Чому членство в НАТО не відповідає національним інтересам України, хоча прихильники якомога скорішого вступу України до НАТО багато років наполегливо намагаються переконати українське суспільство, що це оптимальний варіант зовнішньополітичного курсу для інтеграції у європейське суспільство та вступу в ЄС?
Прихильники членства України в НАТО стверджують, що воно відкриває їй перспективи збільшення інвестицій, але наскільки їх може бути більше — вам не скаже жоден економіст. Тоді як згода ЄС розглядати Україну аспірантом до вступу в ЄС дає можливість досить конкретно назвати величину цих інвестицій, аналізуючи, наприклад, шлях Польщі та інших держав до ЄС.
Так, Польща почала одержувати безповоротну допомогу від Євросоюзу з 1990 року (вступила в ЄС у 2004 р.). Польща й інші асоційовані країни могли користуватися перевагами різних фондів. Ці фонди передбачають фінансування членів або кандидатів у члени ЄС за різними напрямами господарської діяльності. У 1990—1999 роках допоміжні фонди для цих держав становили 10,31 млрд. євро. З 2000 по 2003 рік включно Польща щорічно отримувала від ЄС до 500 млн. євро. Польщі був відкритий доступ майже до 13,5 млрд. євро в період 2004—2006 років у рамках цільових структурних фондів, прямих виплат та інших програм. За період 1990—2003 років Польща одержала 5,8 млрд. євро.
Членство в ЄС, як і в НАТО, не «безплатне»: нині країни — члени ЄС відраховують Євросоюзу 0,98% свого ВВП.
НАТО вимагає від країни-аспіранта побудувати ринкову економіку та демократичне суспільство. Ці вимоги, безперечно, важливі, як і їх утілення в життя в Україні. Однак слід зауважити, що такі самі вимоги існують і для членства в ЄС. Оскільки Європа значно «старіша» за США, то і європейська демократія розвиненіша, а її стандарти вищі, ніж у США. Те ж саме стосується ознак ринкової економіки.
Безперечно, найголовніша перевага членства в НАТО — гарантія захисту України від будь яких спроб «аншлюсу» з боку Росії. Це великий плюс членству України в НАТО. Але таку ж саму гарантію від агресії (а може, ще й більшу, тому що Україна в Європі, а головна ударна сила НАТО — США за океаном) може дати ЄС після введення в дію конституції ЄС (стаття І-41 п.7) (коли її все-таки буде прийнято). І взагалі, навіщо Україні бути членом двох систем колективної безпеки? За все ж треба платити. Слід також враховувати, що у відносинах цих двох систем колективної безпеки існують певні проблеми. Для ознайомлення з ними досить переглянути європейську пресу.
Економічна політика ЄС спрямована на забезпечення вільної торгівлі між країнами ЄС, при цьому економіка слабших країн ЄС стимулювалася за рахунок трансфертів зі структурних фондів, мета яких — підвищення конкурентоспроможності слабших економік, щоб наблизити рівень їх розвитку до середнього в ЄС.
У ЄС, на відміну від членства в НАТО, дуже високі вимоги пред’являються до охорони та облаштування державних кордонів, які є зовнішніми для ЄС. На сьогодні близько 3547 км державного кордону України з її сусідами не демарковані. ЄС протягом шести років виділив країнам-кандидатам 3 млрд. євро на технічне переобладнання державних кордонів.
Україні ж для облаштування державних кордонів відповідно до вимог ЄС потрібно приблизно 1 млрд. євро. НАТО не практикує надання допомоги в облаштуванні державних кордонів.
Віце-прем’єр із питань євроінтеграції Олег Рибачук каже, що НАТО треба розглядати як додатковий інструмент євроінтеграції. Багато членів нового уряду стверджують: існує «правило», ледве чи не «закон», що спочатку треба вступити в НАТО, а вже потім — у ЄС. Такого правила, звичайно, немає. Підтвердження цього — вступ у ЄС 1 січня 1995 року Австрії, Фінляндії, Швеції й Ірландії. Це надумане правило породжене відмінністю умов прийому в НАТО і ЄС. Вступ у НАТО не застережений чіткими критеріями, на відміну від вступу в ЄС. Тому держави колишнього Варшавського договору і ті, які раніше входили в СРСР, у першу чергу вступили туди, куди вимоги до прийому нижчі, — в НАТО.
До початку бойових дій союзників в Іраку в березні 2003 року ЄС відносно спокійно йшов на своє розширення за рахунок «новобранців» НАТО, оскільки до березня 2003 року відносини між НАТО (а точніше — США) і ЄС були «малохмарними». Країни, які вступали в ЄС, мали чисельність населення від 1,3 млн. (Естонія) до 10 млн. (Угорщина), тому негативні дестабілізуючі фактори, наприклад через слабкість їхніх економік, викликані вступом їх в ЄС, були незначні. Виняток становила Польща з населенням 38 млн., отож до неї проявлялася особлива увага. Польща мала найбільшу кількість зауважень від ЄС. У серії доповідей, які публікуються за півроку до вступу в ЄС, Польща в листопаді 2003 року була названа найменш готовою до вступу.
