді.
Арафат, очевидно, розуміє це не гірше від західних аналітиків. Можливо, тому він і заявив минулого тижня про можливість своєї участі в новому раунді переговорів з ізраїльтянами після передвиборного з’їзду Демократичної партії США, що почався минулого четверга.
Це рішення має дати лідеру палестинців певний простір для маневру, продемонструвавши його прихильникам, що мирний процес ще не помер остаточно, американцям же — що Арафат зберігає вірність своїм намірам підписати з Ізраїлем мирну угоду.
Річ у тому, що мир на Близькому Сході палестинцям потрібен не менше, ніж ізраїльтянам (інша річ, що кожна зі сторін розуміє його умови по-своєму). Тож авторитет Арафата серед палестинського керівництва значною мірою залежить від його спроможності знайти таке рішення, яке дозволило б не лише відстояти інтереси Палестини, а й успішно завершити близькосхідний мирний процес.
А прив’язка початку нового раунду переговорів до термінів завершення з’їзду американських демократів демонструє жорстку залежність глави Палестинської національної адміністрації від посередницьких зусиль Вашингтона. Арафат, звісно, може обурюватися погрозами Клінтона фактично визнати за Єрусалимом статус столиці Ізраїлю і тиском на нього з боку американців, проте інших посередників у нього немає, і вони не скоро з’являться.
Сподіватися на країни ЄС чи Росію Арафатові, певне, не варто, передусім тому, що звання миротворця на Близькому Сході вимагає величезних фінансових вливань, на які представники Старого Світу поки що неспроможні. Саме тому вони й не стали досі повноважними членами «близькосхідного клубу», попри свої заклики та обіцянки. А стосовно Китаю, куди лідер палестинців також завітав під час свого турне, то ця країна більше заклопотана конфліктами в азійському регіоні й охочіше виступила б посередником мирного врегулювання в Афганістані чи в переговорному процесі між Індією і Пакистаном.
Отже Арафатові більше немає на кого сподіватися, крім США. І чекати поки в цій країні зміниться керівництво він також не може. Прихильники твердої лінії з радикальної організації «Хамас» напевне перехоплять у нього ініціативу в разі провалу переговорів з Ізраїлем і скористаються ситуацією, аби спробувати відняти в нього владу.
Після безрезультатного завершення переговорів у Кемп-Девіді кількість супротивників миру з Ізраїлем серед палестинців різко зросла. Відповідно до останніх опитувань громадської думки, понад дві третини з них підтримують проведення актів насильства проти ізраїльтян. А радикали тим часом використовують сприятливу ситуацію для активізації своїх дій.
Розрив між лідером палестинців і «Хамас» стає дедалі очевиднішим. Вже після кемп-девідського саміту палестинська поліція заарештувала одного з лідерів організації Абдель Азіза Рантісі. А члени «Хамас», попри підтримку твердої позиції Арафата на переговорах з ізраїльтянами, звинуватили його у приховуванні від загалу їхніх подробиць.
Незважаючи на всі добрі наміри лідера палестинців, новий саміт, якщо він, ясна річ, відбудеться, цілком може спіткати доля попереднього. Не так багато часу спливло для того, щоб сторони могли переглянути та змінити свої підходи до розв’язання найскладніших проблем, зокрема щодо статусу Єрусалима, долі біженців чи прав на володіння джерелами питної води. Більше того, перманентна урядова криза в Ізраїлі не залишає простору для маневру Ехуду Бараку. Бо щоб підписати сьогодні угоду з ізраїльтянами Арафат муситиме піти на істотні поступки, що так само неминуче підірве його позиції як лідера палестинців.
Отже, перед Арафатом вимальовується дуже неприємна дилема. Аби залишитися при владі, йому потрібен успіх на новому ізраїльсько-палестинському саміті, який може відбутися лише за рахунок його відмови від своєї принципової позиції. Інакше результат може бути негативним, або переговори можуть виявитися загалом безрезультатними. Тоді Арафату доведеться 13 вересня оголосити незалежність Палестини та спробувати встановити палестинський контроль над Західним берегом і сектором Газу. Це неминуче призведе до застосування сили Ізраїлем, чого й чекають нетерпляче мусульманські бойовики. Главу Палестинської національної адміністрації звинуватять у неспроможності владнати конфлікт мирним шляхом, буде проголошено священну війну, а влада цілком перейде до керівництва «Хамаса», «керівній і спрямовуючій силі» цієї війни.
Арафатові сьогодні не позаздриш. Будь-який його крок може виявитися згубним не тільки для нього самого, а й для Палестини. Проте лідер палестинців, зважаючи на все, усе-таки хоче зробити ще одну спробу, щоб не довести справу до насильства. І незалежно від її результату, йому принаймні не доведеться в майбутньому картати себе за бездіяльність.