Економічна криза Європи з новою силою відроджує давнє політичне питання про право націй на самовизначення. Але на зміну національно-етнічному сепаратизму приходить економічний - багаті регіони прагнуть звільнитися від бідних, сподіваючись на незалежне процвітання. А бідні вважають, що в самостійному плаванні стануть багатими. У що обійдеться і чим обернеться така трансформація Європи, поки що не знають ні в Брюсселі, ні на місцях.
Каталонія
Минулої неділі, 25 листопада, Європа напружено стежила за позачерговими виборами в регіональний парламент іспанської провінції Каталонія. Рекордна за останні 24 роки явка, що становила майже 70%, вказувала на те, що сепаратисти отримають бажану більшість. Однак підрахунок голосів не виправдав сподівань правлячої в Каталонії партії «Конвергенція і Союз» (CiU): вона отримала більшість у 50 голосів, але втратила 12 із 62 місць попереднього скликання. За її рахунок свою квоту подвоїла Ліва республіканська партія - з 10 місць до 21. Проте курс на незалежність залишається колишнім: дві згадані партії мають намір утворити коаліцію та ініціювати референдум про відділення Каталонії від Іспанії.
Із 17 провінцій Іспанії Каталонія одна з найбагатших і найбільш незалежних. З 1979 року вона самостійно регулює питання місцевого самоврядування, транспорту, мови, освіти, судової влади. В автономії проживають 7,5 млн. людей, що становить 16% населення країни, і виробляється понад 20% загальнонаціонального ВВП. При цьому Каталонія щорічно перераховує в бюджет країни 16 млрд. євро і вважає, що не отримує натомість адекватної компенсації. Система така, що центральний уряд одноособово збирає податки, а потім розподіляє по регіонах. У результаті четверта за багатством область Іспанії після сплати податків виявляється дев’ятою. Самі каталонці вважають, що годують бідніші регіони - Андалусію, Валенсію, Мурсію. Вони ображені такою несправедливістю і думають, що їм жилося б значно краще в статусі незалежної держави. Як показують останні опитування, у випадку референдуму більше половини населення автономії проголосує за незалежність.
Глава каталонського уряду Артур Мас, прийшовши до влади два роки тому, намагався домогтися від центру податкової незалежності, яку мають тільки дві автономії - Країна Басків і Наварра. Однак уряд прем’єра Маріано Рахоя рішуче відмовився задовольнити запити Каталонії.
У відповідь Мас пообіцяв дострокові вибори (вже відбулися 25 листопада), проведення референдуму до 2014 року, а відтак - незалежність провінції.
Поза сумнівом те, що надихнув Маса настрій майже 1,5 млн. каталонців, які 11 вересня, у Національний день автономного співтовариства, вийшли на вулиці Барселони під гаслом «Каталонія - нова держава Європи». Правда й те, що протестна активність була викликана тим, що влада автономії під тиском центрального уряду була змушена піти на вкрай непопулярні заходи щодо економії бюджетних коштів - скоротити фінансування лікарень і будинків престарілих. І це, зрозуміло, вдарило по передвиборному рейтингу правлячої партії Артура Маса «Конвергенція і Союз».
Бізнес Каталонії, у свою чергу, не так уже й однозначно підтримує ідею незалежності, тому що наслідки виходу з кордонів Іспанії та зони євро, безперечно, позначаться на торговельних відносинах, втраті партнерів, клієнтів, постачальників, на інвестиціях. Тому власники каталонських компаній більше ратують за зміни в податковій системі, яка «душить» конкурентоспроможність регіону.
А тим часом вірус сепаратизму поширився в останні роки по всій Іспанії - в Андалусії, Галісії, Валенсії, Країні Басків, Астурії та на Канарських островах. Більшість рухів регіоналізації беруть свій початок іще з часів диктатора Франко, коли ліві й марксистські партії на противагу правому режиму підтримували регіональних націоналістів.
Король Іспанії Хуан Карлос І уже висловився проти референдуму щодо питання незалежності Каталонії. Адже конституція Іспанії гарантує право на автономію для націй і регіонів країни, однак у ній виписано «непорушну єдність» іспанської нації. Уряд, у свою чергу, має намір звернутися до Конституційного суду з проханням визнати референдум незаконним, хоч би якими були його результати. Мадрид ніколи добровільно не допустить виходу Каталонії зі складу Іспанії, щоб не спровокувати ланцюгову реакцію в інших регіонах країни.
Шотландія
Шотландська історія прагнення до незалежності почалася чи не того самого 1707 року, коли було підписано Акт про Унію між Англією і Шотландією. Сьогодні Шотландію захоплюють ідеї сепаратизму не стільки через історичну несправедливість, скільки через економічну складову. Оскільки 90% усієї британської нафти видобувається на шельфах Північного моря в Шотландії. І якщо ця нафта стане тільки шотландською, то країна опиниться на шостому місці в рейтингу найбагатших країн світу. Так вважають прибічники незалежності. Проте більшість експертів побоюються, що суверенітет Шотландії може обернутися не процвітанням незалежної країни, а животінням маленької нації на маргінесі Європи.
