Те, що намагається реалізувати Путін у Сирії, дуже схоже на застосування Кремлем політики керованого хаосу, мета якої - повернення колишніх позицій СРСР на Близькому Сході. І заяви Москви, що вона готова співпрацювати із західною коаліцією, - по суті, один із елементів цієї стратегії.
Путін, якому пішли на користь загострення з "Ісламською державою" та терористичні акти в Парижі, нині перебуває на шляху або до напівперемоги зі зняттям санкцій, або до напівперемоги з підвищенням світових цін на нафту. Звісно, якщо на це дивитися лише з позиції тактичних міркувань.
Адже коли йому вдасться втягнути Захід в коаліцію з Росією, то він, як мінімум, вимагатиме натомість політичних і економічних преференцій, про які передчасно говорити публічно просто не будуть.
Крім того, важливо звернути увагу на погрози Саудівській Аравії та Катару з боку Москви. Що вони можуть означати для цих держав? І чи готова Росія вторгнутися, крім Сирії, ще до якихось країн, зокрема американських союзників?
Швидше за все, Москва поки що вторгнутися не готова. Особливо в Саудівську Аравію. Але не можна виключати, що росіяни організують там або в Катарі через своїх агентів теракти, аби примусити Ер-Ріяд до більшої зговірливості в питанні ціни на нафту.
Втім, чи не є похідною погроз Кремля заява уряду Саудівської Аравії про готовність узгоджувати свої дії з іншими експортерами сировини? Після чого ціна на нафту почала зростати.
Але якщо Ер-Ріяд справді "похитнувся" у своїй до того незмінній позиції щодо Росії, то, швидше за все, це може бути лише відволікаючим маневром, перш ніж США й Захід остаточно визначаться з приводу можливості формування коаліції з Москвою.
Часто Путін поводиться на світовій арені так, ніби він - сучасний Наполеон, що диктує світові свої закони і порядки. Однак своїми діями він сам загнав себе в ситуацію, схожу на ту, в якій був Наполеон перед Ватерлоо. Третій пакет санкції, швидше за все, буде продовжений до липня 2016 р., а санкції щодо Криму діятимуть до часу припинення Росією окупації півострова.
Тому намагання Москви створити із Заходом коаліцію для боротьби з "Ісламською державою" дуже скидаються на димову завісу, за якою вона має намір приховати свою агресивну поведінку в Україні. Сподіваючись, що це зрештою приведе до угоди Ялта-2.
У Путіна є мрія, на яку, на його думку, може "клюнути" демократичний світ. Для того, щоб створити спільно з Росією коаліцію проти ІДІЛ, Захід має визнати Москву своїм союзником. А вже після цього Кремль наполягатиме на тому, що союзники не повинні запроваджувати санкції один проти одного.
Попри те, що російський лідер не завжди вдало маневрує стратегічно, використовуючи тактику постійного створення нових гарячих точок і терористичних збурень, йому все ж таки вдалося повернутися за стіл великої геополітики. За яким він докладає максимум зусиль, аби переконати Захід, що в його особі той має надзвичайно важливого потенційного партнера.
Не варто забувати, що Башар Асад є ключовим елементом сирійської кризи. На жаль, свого часу не було прораховане військове втручання Росії в Сирії, хоча воно було цілком передбачуване. Оскільки для Кремля військова присутність у цій країні - пріоритетна.
Якими можуть бути пріоритети в Росії й Заходу у вирішенні питання з Асадом? Москві важливо, щоб Сирія не вийшла із зони російського контролю. Тому всі дії Кремля спрямовані на запобігання цьому. Він боротиметься за Сирію, використовуючи всі доступні йому засоби і кидаючи на цю боротьбу значну частину своїх сил.
Заходу потрібне припинення конфлікту, що триває вже чотири роки і забрав понад 300 тис. людських життів. Зупинення потоку сирійських біженців до Європи і прихід до влади в Сирії якщо й не демократичного, то принаймні такого уряду, з яким можна було б мати справу.
Тому максимум, на що можуть погодитися США і їхні союзники, - це залишити Башара Асада ще на кілька місяців перехідного періоду, поки формуватиметься перехідний тимчасовий уряд. Але саме тут Москва здатна поставити пастку своїм можливим союзникам по коаліції.
