Намічені на кінець жовтня міжурядові консультації між Україною й Німеччиною відмінено. Наразі це єдиний результат зміни влади в Берліні для відносин між двома країнами. У німецькій столиці сподіваються: зустріч Віктора Ющенка й Ангели Меркель відбудеться до парламентських виборів в Україні. У Києві, своєю чергою, розраховують на збереження формату щорічних консультацій українського президента й німецького канцлера: будь-яка його модифікація може бути сприйнята як перший сигнал тривоги.
У німецькій столиці ніколи не розглядали Україну як стратегічного партнера. Максимум, на що могли розраховувати в Києві, — стати надійним посередником в енергетичному діалозі між Німеччиною та РФ: третина використовуваного ФРН газу потрапляє на німецький ринок через транзитну систему України. У Києві, проте, навіть за кучмівських часів не втрачали надії дістати від Берліна політичне благословення своїх євроінтеграційних починань. У певний момент це видавалося навіть реальним. На берегах Дніпра досі з ностальгією згадують про те, як у грудні 2001-го Герхард Шредер заявив: Євросоюзу пора нарешті визначитися з часовими рамками надання Києву асоціації. Дипломати, котрі за службовим обов’язком змушені відстежувати настрої головних гравців ЄС стосовно наших євроінтеграційних тілорухів, у неформальних розмовах констатують: підтримка з боку Німеччини найсильніше відчувалася 2000 року.
Хтось, можливо, зауважить, пам’ятна заява Шредера була зроблена цілком спонтанно, а сам він тоді й не підозрював, що «демократ найчистішої води» Володимир Путін невдовзі приїжджатиме до нього на день народження в супроводі російського козачого хору. Проте навіть у момент ейфорії, викликаної помаранчевою революцією, жоден представник німецького уряду не дозволив собі таких «спонтанних» висловлювань. Скоріше навпаки: Йошка Фішер у березні ледь не особисто просив міністра Тарасюка посприяти стриманішій поведінці офіційного Києва у питанні євроінтеграції. Причому було це ще до того, як інспірована в передвиборних цілях історія з візами для українських любителів Кельнського собору залишила серйозний негативний відбиток на популярності головного «зеленого» країни.
Усвідомлення того, що після помаранчевої революції Україна перемістилася на зовсім новий рівень (про що без угаву розповідають німецькі гості в українському МЗС), жодним чином не посприяло пом’якшенню позиції Берліна навіть у такому, здавалося б, компромісному питанні, як лібералізація візового режиму для окремих категорій українських громадян. Свідки ухвалення так званих висновків Ради міністрів закордонних справ ЄС стосовно посилення діалогу з Україною 21 лютого поточного року досі згадують, скільки списів було зламано, поки на настійну вимогу німців не виник пункт про необхідність ураховувати при видачі віз певні процедури безпеки. Та й сьогодні, напередодні переговорного процесу з цього приводу, німецька сторона, за нашою інформацією, продовжує займати найнеконструктивнішу позицію. Приміром, досі висловлює різноманітні побоювання стосовно спрощеної видачі віз для власників службових паспортів.
Інша річ — німецький бундестаг: у його стінах заяви на підтримку євроінтеграційних прагнень України давно нікому не ріжуть слух. Правда, якщо раніше раптові пориви любові до нашої країни виявлялися однаковою мірою з боку християнських демократів і представників СДПН, то в період передвиборної кампанії в Німеччині ініціативу було перехоплено політиками з табору ХДС/ХСС. У такий спосіб вони намагалися подати німецькому електорату альтернативу вступу до ЄС Туреччини, демонстративно підтримувану командою Шредера. Прихильники України з числа соціал-демократів запевняли автора цих рядків, що своїми передвиборними трюками у вигляді депутатських запитів про асоціацію України в ЄС ХДС/ХСС веде «дуже нечесну гру» стосовно Києва: після приходу до влади всі обіцянки благополучно забудуть.
