Здається, нарешті питання візиту до України президента Франції (після 23-річної паузи) перейшло у практичну площину. Ввічливо-обнадійливі фрази про те, що в господаря Єлисейського палацу «є бажання, і можливість візиту розглядається», які мені довелося десятки разів чути від французьких колег під час роботи в Парижі, трансформувалися, за моєю інформацією, в узгодження дат і практичного наповнення зустрічі на найвищому рівні. Очевидно, цьому була приурочена істотна частина перемовин під час недавніх відвідин Києва радницею Емманюеля Макрона, колишнім послом Франції в Україні Ізабель Дюмон.
Подейкують, що візит відбудеться наприкінці листопада. Так чи інакше, це остання можливість для Макрона виконати обіцянку відвідати Україну до кінця своєї п’ятирічної каденції. Далі все в його діяльності буде жорстко підпорядковане графіку виборчої кампанії задля досягнення головної, хоча ще офіційно неоголошеної мети — перемоги на президентських виборах у квітні 2022 року.
На користь чинного очільника французької держави грає загалом компетентне управління країною під час пандемії коронавірусу, незважаючи на помилки та зашквари початкового періоду на кшталт офіційної позиції щодо недоцільності носіння масок, обумовленої, як з’ясувалося згодом, їх елементарною нестачею. У результаті кампанії масової вакцинації кількість повністю вакцинованих французів становить 67% (порівняно з 65% в Німеччині та 57% у США).
Значною мірою завдяки масованій (близько 100 млрд євро) програмі заходів компенсації негативних наслідків коронавірусної кризи (у 2020 році ВНП впав на 8%) та викликаних нею обмежень, що була реалізована урядом, наприкінці нинішнього року економіка країни має зрости на 6,25% і сягнути допандемійного рівня розвитку, всупереч попереднім, доволі песимістичним прогнозам. Уперше з 2008 року показник рівня безробіття скоротився до 7,6%. До цього треба додати заходи уряду, спрямовані на збереження рівня доходів населення, наймасштабніші серед країн — членів Організації економічного співробітництва та розвитку, яка об’єднує найрозвиненіші економіки світу.
Можна було б очікувати, що зусилля президента і, фактично, керованого ним уряду отримають позитивну оцінку французького суспільства. Втім, цього не сталося, частково через характерний для французької суспільної психології розрив між реальною ситуацією та її сприйняттям (зазвичай воно більш негативне). Попри намагання створити собі імідж «батька-захисника нації», Макрону, на мою думку, так і не вдалося подолати відчуження між власною персоною й основною масою французів та розширити базу своєї суспільної підтримки. За даними жовтневого соціологічного опитування, проведеного на замовлення газети «Лез Еко», йому довіряють лише 35% опитаних (це на 2% менше, ніж у вересні). Особливо помітне зниження його популярності серед представників професій із низькою заробітною платнею (-14%) та консервативних виборців (-6%), яких Е.Макрон намагається привернути на свій бік.
Саме до цих двох показників привертають увагу аналітики, адже, в контексті майбутніх виборів, ієрархія пріоритетів жителів Франції має такий вигляд: на першому місці очікувано перебуває купівельна спроможність (18%), якою найбільше переймаються французи з низьким та середнім рівнями доходів, за нею йдуть проблеми імміграції (13%), безпеки та довкілля (9% кожна).
Нинішнім президентським перегонам, які фактично розпочалися кілька місяців тому, властивий акцент на питаннях внутрішньої безпеки. Сюди входять посилення контролю над міграційними потоками та припинення нелегальної імміграції, що підтримується більшістю громадян Франції, незалежно від їхнього етнічного походження, і забезпечення правопорядку всередині країни.
У цьому сегменті позиції нинішнього президента і його команди чи не найслабші, незважаючи на вже застосовані і оголошені ним заходи, спрямовані більш жорстке регулювання міграції та отримання французького громадянства й ухвалення закону про безпеку. Позитивно оцінюють ефективність діяльності виконавчої влади в царині безпеки трохи більше третини французів. У зв’язку з цією проблематикою він є об’єктом постійної дошкульної критики з лав правої та ультраправої опозиції.
На її політичному полі з’явилася неочікувана постать, яка здатна істотно вплинути на вибори президента країни. Йдеться про Еріка Земмура, популярного і скандального журналіста, письменника й полеміста, відомого у Франції різкою критикою імміграції та ісламу, європейської інтеграції та глобалізації. Він є активним пропагандистом тези про «велике заміщення» автохтонного білого населення Франції іммігрантами, що нібито загрожує французькій ідентичності. Ще офіційно не оголосивши про намір висунути свою кандидатуру на посаду президента, не маючи за собою підтримки жодної з політичних сил, за доволі невеликий термін він спромігся підняти свій рейтинг з 5 до 17–18% і відтіснити на третє місце Марін Ле Пен (15–16% порівняно з 24% на початку вересня).
Йому подобається, коли його порівнюють із Дональдом Трампом: ті ж, за його словами, абсолютна позасистемність і відсутність політичної кар’єри, те ж розуміння, що робітничий клас найбільше турбують імміграція та торгівля. Він зумів звабити значну частину електорату Національного об’єднання, яка сприймає його лідерів як занадто традиційних і поміркованих: радикали перетворилися на звичайних політиків. Прибічникам Земмура, радикалізованій частині виборців Ле Пен, імпонують його гранична відвертість і неполіткоректність, він вправно використовує глибоке розчарування пересічних французів з «периферії» у правлячих елітах (для визначення цього явища з’явився навіть спеціальний термін — дегажизм, від французького degage — забирайся геть). Від 61 до 70% французів вважають, що політики та ЗМІ обговорюють сюжети, які їх не цікавлять. Злету полеміста також сприяє слабкість конкурентів — за винятком Ле Пен — на правому фланзі французької політики, де ймовірний кандидат на виборах від партії «Республіканці», очільник регіону Верхня Франція Ксав’є Бертран має рейтинг на рівні 13%.
