Для того, щоб окреслити перспективи вступу України в СОТ, необхідно повернутися до самої парадигми зовнішньої політики, що здійснюється країною протягом останніх десяти років. Неодноразово розкритикована політика багатовекторності виникла не випадково й засновувалася вона на цілком об’єктивних чинниках. Уже від перших днів народження на рівні ідейних установок було проголошено, що наш курс — це Європейський Союз, і він незмінний. Питання лише в методі та швидкості вступу.
Та реальність була іншою. По-перше, це психологічна невпевненість Президента й лідерів політичних партій і фінансових груп у правильності європейського вибору; всі люди, які керували в цей час країною (Кравчук, Кучма, Пустовойтенко, Кінах, Лазаренко, Плющ, Ткаченко, Мороз та інші), — кращі та свідомі управлінці радянської школи й способу життя. Та їхня невпевненість була небезпідставною. Вони не розуміли мови, якою з ними говорили, але точно знали, що їхня кваліфікація та рівень підготовки настільки низький, що вони не впораються з проектом європейський вибір, і чекали на допомогу. І допомога прийшла — та не з боку Європейського Союзу, а з боку українського бізнесу, який зароджувався і вже точно знав, що Європа — це конкуренція, якої вони не витримають. Слабке місце колишньої радянської еліти бізнес виявив легко — всі ці чиновники були бідними. І вся їхня попередня діяльність будувалася за принципом — завжди йти відповідно до оголошеного курсу, але ніколи не брати на себе завищених зобов’язань. Так само, як вони й такі, як вони, розвалили СРСР, так розвалять і європейський вибір України. Не знаю, чи розуміли вони, але я переконаний, що на Заході таки розуміли: без системної, націленої саме на Україну програми (приміром, такої як план Маршалла з відновлення Європи після Другої світової війни) Україна не зможе подолати той шлях, який пройшли країни Центральної та Східної Європи. Успіх економічної трансформації країн Центральної Європи на 50% пов’язаний із зацікавленістю в цих країнах Євросоюзу і на 50% — це зусилля самих країн. Ми не мали ні того, ні іншого. Тому взаємозвинувачення — як із боку України, так і з боку ЄС — у відсутності очевидних виявів взаємної зацікавленості є закономірними й грунтуються на відсутності взаємодовіри.
По-друге, це все-таки економічний аспект. На сьогоднішній день рівень економічного та інституційного розвитку України такий, що державі необхідно гнатися не за політичними досягненнями, а відстоювати цілком конкретні інтереси української економіки, яка не витримає конкуренції з європейськими виробниками та фінансовими інститутами. Ідея про те, що Україна має стати членом ЄС, не розв’язавши питання про своє членство у СОТ і не створивши зону вільної торгівлі з ЄС, — це утопія, яку керівництво країни й МЗС нав’язувало товариству.
У російському векторі зовнішньої політики України ситуація дещо інша, проте, із погляду підстав для невпевненості, досить схожа на європейський вектор. Економіки України та Росії однотипні, це частини колись одного цілого: тобто структура виробництва, рівень цін на робочу силу, капітал, землю — ідентичні, різниця лише в ціні на такий важливий виробничий чинник, як енергоресурси. Тому вірити в те, що Росія просто так від нього відмовиться й піде на створення з Україною зони вільної торгівлі без обмежень, — складно. Що й підтверджувалося історією наших торговельних відносин за останні дванадцять років, які швидше нагадували стан холодної війни, ніж преференційний торговельний режим.
Маючи такі підстави для сумнівів щодо реалістичності проведених зовнішніх політик, українське керівництво намагалося робити якісь кроки в обох напрямах, повільно формуючи образ ненадійного партнера з несформованим світоглядом і ще не визначеним майбутнім. Політика багатовекторності — це знак, який свідчить про стан невпевненості країни та її керівництва в перші роки незалежності. У даному випадку СОТ, як ключ від дверей, що ведуть у світову торговельну систему, є наріжним каменем, який може зламати дилему, що стоїть перед Україною. Саме членство у СОТ могло б поставити чітку крапку наприкінці цієї неупередженої історії з багатовекторністю політики України. Адже, вступаючи у Світову (а не регіональну) організацію торгівлі, країна зобов’язана відповідати не на «векторні» запитання, а на те, яке місце вона займе у світовій економічній системі. І це зовсім інший рівень самовизначення. Та дотепер люди, відповідальні за вступ до СОТ, швидше нагадують підпільників, які виконують якісь секретні завдання в Женеві, ніж публічних і сучасних керівників, у чиїх руках — майбутнє економіки країни.
