Минулого тижня Білий дім опублікував нову стратегію щодо Китаю, зміст якої не залишає сумнівів: Вашингтон категорично намірився зупинити експансію Піднебесної, поки не пізно.
Уперше з часів Ніксона й Кіссінджера у США визнали, що політика сподівань на фундаментальні зміни в Китаї за моделлю економічного і політичного зближення з Заходом провалилася. На думку адміністрації США, соціально-економічна система, пропонована Пекіном на глобальній арені, "є викликом" для фундаментальних уявлень Вашингтона про "право кожної людини на життя, свободу та прагнення до щастя". Фактично, коли це й не оголошення повноцінної "холодної війни", то, як мінімум, декларація про різке охолодження відносин на тлі й так складного діалогу у сферах торгівлі та прав людини.
Далі будуть (і вже стають реальністю) санкції щодо китайських компаній, посилення візового режиму, контролю над дипломатичними та науковими контактами, жорсткий контроль дотримання прав інтелектуальної власності, продовження підтримки Тайваню, тиск на Пекін у зв'язку з ситуацією в Гонконзі, заборона на поставки мікрочипів компанії Huawei та багато іншого. І, що найцікавіше, такий різкий поворот в офіційно задекларованій політиці США стосовно Пекіну підтримують як демократи, так і республіканці. Рідкісна одностайність.
Каталізатором охолодження відносин США та КНР послужила пандемія коронавірусу. Неможливо заперечувати, що частина претензій Вашингтона має цілком обґрунтовані підстави, але так само незаперечно, що дуже важливим чинником загострення політики щодо КНР є листопадові вибори.
Упродовж останніх трьох місяців відразу кілька соціологічних опитувань фіксували значне, від 8 до 12%, відставання Трампа від лідера перегонів - Джо Байдена. Хаос із впровадженням обмежувальних заходів у зв'язку з карантином, безліч помилок, допущених командою Трампа на ранніх стадіях пандемії, і ще більший хаос зі скасуванням карантинних заходів у різних штатах і графствах без жодного зв'язку з даними про захворюваність різко похитнули впевненість американців у здатності нинішньої адміністрації достойно впоратися з кризою. Джо Байдену навіть не довелося особливо критикувати Трампа, - все сталося само собою. Деякі аналітики Волл-стріт уже висловили думку, що восени демократи повернуть не тільки Білий дім, а й контроль над Сенатом.
А тут ще CNN розкрив подробиці моделювання майбутніх виборів авторитетною організацією Oxford Economics, що провіщає провальний програш Трампа на рівні 35% голосів. До пандемії результати аналогічних прогнозів були прямо протилежні, - Трамп мав отримати до 55% голосів виборців. Тепер же доброго сценарію для нинішнього господаря Білого дому, схоже, немає.
Якщо другої хвилі коронавірусу восени не буде, то аргументом проти Трампа стануть надто жорсткі заходи карантину, які призвели до небаченого зростання безробіття та падіння економіки, а якщо друга хвиля буде, то його ж звинуватять у тому, що карантин було знято надто рано, а впроваджено - із запізненням. Необхідно знайти винного в тому, що відбувається, і потрібен час, аби образ цього винного зафіксувався у свідомості виборців. Саме в цьому, як вважають деякі політичні оглядачі, полягає причина ескалації антикитайської риторики навіть до отримання результатів розслідування походження вірусу та дій КНР на початковому етапі пандемії, ініційованого більш ніж 120 країнами в рамках ВООЗ.
Власне, було зроблено кілька спроб "збити температуру" суспільної дискусії, то переводячи увагу на дії адміністрації Обами стосовно Майкла Флінна, то намагаючись знову розігрувати "українську карту". Однак ніщо не спрацювало так добре, як призначення Китаю на роль винного в усіх лихах, пов'язаних із пандемією та економічною кризою у США.
Певна річ, поглиблення протистояння США та КНР не могло залишитися непоміченим у Росії. З одного боку, в Москві не проти сутички двох гегемонів, де завжди чимось можна поживитися, з іншого - в нинішніх умовах РФ дуже невигідно ставати на чийсь бік.
Найбільш болісні санкції впроваджені США, і саме з Вашингтоном Москва хотіла б вести діалог про новий переділ світу. Тому беззастережно стати на бік КНР контрпродуктивно, коли позначився хай і слабкий, але все-таки діалог із Трампом, - тут і спільна заява щодо зустрічі на Ельбі, і телефонна розмова, і примарна надія бути запрошеною на саміт "сімки" у США.
З іншого боку, Пекін як стратегічний союзник чекає від Москви підтримки у дуже скрутні часи. Доки Кремль перебуває в роздумах і намагається лавірувати, то підігруючи на інформаційному фронті Китаю, то пробуючи вибудовувати хоч якийсь діалог зі США, російські інтелектуали сформулювали бачення ролі Росії в основному геополітичному трикутнику сучасності.
Само собою, що, на їхню думку, Росія - "окрема цивілізація" і навіть "соціальна імперія", де поняття самодержавства змінюється з "сам - держава" на "самі держимо", але примітно інше. Дедалі гучніше й відвертіше в Москві говорять про свою роль "третього полюса", притягального для країн, котрі не хочуть ставати ні на бік США, ні на бік КНР. Їм пропонується меню з націоналізму, патріотизму та неприєднання, і все це під загальним "омофором" Росії.
Ідея "нового неприєднання" з лідерством РФ, певна річ, утопічна, оскільки в Росії немає як жодної позитивної ідеї соціально-економічного облаштування національно-патріотичних держав, так і ресурсів, якими можна було б підтримувати їхні розвиток і безпеку.