В Європі побутує думка, що всі нові члени ЄС є своєрідним лобі інтересів США у ЄС. Так, лондонська газета «Гардіан» у травні 2004 року обвинуватила «новобранців» ЄС у приналежності до «п’ятої колони» США в Європі. Стосовно Польщі теж звучали такі обвинувачення. Посол Чехії у Росії Ярослав Башта вважає, що Польща має історичні проблеми сусідства з Німеччиною й Росією, тому союзників собі шукає не серед сусідів. До певної міри ця особливість може стосуватися й України.
Після початку серйозного загострення відносин між НАТО і ЄС із березня 2003 року (початок бойових дій проти Іраку) можна з досить високою часткою ймовірності говорити, що членство в НАТО аспірантів ЄС, якщо його буде збережено в нинішньому вигляді, служитиме серйозною перешкодою на шляху вступу до нього. І цей опір із боку «старого ядра» ЄС проявлятиме себе тим сильніше, чим більшим за територією й населенням буде новий претендент на членство в ЄС. До таких держав і належить Україна.
Яким чином ставлення суспільств деяких європейських країн до США (і НАТО теж) змінилося після початку війни проти Іраку, можна побачити на малюнку.
Останні загострення відносин між ЄС і США виникли після заяви канцлера Шредера в середині лютого нинішнього року про необхідність докорінної трансформації НАТО в дорадчий орган. США, звичайно, категорично заперечують проти такої трансформації.
Приблизні розрахунки на ґрунті виборів у Європарламент 2004 р. засвідчують, що, у разі прийому України в ЄС, стратегічні партнери США (Великобританія, Україна, Польща, Італія) матимуть 37% депутатів у Європарламенті, а «ядро ЄС» — тільки 24%. Безперечно, така перспектива розподілу місць у Європарламенті не приваблює «старе ядро». Після останньої хвилі розширення ЄС великі держави — члени ЄС відчувають втрату влади. Так, замість двох комісарів у Єврокомісії Франція та Німеччина мають по одному комісару. Ці країни змушені змінювати тактику для збереження свого впливу на рішення ЄС. Тепер вони заздалегідь узгоджують свої рішення, а також намагаються сформувати «групи підтримки» своїх рішень зі складу представників у керівних структурах ЄС інших держав. У свою чергу, вони за цю підтримку лобіюють їхні інтереси.
Таким чином, можна сказати, що для ЄС, точніше — для його провідних держав, бажані ті кандидати до Євросоюзу, які співпрацюють із цими державами значно більш плідно, ніж зі США, а також підтримують політику ЄС, у тому числі його ставлення до подій навколо Іраку. Україна, на жаль, до таких держав не належить. Як європейська країна, вона, завдяки тісній співпраці зі США, евентуально поки що перебуває у «євроатлантичному просторі», але є надія, що з часом повернеться до Європи. Для «повернення» в Європу Україні слід усвідомити, що політичні культури Америки і Європи розвивалися в різних напрямах. Їхнє зближення може відбутися, якщо буде зламана американська логіка домінування в партнерстві з ЄС. І ЄС звільняється від оков блокової конфронтації, він уже сформував свою політику безпеки і зовнішню політику. І Україна є частиною цієї європейської культури та історії.
Американський політолог Роберт Каган у 2002 році в одній зі своїх книжок навів переконливі аргументи на користь того, що з ілюзіями про «однаковість» європейців і американців треба розлучатися. Американці і європейці думають, що вони живуть в одному й тому самому світі й однаково сприймають навколишню дійсність, але це не так. Точкою відліку помітного прояву цих розходжень умовно можна вважати події навколо Іраку. Аргументи Кагана зводяться до твердження, що «американські і європейські погляди розходяться при вирішенні питань щодо застосування сили, етики сили, залежності від сили. Європа відвертається від сили. США в утвердженні демократії, інтернаціональної нормалізації, гарантуванні безпеки покладається насамперед на військову силу, а не на міжнародне право. Розходження стратегій між США і Європою полягає в розумінні, коли, як і для чого застосовувати силу». Крім корінних розходжень у системному підході до реалізації зовнішньої політики ЄС і США, існують й інші суперечності. Так, питання про міру європейської самостійності в політиці безпеки та в оборонній політиці також лежить в основі конфлікту трансатлантичних відносин. Професор, доктор Йоганнес Варвик (ФРН) у своїй статті «Майбутнє трансатлантичних відносин у сфері безпеки» стверджує, що як НАТО, так і ЄС у питанні війни в Іраку розколоті і що всі нові члени ЄС підтримують політику США й відкрито протидіють політиці Німеччини, Франції та Бельгії.
Доктор Еріх Гохляйтер у своїй статті «Європа й Америка розходяться» стверджує, що процес «розлучення» почався ще раніше — відразу після закінчення «холодної війни». На його думку, з розвалом Радянського Союзу зник спільний ворог. Через відсутність загрози зв’язок між США і Європою став поступово ослаблятися. Почали наростати розбіжності в поглядах на міжнародну політику. Економічно ЄС і США стають дедалі більшими конкурентами. США у впровадженні в обіг євро вбачають виклик американському долару, який був «усюдиходом» на всій планеті. Фокус інтересів зовнішньої політики США з часом поступово зміщувався з Європи в Азію і в Західну півкулю. Для європейців же ЄС був ближчим і зрозумілішим, ніж глобалізм США.
