Я бачу… сумний доказ того, до яких меж нечесності й цілковитої втрати патріотизму доводить наші політичні партії партійна ненависть.
Отто фон Бісмарк
Відкинути хибні ілюзії — не означає відмовитися від мети.
Юбер Ведрін
Усі винуваті. Що робити?
Днів із десять тому, в розпал усіх наших криз, Брюссель відвідала одна відповідальна українська офіційна особа. Відразу зазначу — це був не міністр закордонних справ. Принаймні не де-юре й поки що не сьогодні. Але людина до зовнішньої політики дуже керівничо причетна, хоча й не дипломат. Місія цієї особи була важливою, конфіденційною й делікатною. Такою делікатною, що ні МЗС, ні тим більше президент про неї не знали, що в наші дні не така вже й рідкість.
Чи то з цікавості, чи то за звичкою з паном Х. (змінимо його ім’я до невпізнанності) схотіла зустрітися комісар ЄС, щоб укотре підтримати його й усіх нас своєю променистою усмішкою. Та відповідальній особі було не до сміху, і зустріч не відбулася.
Про що ж ця державна людина розмовляла під час своїх неофіційних зустрічей із брюссельськими політиками? Про потребу звірити годинники з ЄС в умовах світової кризи, підстрахуватися у важку хвилину підтримкою стратегічного партнера? Запевнити в незмінності євроінтеграційного курсу, попри нашу політичну смуту? Розставити крапки над «і» в енергетичних проблемах, розвіяти страхи й сумніви в надійності України як транзитера енергоресурсів? Ні, ні й ще раз ні, бо всі ці питання — ніщо, а імідж — усе. Тому нашого героя цікавило одне — як політичні побратими в Брюсселі поставляться до можливого створення коаліції прогресивних, білих і пухнатих із тими, на дискредитацію кого було витрачено стільки сил і коштів (а скільки ще витратять?). Зрозуміло також, на кого покладалася провина за такий вимушений в інтересах країни крок. Відповідь європейських співрозмовників, до речі, була цілком передбачувана: з ким і як створювати коаліцію — справа ваша. Головне, на підставі чого...
На жаль, це не єдиний і навіть не найбільш показовий приклад. Просто один з останніх.
Наші політики занадто загралися, вирішуючи замість стратегічних питань країни свої короткочасні вузькопартійні завдання.
У результаті Україна, мабуть, уперше за свою історію, підійшла до дуже небезпечної межі, за якою вже не буде зовнішньої політики, а буде лише страхітливе продовження Камасутри внутрішньої. З усією її непевністю, непередбачуваністю, брудом і описаними класиком сварками між Іваном Івановичем та Іваном Никифоровичем, де саме провести роздільну межу. А також із листами до міжнародних організацій з аргументованими вимогами «вирішити», «підтримати», «прийняти» тощо, за якими неминуче з’являтимуться листи з не менш аргументованими «відкласти», «не підтримувати», «не приймати» тощо. З дзвінками з кількох центрів влади до злегка очманілих від усього цього зарубіжних партнерів із взаємовиключними проханнями. Або принизливим розпитуванням про те, з якою метою така-то (або такий-то) відвідали ту чи іншу країну, й про що, власне, говорили.
А як усе, що відбувається, мають пояснювати наші дипломати, як за цих обставин формувати позицію України з актуальних питань міжнародних відносин? І хто формує цю позицію в умовах парламентсько-президентської республіки? Безперечно, зовнішня політика — конституційна прерогатива президента. Але як бути, коли на парламентських виборах буде підтримано відмінний від президентського погляд? А що робити, коли розбіжності між президентом і урядом стосуватимуться проблеми, яка виникла несподівано? Як бути також, коли рейтинг президента (гіпотетичного) коливатиметься на рівні статистичної похибки, а парламентсько-президентська коаліція матиме близько 50% народної підтримки або навпаки?
Ясна річ, що така різновекторність і різноголосиця не може не послабляти позиції України на міжнародній арені. Деякі з наших європейських друзів, наприклад, пропонували особливо не церемонитися під час підготовки нової угоди з ЄС — мовляв, Україна нині доволі слабка, загрузла у внутрішніх чварах, погодиться на все, що запропонують. Про що думають наші російські друзі, ми, безсумнівно, дізнаємося найближчим часом. До Нового року чекати залишилося недовго...