Та ось халепа. У складному становищі через протистояння США і КНР опинився і Європейський Союз - найважливіший ринок як для Китаю, так і для Росії (і для України теж). Буквально вслід за Білим домом (що є чистим збігом) про зміну позиції щодо КНР заявив Брюссель. Упродовж трьох років ЄС намагався лавірувати між погіршенням відносин із багатолітнім союзником - Вашингтоном та Китаєм, що набирає сил і відверто націлився на ринки Європи через реалізацію проєкту "Один пояс - один шлях".
Урахування розумних вимог США про скринінг інвестицій у критичні й чутливі технологічні підприємства Німеччини і Франції супроводжувалося взаємними візитами лідерів та багатомільярдними контрактами на поставку складної техніки до КНР. Створення і просування прямо під боком у Брюсселя групи "17+1" не заохочувалося, проте й перешкоджати співпраці з Китаєм країнам Центральної Європи та Балкан, які не належать до найбагатших на континенті, було б дивно.
Однак тепер з'ясувалося, що в Китаю є ті, з ким йому комфортніше, ніж із іншими, і ці країни (приміром Італія, Угорщина, Сербія) - чутливі точки ЄС. І саме під час пандемії виявилися як вибірковість із боку Пекіну, коли допомогу спрямовували насамперед лоялістам, так і певні порушення етичних норм із боку КНР.
Так, у Брюсселі дуже негативно поставилися до піару, розгорнутого Китаєм після надання допомоги країнам ЄС, при тому що допомогу, яку на початкових етапах пандемії надав ЄС Китаю, було передано без фанфар і співу гімнів під прицілом телекамер. Наслідком пандемії, винуватцем якої всі без винятку опитування громадської думки, проведені в ряді держав ЄС, називають Китай, стало падіння ВВП в першому кварталі від 4,3% у Польщі - до 9,7% у Греції, і це за попередніми оцінками. Китай, на відміну від Росії, зовсім не хоче зруйнувати ЄС, однак саме єдність ЄС опинилася під загрозою.
Зіштовхнувшись із інформаційними атаками з боку Китаю (та Росії), Єврокомісія всерйоз задумалася про перенесення виробництв критичних медичних препаратів і виробів із Азії до Європи, у тому числі до Центральної та Східної, на Балкани або в Африку. Особливо шокуючим, за визнанням керівника зовнішньополітичної служби Євросоюзу Жозепа Борреля, було усвідомлення того факту, що ЄС дуже (в окремих аспектах - на 100%) залежить від поставок критичних матеріалів, ліків та медичних виробів із Китаю.
Виступаючи минулого тижня перед німецькими послами, Боррель зазначив, що в Брюсселі усвідомлюють чутливість окремих країн ЄС у питанні співпраці з КНР, однак закликав до загальноєвропейської солідарності та дисципліни. За словами провідного дипломата ЄС, "необхідна більш прагматична стратегія стосовно Китаю, що враховувала б зміцнення відносин із іншими, демократичними країнами Азії". Безперечно, він мав на увазі також Японію, з якою ЄС торік підписав важливу торгово-економічну угоду.
Відсутність нормального діалогу зі США з "китайського" питання ускладнює позиції ЄС, який по праву мав би стати четвертим, і зовсім не зайвим полюсом сучасної геополітики. Сьогодні важко передбачити, яких обрисів набере оновлена політика ЄС щодо КНР, враховуючи різноспрямовані інтереси окремих країн-членів, зокрема Італії та Швеції, Польщі й Угорщини, та ще в умовах тепер уже особливої політики Великої Британії, наприклад, у контексті 5G. І якщо припустити, що європейцям удасться домовитися про координацію "китайської" політики в галузі економіки та безпеки, залишається відкритим питання, як реагувати на дії КНР у Гонконзі або Південно-Китайському морі. Раніше європейці могли спиратися на США, але сьогодні стан трансатлантичної солідарності далекий від бажаного.
Заплутана ситуація у "верхах" світової політики ускладнює й позицію України. З одного боку, торік Китай став торговим партнером номер один (як окрема країна), і саме в напрямі Пекіна поглядають, коли йдеться про інвестиції. З іншого - основним партнером із безпеки для України є США, а стратегічною метою - зближення з ЄС.
Пріоритет відносин із Азією, цілком справедливо проголошений Міністерством закордонних справ, неодмінно має враховувати як прагматизм стосовно Китаю, так і наміри ЄС активніше розвивати співпрацю, у тому числі інвестиційну, з демократичною частиною Азії, насамперед - із Японією.
Було б розумно використати режим вільної торгівлі з ЄС для розміщення на нашій території тих виробництв, які ЄС, США та Японія виводитимуть із КНР, про що вже заявили в усіх основних столицях. Можливо, слід ініціювати підписання угоди про вільну торгівлю з Японією, а зовсім не з Китаєм, як про це помилково було заявлено в минулому.
Під час перегляду логістичних і виробничих ланцюжків, що відбуватиметься найближчим часом, ключем до успіху на зовнішній арені є тісна координація з ЄС як найбільшим ринком і активна, ретельно продумана політика в Азії, де перебувають найбільші виробники.
Можливо, тоді нам удасться і змінити структуру зовнішньої торгівлі, яка залишається незмінною всі тридцять років незалежності, і вийти з нинішньої кризи зміцнілими, перш ніж почнеться нова. Своєю чергою, саме ЄС, а не РФ, міг би стати тим полюсом геополітики, що притягнув би країни, для котрих однозначний вибір у протистоянні США і КНР - неможливий.