Коли на початку 90-х югославські республіки одна за одною, хоча і в різний спосіб, проголосили незалежність, Чорногорія була єдиною, що залишилась у складі федерації. Не обізнані з історією цієї балканської країни, вважали це цілком природним. Здавалось, чорногорцям нема чого розраховувати на незалежність з огляду на явну несамодостатність — маленька територія, суцільні гори, майже повна відсутність мінеральних ресурсів, незначне населення — 650 тисяч чоловік, невисокий рівень життя тощо. Єдине, що є в Чорногорії — це шматок адріатичного узбережжя, яке робить країну стратегічно важливою для Сербії і є туристичною Меккою Балкан.
Проте вся історія цього балканського клаптика землі яскраво свідчить про незалежність — відтоді, як середньовічна Чорногорія 1389 року стала незалежною від Сербії. 1482 року Іван Црноєвич заснував незалежне князівство Цетіне. Ним правили єпископи, що обиралися з 1516 року на загальнонародних виборах. Постійні війни з турками й албанцями тривали до 1878 року. Берлінський конгрес визнав незалежність Чорногорії. На початку ХХ століття всі крупні держави Європи мали свої посольства в цій балканській країні. Лише 1918 року з утворенням на Балканах Королівства сербів, хорватів та словенців, Чорногорія увійшла до складу Сербії або, як вважають прибічники незалежності республіки, була окупована її військами і таким чином втратила самостійність.
Протягом першої половини 90-х, на відміну від Словенії, Хорватії, Македонії, Боснії і Герцоговини, Чорногорія чудово уживалась з Сербією. Все змінилося 1996 року. Чорногорський лідер Міло Джуканович відколовся від партії С.Мілошевича і виграв у президентських виборах республіки. 1998-го Чорногорія вперше не підтримала Сербію у війні, відмежувавшись від конфлікту в Косові. У відповідь Мілошевич відмовився визнавати обраних чорногорцями депутатів верхньої палати парламенту, чим фактично відсторонив Чорногорію від федеральної влади. Грошовий потік і обмін товарами було повністю заблоковано, а лінія адміністративного розмежування між двома союзними республіками де-факто перетворилась на державний кордон. Єдиним федеральним інститутом, який підтримував існування СРЮ була армія. На противагу їй Підгориця збільшила і озброїла поліцію республіки.
Відтоді М.Джуканович докладав всіх зусиль, щоб керована ним республіка все далі дистанціювалася від Белграда. Перший документальний крок до відокремлення Чорногорія здійснила в серпні
99-го, коли її уряд ухвалив документ «Засади майбутніх відносин Чорногорії і Сербії». Тоді чорногорське керівництво запропонувало змінити назву Союзна республіка Югославія на «Співтовариство Чорногорії і Сербії», а повноваження союзних органів обмежити лише сферами оборони, зовнішньої політики та взаємної економічної й науково-технічної співпраці. Водночас Підгориця наполягала на фактичному поділі федеральної армії на дві республіканські. Тоді пропозиції Чорногорії в Белграді назвали нісенітницею. Підгориця отримала попередження, що прихильники федерації захищатимуть цілісність Югославії, застосовуючи «всі засоби».
В жовтні 2000 року Чорногорія продемонструвала, що для неї Югославії більше не існує: більшість чорногорських виборців бойкотували вибори югославського президента, а М.Джуканович, привітавши В.Коштуницю з перемогою, заявив, що Чорногорія не збирається брати участь в формуванні федерального уряду. Вже в листопаді монетарна рада республіки заборонила використовувати динар як платіжний засіб, й республіка офіційно перейшла на німецьку марку. Сьогодні Чорногорія за багатьма показниками де-факто є суверенною державою.
«Югославія більше не існує і не може бути створена знову», — кілька тижнів тому заявив президент Чорногорії. Тоді мало хто сумнівався, що в разі перемоги його прибічників, Югославія дійсно припинить своє існування. Підсумки парламентських виборів в Чорногорії підбито. Однак про свою перемогу заявили лідери одразу двох антагоністичних блоків. Коаліція нинішнього президента Міло Джукановича «Перемога Чорногорії» здобула 42% голосів. Близький до президентської коаліції Ліберальний союз зібрав 7,7% голосів. Блок його попередника, колишнього президента республіки Предрага Булатовича «Разом за Югославію» — 40,7%. Як запевняє Джуканович, результати виборів означають, що його сили контролюватимуть парламент 44 мандатами проти 33.
«Ми здобули дуже важливу і складну перемогу. Ми повинні докласти ще більше зусиль, щоб досягти головної мети: незалежної, демократичної, європейської Чорногорії», — дізнавшись про підсумки виборів, заявив Джуканович.
Але різниця в голосах прибічників і противників незалежності, за результатами виборів, виявилась не такою значною, як очікували, — менш ніж п’ять тисяч голосів. Це означає, що із червневим референдумом щодо повної незалежності Чорногорії можуть виникнути серйозні труднощі.