Якщо автор і згустив барви, то, повірте, не набагато. Вся ця абсурдна й страшна казка вже стає нашою сумною бувальщиною і, схоже, надовго. В умовах, коли зберігається хитка рівновага між основними політичними партіями, вибори президента навряд чи істотно прояснять ситуацію в реаліях нашої дедалі більш некерованої демократії.
Треба усвідомити одну непорушну істину — як і в усякій демократичній країні, внутрішньополітичний чинник відіграватиме в нас важливу, а іноді й визначальну роль під час ухвалення зовнішньополітичних рішень.
Відповідно, всі основні політичні гравці мають внести корективи у свої дії. Вони мають сідати й домовлятися, знаходити консенсус з життєво важливих питань, а якщо не вийде — виробляти конструктивний компроміс.
Якщо ж з кардинальних проблем домовитися не вдасться — запитати думку народу, й усім шанувати його вибір.
Ми маємо зажадати від політиків, щоб вони точно дотримувалися залізного правила: дискусії, хоч би якими гарячими вони були, — у себе вдома, захист єдиним фронтом інтересів країни — за кордоном. Ми маємо зажадати також, щоб вони припинили врешті-решт ганьбити себе й усю країну, поливаючи одне одного брудом.
Було б не гуманно, звичайно, заборонити їм ненавидіти одне одного. Але нехай роблять це у вільний від виконання посадових обов’язків час, без телекамер і мікрофонів.
Зрештою наша керівна «непара» — явище аж ніяк не унікальне у світовій практиці. Сучасна історія знає чимало таких прикладів — із різним ступенем ворожості ставилися одне до одного і політичні опоненти, і соратники. Берлусконі й Проді в Італії, Сапатеро й Аснар в Іспанії, Саркозі й де Вільпен, Руайяль й Обрі у Франції, Обама й Х.Клінтон, Обама й Маккейн у США, Лех Качинський і Туск у Польщі.
Та всі вони вміють вчасно зупинитися й об’єднатися, коли йдеться про єдність країни, про її авторитет і престиж. Зауважмо також, що ніхто з них не кляузничає одне на одного у Вашингтон, Брюссель або Страсбург.
Ясна річ, що в наших зарубіжних партнерів немає окремої зовнішньої політики президента, зовнішньої політики прем’єр-міністра, не кажучи вже про чиновників рангом нижчих, а є тільки одна зовнішня політика країни. І якщо хтось із них зустрічається віч-на-віч зі своїм візаві, зміст цієї розмови того ж вечора або, у крайнім разі, наступного ранку стає відомим усім причетним до зовнішньої політики особам. У нас же вважається найвищим шиком про щось ексклюзивно пошептатися з главою іноземної держави або уряду. Які зобов’язання були взяті при цьому, про що домовилися високі сторони, а головне — яка ціна цих домовленостей, невідомо нікому. Цю практику треба рішуче припиняти.
Ще одне зауваження, яке до зовнішньої політики прямо не стосується. Якщо не змінити правила гри, то наша країна буде приречена на безкінечну серію чвар, криз і феодальних усобиць. Бо фасад у нас демократичний тільки зовні, начинка ж суто рейдерська. Партії, які перемогли на виборах, ділять усе — Конституційний суд, суди всіх юрисдикцій, Центральну виборчу комісію, правоохоронні органи. У результаті маємо продовження з’ясовування стосунків, а не торжество закону. І кожну партійну дію неминуче очікує партійна протидія. Отож, як казав сантехнік із всенародно улюбленої передачі «П’ять копійок», треба міняти систему.
Про дружбу
Це були дві зовсім різні людини. Відрізнялися вони практично всім, але при цьому дивовижно доповнювали одна одну. Один був високий, ставний, інший — низький, невиразний. Вони говорили різними мовами і, загалом я б сказав, мова в них була різна. Високий говорив дуже невиразно, обтічно й не завжди закінчено. Той, що нижчий, — чітко, гарно й по суті. Один зовсім не розумівся на питаннях ЄС, інший — на тому, що відбувається в Україні, але обидва вдавали, ніби тема розмови їм дуже цікава. Один хотів стати президентом, та так і не зміг, інший міг, та не захотів. І вже зовсім символічно, що їхні зовнішні дані відповідали розмірам їхніх країн — великої, але бідної України й маленької, але багатої країни, яка головувала тоді в ЄС.