Скільки часу триватиме і чим скінчиться електоральна епопея Земмура, важко передбачити: це залежатиме від загальнополітичної кон’юнктури, соціально-економічної ситуації і, відповідно, привабливості для виборців земмурівського варіанта радикального популізму. Втім, очевидно, що зміцнення його позицій починає турбувати ряд політичних важковаговиків, які розглядають Земмура не тільки як дестабілізуючий фактор, а й як серйозного конкурента. Надто в ситуації, коли представники партій або блоків нездатні забезпечити масову підтримку своєї політичної сили, принаймні на рівні, вищому за 30% під час першого туру голосування. Це, на мою думку, відбиває сучасний стан французького соціуму, з характерними для нього, як і соціумів інших розвинених країн, фрагментацією та розмиванням чітких ліній традиційного класового поділу.
У цьому контексті, Макрон може бути задоволений, що йому вдається зберігати ядро своїх прибічників на рівні 25–29% потенційних виборців, із яким він розраховує на безпроблемний вихід у другий тур президентських перегонів. Тим часом кінцева перемога чинного президента виглядає хоч і вірогідною, але не гарантованою. Слід враховувати, що жоден із кандидатів на посаду президента наразі не справляє на виборців враження політика, здатного однаково ефективно вирішувати всі пріоритетні для країни проблеми. Наприклад, найвищу довіру в галузі довкілля має лідер екологістів Яннік Жадо, а лідером безпекового та імміграційного напрямів вважається Марін Ле Пен. Нарешті, перемогу Макрона може ускладнити суб’єктивний чинник, а саме безпрецедентний, за оцінками французьких експертів, рівень поширення серед частини суспільства вкрай негативного, фактично ненависного ставлення до нього персонально. Ці радикальні емоції стали своєрідним маркером руху «жовтих жилетів» і відзначали недавні масові демонстрації спротиву запровадженню урядом «санітарних перепусток». Утім, головним критерієм для виборців буде зміст програм кандидатів: відповідно до соціологічних досліджень, лише 24% опитаних керуватимуться у своєму виборі особистими якостями кандидата.
Мабуть, президент Франції свідомий того, що йому не вдасться в повному обсязі реалізувати свій задум щодо глибокої трансформації країни, її модернізації, перетворення на start-up nation. Пандемія була зручною нагодою призупинити «великі реформи», які почали пробуксовувати ще до її початку, наштовхнувшись на суспільний спротив. Одну з причин такого стану речей назвав відомий французький філософ Марсель Гоше, так визначивши внутрішню суперечливість «макронізму»: «правильне розуміння проблем, але непродуманість рішень», нездатність сформувати ефективну альтернативу традиційній політиці, обіцяну Макроном у 2017 році, і переконати суспільний загал у необхідності реалізації спільного проєкту.
Очевидно, час, що залишився до 10 квітня (дня першого туру виборів), буде використаний Макроном максимально прагматично, щоби максимізувати свої шанси на перемогу і мінімізувати ризики, пов’язані з проведенням потрібних, але контраверсійних реформ (наприклад, реформування пенсійної системи). Цього тижня президент проголосив інвестиційний план «Франція-2030», орієнтований на потужну підтримку підприємств новітніх технологій, який би дозволив Франції конкурувати в майбутньому зі США та Китаєм і забезпечити позитивну економічну динаміку.
Нагальна проблема у сфері зовнішньої політики — подолання негативних наслідків епізоду зі скасуванням суперконтракту на поставку до Австралії підводних човнів у рамках утворення американсько-британсько-австралійського альянсу в АТР. Ця подія, яку в Парижі сприйняли як «ляпас», мала негативні репутаційні наслідки для Франції і Макрона особисто, включно з передвиборним контекстом, оскільки наочно продемонструвала хиткість сподівань Єлисейського палацу відновити роль Франції як потуги глобального масштабу і навіть сформувати «Паризький консенсус» (про нього ми писали раніше.) Очевидно, це завдання вирішуватиметься насамперед через активізацію зусиль на європейському напрямі в дусі ідей європейської стратегічної автономії, яка виходить за рамки суто військових питань.
Для нас важливо, щоб українська проблематика не потонула у вирі французького політичного життя напередодні виборів. У цьому сенсі, проведення або чергове відтермінування візиту французького очільника дозволить зробити певні висновки щодо ймовірної динаміки двосторонніх відносин, принаймні в найближчій перспективі. Зокрема це стосується економічного співробітництва, де контракти великих закупівель (на кшталт контракту з «Аеробусом» та, сподіваюсь, «Альстомом») мали б відкрити шлях великим інвестиційним проєктам.
Ще одне важливе для України питання — напрям подальшої еволюції «нової російської політики» Макрона: в бік реалізму — чи марних розрахунків на взаємодію з метою «покращення умов колективної безпеки та стабільності Європи», і як це впливатиме на контакти в «нормандському форматі». Важливо, що почує під час перемовин у Києві (якщо вони відбудуться) Володимир Зеленський від свого французького візаві, якого він на початку президентської кар’єри вважав прикладом для наслідування. Не менш важливо, яким буде «сухий залишок» від його візиту до Москви, що планується зразу після відвідин Києва — за траєкторією Ангели Меркель, тільки у зворотному напрямку.
Є про що подумати. Залишилося дочекатися приїзду Емманюеля Макрона…
Інші статті автора читайте тут.