Для України це важливо з однієї простої причини. Саме з канцлером Ангелою Меркель пов’язувалися надії, що прихильники України з’являться не лише в німецькому парламенті, а й у німецькому уряді. Сьогодні такий варіант здається досить ілюзорним: ніхто з числа прихильників євросоюзівської орієнтації нашої країни не значиться в перших рядах «великої коаліції». Більше того, важелів впливу на прийняття яких-небудь вигідних для Києва рішень, скоріш за все, стане менше й по лінії бундестагу. Приміром, той самий Фолькер Рюе, котрому Віктор Ющенко багато в чому зобов’язаний своїм виступом у бундестазі, напевно, втратить посаду глави парламентського комітету з закордонних справ.
Помиляються й ті, хто вважає, що позиція християнських демократів стосовно України суттєво відрізняється від проповідуваної соціал-демократами. За даними нашого джерела в німецькому МЗС, є лише три країни, щодо яких у двох головних політичних сил Німеччини існували серйозні суперечності: Сполучені Штати, Туреччина й Ірак. Щодо України — тут існує політичний консенсус.
До того ж наші співрозмовники в Берліні сумніваються, що новому міністрові закордонних справ Німеччини Франку Вальтеру Штайнмайєру — сірому кардиналу й технократу, котрий не має нічого спільного з публічною політикою, — навряд чи вдасться повторити успіх глави зовнішньополітичного відомства в часи першої (й усе ще єдиної) «великої коаліції». Ідеться про Віллі Брандта, який на посаді міністра іноземних справ дуже швидко затьмарив канцлера Курта Кізінгера. У даній ситуації останнє слово в прийнятті того чи іншого зовнішньополітичного рішення буде за Меркель.
Інше питання — чи вирішить вона за потрібне прислухатися до думки свого зовнішньополітичного радника Вольфганга Шойбле, чия позиція щодо України особливого оптимізму не викликає. У одному зі своїх останніх інтерв’ю Шойбле палко доводив: членство Києва в ЄС не можна сьогодні виносити на порядок денний навіть у тому разі, «якщо відсутність перспектив на інтеграцію в Європу відіб’є в наших сусідів бажання продовжувати реформи». Сама Меркель, з огляду на слова польського посла в Берліні Анджея Бірти, під час візиту до Варшави запевняла Квасьнєвського, що до «врегулювання ситуації з Туреччиною» жодні рішення стосовно України не прийматимуться. Що мала на увазі пані Меркель під словом «врегулювання» — судити важко. Проте українські дипломати, виходячи з досвіду спілкування з німецькими колегами в рамках євросоюзівських заходів, уже сьогодні побоюються: формула «привілейоване партнерство замість членства» рано чи пізно може спливти з подачі ХДС/ХСС і стосовно Києва.
Утім, є й другий бік медалі. У німецьких дипломатичних колах існує думка — на руку Україні може виявитися інтенсифікація діалогу між США та Німеччиною. Неважко припустити, що після таких дипломатичних провалів, як, приміром, у питанні реформування Ради Безпеки ООН, нова влада в Берліні спробує скоординувати окремі зовнішньополітичні кроки з Вашингтоном. А на тому березі Атлантики все ще мають намір не порушувати перший пункт спеціальної заяви, поданої Білому дому впливовим Центром стратегічних і міжнародних досліджень у липні нинішнього року. Вустами Мадлен Олбрайт, Генрі Кіссінджера, Джеймса Бейкера та Збігнева Бжезинського в ньому сказано: США повинні тиснути на Європейський Союз для того, аби політики відкритих дверей для України було дотримано.
Багато рішень Берліна, не виключено, залежатимуть і від акцентів, які нове німецьке керівництво волітиме розставити в діалозі з Росією та Польщею. У разі, коли Ангелі Меркель справді вдасться перевести відносини з Москвою у виключно прагматичну площину, розмова між Берліном і східноєвропейським лобі України в ЄС (Передусім Варшавою й Вільнюсом) стане набагато довірливішою. Від Києва для початку вимагається зовсім небагато: призначити в Німеччині посла.