Сам захід Україна — ЄС був, мабуть, найбільш нудний із тих, на яких мені довелося бути присутнім, зате розмова на ланчі велася жваво й невимушено. Співрозмовники ділилися спогадами про неформальну частину культурної програми візиту У. (змінимо і його ім’я до невпізнанності) в Україну. Катання на катері по Дніпру хазяїнові нинішньої зустрічі дуже сподобалося, та не дуже запам’яталося — зважаючи на незвично багато випитого. Й обидва із задоволенням відновлювали подробиці. Несподівано, під напором спогадів, що накотили, прем’єр цієї маленької, але гордої й багатої країни почав говорити дуже теплі, правильні й рідкісні для того часу слова. «Ми вас дуже добре розуміємо й підтримуємо. Ми хочемо, щоб Україна вступила в ЄС. Але ми маленька країна і, на жаль, не все від нас залежить. Та ви можете розраховувати на нас і на мене особисто. Я ваш друг».
Від цих слів на душі стало весело й приємно. Вирішивши кувати залізо, поки гаряче, я відразу запитав постпреда цієї країни при ЄС, котрий сидів поруч, чи означає це, що наш посол може прийти до нього завтра й обговорити, як можна на практиці реалізувати цю заяву.
«Звичайно, ні. Ми цього не робитимемо, бо це не відповідає нашій позиції. Ми ще не визначилися щодо вступу України в Євросоюз» — незворушно зауважив той.
«Та як же це, адже ваш прем’єр-міністр щойно при всіх сказав...» — «Він це так сказав, це нічого не означає», — не дав мені договорити співрозмовник. Тоді, наприкінці 90-х, я ще щиро дивувався — як це може бути, щоб прем’єр сказав, а «це нічого не значить».
Скільки часу знадобилося, аби наші політики, та й деякі дипломати, нарешті, зрозуміли (і то, на жаль, не всі): чемні усмішки, приятельські поплескування по плечу і традиційні фрази про дружбу й підтримку — це одне, а практичні дії, істинні наміри й почуття — це інше, і вони далеко не завжди збігаються.
Ми довго були занадто наївними для цього світу. Ми побачили довгожданий берег добра й достатку. Бачили, як повз нас пропливають туди інші. Думали, що треба тільки захотіти, визначитися, натужитися (але зов-
сім трохи), потрапити в потрібну течію, а вона сама донесе до мети. Добрий дядько допоможе нам, точніше, зробить для нас усе, що треба, й під звуки оркестру й заслужені оплески ми по праву посядемо своє ви-
страждане місце «в сім’ї вольній, новій».
Загалом, коли знову пригадати Гоголя, як у Пацюка: відкриємо рота ширше, а вареники, самі, скупавшись у густій сметані, залітатимуть в необмеженій кількості. Не залетіли.
Друзі не допомогли. Не зробили. І перш ніж справедливо образитися на інших, запитаймо самих себе: а чому вони мали це зробити? Чому вони мають нас любити? А з огляду на можливі витрати на перетравлення такої, поки що проблемної країни, як наша, — любити більше, ніж власний народ. Або принаймні так само. Чому вони мали витрачати на нас гроші, яких не вистачає на власні програми розвитку й соціальну допомогу? Громадяни обирають уряд, щоб він передусім піклувався про їхні інтереси, вирішував їхні проблеми. А якщо уряд із цим не справляється або надто переймається іншими питаннями, йому відмовляють у довірі. Тому будь-який уряд будь-якої з країн, які ми так шанобливо називаємо цивілізованими, симпатизує Україні — якщо не словом, звичайно, а ділом — виключно з погляду своїх національних інтересів і своїх можливостей. Про це слід пам’ятати й тим, хто занадто сподівається на Захід, і тим, хто дуже розраховує на Схід.
Немає зарубіжних політиків, котрі налаштовані проукраїнськи. Принаймні у нашому розумінні цього слова. Є політики, які вважають, що конкретні завдання їхньої країни можуть бути ефективніше вирішені в співробітництві з Україною.
Відповідно так звані антиукраїнські політики бачать у нашій державі насамперед загрозу для справжніх або мнимих інтересів своєї країни.
У цьому сенсі дуже наївно думати, що ставлення до України може кардинально змінитися з приходом до влади нового друга. Інша річ — якщо виникне якісно нова ситуація або зміниться співвідношення сил на світовій арені.