Шотландія, як жоден інший регіон Європи, близька до своєї незалежності. Здебільшого тому, що решта Британії не засуджує ідеї незалежності, а, згідно із соцопитуваннями, 59% англійців не будуть проти відділення Шотландії. Можливо тому, що 60% бюджету Шотландії - це дотації із загальнонаціонального бюджету країни, в результаті чого шотландська пенсійна система та охорона здоров’я перебувають на вищому рівні, ніж в Англії.
Більше того, в жовтні 2012-го прем’єр-міністр Великобританії Девід Камерон і перший міністр Шотландії Алекс Салмонд підписали «Единбурзьку угоду», згідно з якою референдум про незалежність Шотландії відбудеться восени 2014 року. Дві сторони пообіцяли поважати результати волевиявлення людей незалежно від результату. Очевидно, таким і мусить бути взірець цивілізованого «розлучення» на рівні держав. Не варто, щоправда, недооцінювати офіційний Лондон, який аж ніяк не прибічник розвалу Унії 1707 року. Там сподіваються зіграти на випередження, поки дві третини північних співвітчизників не підтримують або вагаються у питанні незалежності.
І якщо 2006 року за відділення від Великобританії виступали 52% жителів Шотландії, а 2011-го майже 40%, то 2012 року прибічників незалежності залишилося всього 33%. Можливо тому, що криза дісталася Шотландії, де зростає безробіття, дефіцит бюджету перевалив за 40 млрд. фунтів, і встояти без дотацій з Лондона буде важко.
Фландрія
Класичним прикладом протистояння багатого і бідного регіонів є сучасна Бельгія, де останніми роками ніяк не знайдуть спільної мови (та й не шукають) дві провінції: північна Фландрія і південна Валлонія. Перша, наприклад, дуже не задоволена тим, що щорічно перераховує в бюджет другої 6 млрд. євро. А відтоді як минулої осені валлієць Еліо ді Рупо очолив коаліційний уряд соціалістів, лібералів і християнських демократів, сепаратистські настрої стали досить популярними у Фландрії.
Колись, у ХІХ столітті, коли економіку країни визначали корисні копалини, франкомовна Валлонія, багата вугіллям і залізною рудою, була економічним локомотивом країни. Часи змінилися, і сьогодні Фландрія, яка розмовляє нідерландською мовою, за рахунок високотехнологічних галузей і розвитку портів стала більш успішною частиною Бельгії. Крім того, історична пам’ять фламандців час від часу звертається до того періоду, коли після здобуття Бельгією незалежності від Нідерландів (1830 року) франкомовне населення досить довго перебувало на панівних політичних позиціях і пригноблювало нідерландське. Варто сказати, що фламандська мова отримала статус державної у Бельгії лише 1980 року.
І тому фламандські націоналісти, які перемогли на місцевих виборах у жовтні, почали вимагати конфедерації Бельгії. «У нас дві культури і дві демократії», - так обґрунтував необхідність державного поділу фламандець Барт де Вевер, новий мер Антверпена. Його ладять у лідери майбутньої незалежної фламандської держави. У тому разі, якщо ця держава відбудеться.
Сценарій сепаратизму
Поглиблення економічної кризи в Європі посилило сепаратистські настрої не тільки в Іспанії, Бельгії, Великобританії, Італії, вони виникають вже у Франції з Німеччиною. Майже в кожній європейській країні є партії націоналістичної спрямованості, навіть у спокійних і благополучних Фінляндії або Нідерландах, і час від часу вони висувають популістські гасла за відділення, незалежність чи бодай широку автономізацію регіонів.
Колишній бельгійський прем’єр Гі Верхофстадт і Даніель Кон-Бендит, лідер «зелених» у Європарламенті, написали книжку, де закликають до федералізму в ЄС, який послабить національні держави. І, можливо, об’єднання регіонів під єдиним дахом Євросоюзу послабить сепаратистські прагнення і втілить у життя давнє гасло «Європа не країн, а регіонів»? Або, навпаки, призведе до некерованого хаосу автономій, якого не зможуть подолати ні національні уряди, ні єврочиновники.
Цікаво, що всі регіони, які вимагають державної незалежності, не збираються залишати меж ЄС і пускатися в самостійне плавання. Але Брюссель, відповідаючи на запит Каталонії, надіслав усім однозначну відповідь: створення нової незалежної держави на території Європи не означає її автоматичного перебування в ЄС. Кожному доведеться стати в чергу і пройти процедуру вступу в Євросоюз з нуля. При цьому обов’язковим є голосування всіх країн - членів співтовариства.
Парадокс ситуації полягає в тому, що держави - члени Євросоюзу передають частину повноважень Єврокомісії, тим самим обмежуючи національний суверенітет. А регіони намагаються вирватися з обіймів національного «центру» і спільних кордонів для того, щоб незалежно вступити в той самий Євросоюз і делегувати йому ту саму частину своїх повноважень. Але робити це вже самостійно й добровільно.
Об’єднуючись у єдиний союз, країни Європи вірили, що так зможуть подолати історичний вантаж взаємної ворожості і створити потужний організм у жорсткому глобальному світі. Чи зможе нинішній тягар економічних проблем зруйнувати колишню європейську інтеграцію? Чи Євросоюз розширюватиметься за рахунок нових регіонів, які випали з кордонів старих членів ЄС? За яким сценарієм піде розвиток європейського співтовариства, поки що не береться прогнозувати ніхто. Хоч як сумно, але головним сценаристом виступає економічна криза.