Бо якщо гіпотетично уявити, що Захід погоджується на таку пропозицію Росії, то цього часу цілком достатньо, аби Асад і його прихильники змогли "підсадити" в цей тимчасовий уряд своїх ставлеників. Таким чином, нову сирійська владу й еліти формуватимуть Асад та Кремль за потрібними їм політичними лекалами, а, це, своєю чергою, жорстко блокуватиме можливість приходу до влади в Сирії нових політиків і нових політичних сил.
Дилема погодження подальшої долі Башара Асада полягає ще й у тому, що Росія наполягатиме на непритягненні його до відповідальності за розв'язання громадянської війни в країні, чим і скористалися ісламські терористи.
А вирішувати це питання буде дуже непросто. Якщо погодитися, що Асад уникне відповідальності за все скоєне ним, то це, безумовно, стане заохочувальним прикладом для всіх інших диктаторів: якщо ви звернетеся до Путіна - то там зможете отримати "індульгенцію" за будь-які скоєні вами злочини.
Якщо все-таки мова про його відповідальність ітиме, то яким має бути покарання? І куди подінуться сирійський диктатор та його родина після полишення ним президентської посади?
Цілком зрозуміло, що повернутися до Лондона, звідки його свого часу викликав батько, щоб передати у спадок президентство, він уже ніколи не зможе. Отримати політичний притулок у Росії й жити в маєтку на Рубльовському шосе він явно не захоче. Клімат не той, та й розуму, щоб не повторити досвід Януковича, який став бранцем Путіна, в Асада вистачить.
Але й в арабському світі він уже давно став політичним парією, і жодна арабська держава приймати його в себе не захоче. Тому питання політичної долі Башара Асада, вочевидь, складається з двох частин. Перша - як усунути його від влади так, щоб це задовольнило і Захід, і Росію. Друга - чи вдасться домовитися про те, де він житиме після своєї відставки.
У такому разі пошук компромісу може затягнутися. Бо Москва буде ув'язувати це питання з долею алавітської меншини, своєї бази в Тартусі, а тепер - ще й російської авіабази в Латакії.
Якщо ж досягти домовленостей з усіх цих питань не вдасться, тоді Кремль висуватиме Заходу вимогу щодо поділу сирійських територій. За цією вимогою, під контролем Асада (а отже, і Москви) залишаються території, які прилягають до середземноморського узбережжя Сирії, а заодно і військово-морська база в Тартусі та авіабаза в Латакії. Щось на кшталт Алавітської народної республіки.
І вже тепер треба розуміти, що Росія може погодитися або на маріонетковий (сформований Асадом чи його прихильниками) сирійський уряд, або на відторгнення від Сирії територій, на яких правитиме той-таки диктатор.
Таким чином, якщо розглядати питання, що сьогодні важливіше для Заходу - Асад чи боротьба з "Ісламською державою", то необхідно пам'ятати, що Кремль завжди гратиме тут крапленими картами.
Тому Заходу слід добре подумати, чи варто входити в коаліцію з Путіним, який, прикриваючись боротьбою з ІДІЛ, крок за кроком нав'язуватиме саме те, чого хоче Москва.
Необхідно брати до уваги й той факт, що Росія та Іран, як і раніше, наполягають, аби Асад продовжив своє перебування при владі на 18 місяців чи й більше. Що, своєю чергою, автоматично означає продовження війни, оскільки сирійський диктатор став джерелом тяжіння для іноземних бойовиків.
Такі пропозиції Кремль висуває для того, щоб розширити поле для політичних маневрів із сирійського питання і розпочати торг. Звісно, Путін міг би використати свій вплив і переконати Асада зректися влади, та поки що це не входить до його планів. Йому потрібно довести США і їхнім союзникам, що без нього сирійське питання взагалі вирішити неможливо.
З наближенням третього раунду переговорів щодо Сирії в грудні американські та російські чиновники наполягають на припиненні вогню між силами Асада і опозицією, але при цьому про ІДІЛ не йдеться. Тим часом арабські держави пов'язують свою підтримку припиненню вогню з відходом Асада від влади.
Таким чином, на мій погляд, входження США і європейських країн у коаліцію з Росією було б помилковим рішенням. Адже Москва не може боротися з тероризмом, коли сама його фінансує та поширює.