Проблеми формування європейської безпеки та оборонної політики використанням американської сили і влади вирішити не можна. Нині відносини США і Європи, за висловом німецького політолога Йоганнеса Варвика, нагадують ситуацію, коли європейський кролик пильно дивиться на американського удава, сподіваючись, що незабаром сам стане удавом, тоді як антиамериканський курс у ході розширення ЄС стає дедалі менш помітним. Перший німецький канцлер Конрад Аденауер, коментуючи трансатлантичні відносини, говорив: «Той, хто хоче страхуватися, повинен платити внески, а хто думає, що Європа при Америці буде вільна від сплати страхових внесків, — той помиляється».
Німецькі політологи відкритим текстом у своїх статтях пояснюють, чому розширення ЄС гальмується, але Україна не бажає до цього прислухатися. Основним противником розширення ЄС є Франція, а Німеччина посідає «друге почесне місце» противників розширення ЄС. Чим це викликано — треба зрозуміти, проаналізувати, зробити правильні висновки і діяти. Якщо Україна хоче вступити в ЄС, то вона повинна шукати компроміс між своїми національними інтересами й інтересами ЄС.
Ось чому прем’єр-міністр Угорської Республіки Ференц Дьюрчан у розмові з журналістами «Дзеркала тижня» натякнув: «Саме щодо України є резон розглянути варіант, аби ваша країна стала членом Європейського Союзу без попереднього вступу в НАТО».
Найбільш дивне те, що український політичний бомонд не звернув на ці слова уваги й продовжує завзято стверджувати, що не можна порушувати вигадане ним «правило», буцімто вступ у НАТО повинен передувати вступу в ЄС. Є підозра, що це «правило» було розроблене в євроатлантичному просторі і повністю відповідає національним інтересам США. А ось наскільки воно відповідає національним інтересам України — це питання для дискусії. Про те, що воно не відповідає інтересам ЄС, свідчать наведені погляди європейських політиків та політологів.
Підбиваючи підсумок «за» і «проти» вступу до НАТО, можна сказати, що членство України в НАТО дасть певний приплив інвестицій; дозволить безплатно оснастити ЗС сучасним озброєнням, але вже таким, яке було в ужитку; дасть вагомі пільгові кредити на переоснащення ЗС (прогноз приблизно до 100 млн. дол. щороку), і при цьому Україна щороку платитиме невеликі внески в загальний фонд НАТО; забезпечить надійний захист суверенітету України.
Однак Україна, якщо буде членом НАТО, муситиме за таку допомогу активізувати миротворчу діяльність у «гарячих» точках уже й за свої гроші, а інколи і без відповідної резолюції ООН (Конституцією ЄС такий варіант не передбачений). Україна, на відміну від Німеччини, яка є членом ЄС, не може дозволити собі бути «почесним» членом НАТО, яким сьогодні, після стамбульського саміту, є ФРН. Україна, швидше за все, «працюватиме» в гарячих точках не менш активно, ніж Польща, а може, й активніше. Цілком можливо, що в такому разі ми повернемося в Афганістан (тепер там 17 тис. американських військовослужбовців) і в Ірак невдовзі після виведення українського контингенту з нього наприкінці 2006 р. У перспективі, наші миротворці можуть опинитися в Ірані, Сирії, Північній Кореї і т.д.
Для України ж значно важливішим за участь у миротворчих операціях напрямом є розвиток економіки та зростання добробуту її громадян. А що стосується колективної безпеки — то у разі вступу України в ЄС майбутня Конституція ЄС її гарантує не гірше, ніж НАТО.
Найголовніший же недолік членства України в НАТО — це значне уповільнення процесу інтеграції в ЄС. Членство України в НАТО не позбавить її перспективи вступу в ЄС, але зробить цю перспективу значно більш віддаленою. Мабуть, не можна буде розраховувати на систематичне кредитування протягом тривалого періоду України з боку ЄС, щоб підготувати її до членства в ЄС, як це було з Польщею та Ірландією, оскільки ЄС не буде зацікавлений у «вигодовуванні» «троянського коня» для себе.
Тоді як Україні вкрай потрібні стабільність, щоб підняти економіку як головний чинник заможності її громадян, збереження суверенітету, отримання «перепустки» в ЄС та остаточна перемога демократії, бо всі заможні країни демократичні, — ми намагаємося суперечності між ЄС та НАТО перенести на терени України.
Дві з половиною тисячі років тому великий китаєць Сунь Цзи дав заповіт-заборону всім полководцям усіх прийдешніх поколінь: на два фронти не воюй! Умовно можна вважати, що Україна, змагаючись за членство одночасно у двох союзах, суперечності між якими наростають, якраз і порушує попередження Сунь Цзи.