Україна—Росія: боротьба за регіональне лідерство
Донедавна можна було говорити, що темп переговорного процесу України в СОТ був вищий, ніж у Росії. Проте переговорні позиції Росії були більше зорієнтовані на захист ринків, аніж позиція української сторони, що відбивалося на темпі переговорів. На сьогоднішній день, після підписання двосторонньої угоди про взаємний доступ товарів і послуг між Росією і ЄС, співвідношення перспектив вступу України та Росії у СОТ значно змінилося. Через те що Україна в переговорах із ЄС, вочевидь, погоджувалася на ліберальніші ставки імпортних мит, усередині країни періодично розгорталася кампанія з боку бізнесу й лобістських груп із захисту своїх інтересів через парламент. Унаслідок чого, на тлі взятих Україною зобов’язань у рамках переговорного процесу в СОТ, у парламенті паралельно приймають закони, що суперечать домовленостям, досягнутим у Женеві. З огляду на близькість президентських виборів в Україні та неясність суті ЄЕП для зовнішнього світу, можна припустити, що в Україні відбуватиметься уповільнення переговорного процесу щодо вступу в СОТ — і натомість прискорення переговорного процесу в Росії.
Росія зовсім не збирається робити вибір між двома стратегіями вступу у СОТ, запропонованими Путіним для країн—учасниць ЄЕП. Перша з яких пропонує першочергове членство країн у СОТ із наступним формуванням торговельного союзу, а друга — початкове формування спільної митної території і вже потім ведення переговорного процесу з СОТ. Вочевидь, що якщо формування ЄЕП залежатиме від членства Білорусі в СОТ, то воно не сформується в найближчі 20 років. Так само зусилля Росії з підписання двосторонньої угоди свідчать про те, що Росія не відкладатиме свого членства в СОТ доти, доки сформується ЄЕП.
Поки Росія обговорює з Україною, Білоруссю та Казахстаном, що може вийти з ЄЕП — зона вільної торгівлі, митний чи валютний союз, — вона має на меті одну-єдину стратегію. Росія не може припустити, щоб Україна опинилася в СОТ раніше від неї самої. Її завдання — вступити в СОТ першою, аби мати в руках цей легальний інструмент для тиску у двосторонніх відносинах зі своїми сусідами. Лідерство Росії в регіоні, найшвидше, вибудовуватиметься на базі її інтегрування у світовий простір, оскільки спроби зсередини, на кшталт ЄЕП, відпочатку приречені на провал. Росія знає це. Та вона так само безпорадна перед своїми викликами, як і Україна перед своїми. Тому сьогодні випереджувальний вступ до СОТ — це фактично єдино можливий ефективний сценарій для Росії. Росія, з позицій економіки, не вірить в ЄЕП, але їй необхідні явні переваги — значення на міжнародному рівні й участь у роботі міжнародних організацій. СОТ — одна з них.
Для України потрапити на вудку ЄЕП означає відмовитися від узятих на себе зобов’язань у рамках СОТ. А на відміну від практики державного співробітництва на пострадянському просторі, СОТ — організаційна структура, невиконання зобов’язань у рамках якої має прямі наслідки у вигляді торговельних санкцій. Навіть США і Європа тут не виняток.
Втрата пріоритетності для України переговорного процесу про членство у СОТ може дуже дорого коштувати українській економіці. Бо, якщо на тлі тих торговельних війн, які переживаємо у двосторонніх відносинах, Росія стане членом робочої групи, що приймає рішення про умови й терміни вступу України в СОТ, то вона скористається цим як інструментом для вирішення проблем у двосторонніх відносинах і закріпить свій статус регіонального лідера. Проте така стратегія прийнятна й для України.
Нинішнє керівництво України не приймало цих викликів. Якщо цього не зробить і наступний уряд, то політичне значення України у світі та регіоні падатиме. Хоча підстав для того, щоб Україна боролася за своє лідерство, досить.