Поки Захід використовував відцентрові настрої керованої Джукановичем Чорногорії як важіль послаблення позицій Мілошевича в Югославії, — підтримка провідними європейськими країнами й США чорногорського прагнення до незалежності була їй гарантована. Це дозволило Підгориці обходитись без допомоги Белграда і досягти рівня життя вищого, ніж у Сербії. Після Мілошевича західні країни сподівалися, що Підгориця прагнутиме покращити свої відносини з Белградом.
На Заході остерігаються, що процес розмежування на Балканах знову призведе до кровопролиття. Події початку 90-х вже деякою мірою стерлися з пам’яті, а от Косово — ні. Хоча таке порівняння і є некоректним, адже Косово мало статус автономії, що входила до складу суб’єкта федерації, а Чорногорія є суб’єктом федерації, що має право на самовизначення. Однак на Заході на це воліють не звертати уваги, ризикуючи припуститись нових помилок в балканській політиці. «Безпосередні результати виборів не дають зеленого світла референдуму» – таку позицію ЄС сформулював керівник Трійки політичних директорів Єврокомісії Свен-Олаф Петерсон під час відвідин Підгориці минулого тижня повноважною делегацією Брюсселя.
Західні аналітики вважають, що відокремлення Чорногорії може спричинити появу нових зон міжетнічного протистояння. Зокрема в мусульманському Санджаку, а також підхльоснути сепаратистські настрої чорногорських албанців.
Чорногорські мусульмани історичної області Санджак на кордоні з Косово і Боснією незадоволені національною політикою Підгориці. До 1918 року цей регіон був частиною Боснії. «Доля мусульман в населенні Чорногорії складає 14%, а у владних структурах представників нашого народу лише 3,5%», — наводить свою статистику Інтернаціональний демократичний союз Чорногорії. В той час як югославська історіографія вважає санджакців сербами, котрі прийняли іслам, самі вони вважають себе частиною самостійного боснійського народу, хоча тепер територія Санджака розділена між Сербією (де проживає 250 тисяч слов’ян-мусульман) і Чорногорією (100 тисяч слов’ян-мусульман). Чорногорські боснійці, як і чорногорські албанці, висловлюються категорично проти виходу Чорногорії зі складу Югославської Федерації. «В такому разі наш народ буде розділено кордоном. Таким чином неодмінно постане питання про самовизначення Санджака і ситуація різко загостриться», — така думка побутує серед населення цього регіону.
Чорногорські албанці також не приховують незадоволення своїм становищем, хоча донедавна підтримували політику правлячої коаліції. Спостерігачі пов’язують таку зміну настроїв з активізацією албанських екстремістів в Македонії й на півночі Сербії. А в прикордонних з Косово общинах Чорногорії почали з’являтися листівки албанської Визвольної армії з закликами до співгромадян об’єднатися в боротьбі за свої права. Албанці складають 7% населення Чорногорії, а їх представництво в республіканських органах влади лише 0,03%. «Оскільки Чорногорія має намір отримати новий державний статус, вона повинна вирішити й питання внутрішнього устрою», — наполягає Демократичний Союз албанців.
Як видно, проблем в Чорногорії не бракує. Проте парадокс полягає в тому, що збереження статус-кво зовсім не означатиме «розсмоктування» з часом прагнення чорногорців до незалежності. Приклад Квебеку в Канаді є доволі показовим. Але Балкани — не Канада. Тому штучне стримування Чорногорії може призвести до зростання політичної температури як в ній самій, так і на Балканах в цілому.
Процес розпаду югославської федерації в суспільній думці значної частини населення Чорногорії зайшов так далеко, що в колишньому вигляді її не зберегти. Раніше М.Джуканович уже неодноразово заявляв, що США і Європа повинні підтримати незалежність Чорногорії. Оскільки саме це остаточно покладе край сербській експансії, котра завжди розпалювала балканські конфлікти і стане справжнім внеском в стабільність Балкан.
«Виходячи з 10-літнього досвіду, я знаю: в державному союзі з Сербією Чорногорія не може розраховувати на рівноправність, а також об’єктивне представлення своїх інтересів за кордоном», — так вважає чорногорський президент. Тепер він уже бачить свою республіку самостійним членом ООН та низки авторитетних європейських організацій і хоче закріпити отриману де-факто незалежність. І вже після її міжнародного визнання в статусі суверенної держави готовий піти на оформлення з Белградом тієї чи іншої нової моделі співіснування. Наприклад, у вигляді ініційованої США Балканської Співдружності незалежних Держав в складі Сербії, Чорногорії і Косова, що за своєю формою нагадує ідею конфедерації. Проте шлях до компромісу буде нелегким. Важливо, щоб він не став кривавим.