Чому, наприклад, США в 90-х роках дуже спокійно ставилися до євроатлантичних устремлінь України (що не заважало, втім, їхнім дипломатам на кожній зустрічі витягати з кишені список проблемних питань двосторонніх відносин — від експорту ніжок Буша до питань інтелектуальної власності — й говорити: «Ви ж хочете євроатлантичної інтеграції, ми вас підтримаємо, але для цього потрібно вирішити»... — і далі за списком)?
Чому Вашингтон так активізувався з цього питання на початку 2000-х? Річ же не тільки й не стільки в Росії. Очевидно, Сполучені Штати пережили шок атаки терористів і усвідомили, що потрібні нові підходи до проблем безпеки, пошук нових союзників і алгоритму дій загалом. Важливо зазначити, що на цей час альянс уже успішно перетравив перші хвилі розширення. Додамо також сюди й ідеологічний чинник — адміністрація Буша проголосила розвиток і зміцнення зони демократії одним із найголовніших зовнішньополітичних пріоритетів. Приєднання до цієї зони України і Грузії, особливо після невдачі з демократичним експериментом на Близькому й Середньому Сході, стало б важливим результатом її зусиль.
Зауважимо, що навіть світова наддержава з її вражаючими фінансовими, економічними і військовими ресурсами не перевела в практичну площину питання про членство України в НАТО, поки воно не стало актуальним для неї самої.
Інша річ, що в нас досі «не зрослось». Облишмо зараз значеннєве навантаження питання «Чи потрібно Україні вступати в НАТО?». Розгляньмо технологічний аспект процесу. Віддамо належне президентові за наполегливість і політичну мужність, з якими він порушував питання про приєднання України до ПДЧ, попри непопулярність цієї теми в суспільстві. Та що конкретно було зроблено для реалізації цієї мети? Лише щирого й сильного бажання самого президента було явно недосить.
До останнього часу питаннями просування України в НАТО в секретаріаті президента опікувався талановитий і активний дипломат, переконаний прихильник нейтралітету України. Щодо цієї ключової зовнішньополітичної мети не було досягнуто порозуміння ні із союзниками ні з опонентами. Прем’єр листи підписувала, але в особистих розмовах трималася непохитно, попри президентські директиви. А то й просто їх ігнорувала. Якщо м’яко висловитися, не виявляла в цьому напрямі властивої їй нелюдської енергії й креативної ініціативи.
Не змогли також заручитися підтримкою громадської думки. Увесь час провели в постійних чварах. Поставили явно завищену планку, й обидва рази — у Бухаресті й Брюсселі — не змогли її взяти. Оголосили про свою перемогу і водночас обвинуватили партнерів по НАТО в політичній легкодухості й схильності до іноземного впливу. Хоча насправді вони врятували країну від гарантованої ганьби, оскільки в парламенті ніколи не було навіть простої більшості на підтримку євроатлантичної інтеграції України, а тепер в результаті всіх поспішних і непродуманих дій є конституційна більшість, але антиатлантична. Регіонали взагалі внесли положення про позаблоковість України у свою партійну програму, отже, заручитися їхньою підтримкою тепер буде набагато складніше.
Що в сухому залишку? Порушили питання і героїчно його профукали — хіба в цьому полягає мистецтво дипломатії?
Очевидно, що наші питання за нас ніхто не вирішить. Ще Грушевський на початку минулого століття писав: «Я був і залишуся рішучим противником усіляких розрахунків на Європу, на якісь міжнародні комбінації, які витягнуть нас за вуха без наших зусиль». Не бачив він таких комбінацій тоді, немає їх і тепер. Тільки активна зовнішня політика, що виходить із національних пріоритетів і реальних можливостей країни, в поєднанні зі зваженою, розумною й ефективною політикою внутрішньою зможе забезпечити нам гідне місце на політичній карті світу. Давайте ж кожен, у міру своїх сил, прагнути досягнути цього результату для країни, а не для якогось там окремо взятого політичного героя.
Давайте також привітаємо дипломатів з майбутнім фаховим святом і побажаємо їм успіхів. Щоб у їхньому нелегкому і не такому гарному, як це видається з боку, житті було менше безсонних ночей, менше стресів, менше безглуздих і нездійсненних вказівок, більше нагод для гордості за свою країну та її народ.