9 вересня у французькому курортному містечку Евіан на березі Женевського озера проходитиме черговий 12-й саміт Україна—Європейський Союз. Господарюватиме на саміті головуюча в ЄС Франція, яка оголосила впорядкування відносин Брюсселя і Києва одним із пріоритетів свого піврічного урядування. В Україні інтерес до саміту, до французької позиції надзвичайно високий. Надзвичайно — у порівнянні з попередніми такими зустрічами, бо по-справжньому надзвичайним є інтерес населення до речей предметних і повсякденно важливих: інфляція, оплата праці, комунальні платежі, міський транспорт, кредитування житла, молодіжна злочинність тощо. А тепер — ще й російсько-грузинська війна, яку офіційно називають чи то кризою, чи конфліктом. Тим не менше в Україні від саміту в Евіані багато чого очікують. Чи є для цього підстави?
У Брюсселі працює одна з найстаріших (з 1992 року) українських дипломатичних установ — Представництво України при Європейському Союзі, яке я маю честь очолювати. Ділюся своїми думками і надіями — на майбутній саміт, на французьке головування, на Європейський Союз, на те, що європейська інтеграція нарешті перетвориться на національний проект України.
Сцена
Подія в Евіані триватиме недовго — якихось п’ять годин, але, як і кожен захід такого рівня, вона стане концентрацією зусиль останніх 12 місяців з боку двох великих і взаємно важливих партнерів. Евіан — сцена, на якій відбудеться політична вистава із зобов’язуючим результатом. При цьому виконавці — як від імені України, так і від 27-ми держав «об’єднаної Європи» — висловлюватимуть позиції, що мають стати законами, директивами, змінити практичне життя мільйонів уже завтра і на багато років уперед1.
Наголошую на цьому, бо з легкої руки людей невтаємничених саміти, тобто зустрічі найвищого рівня, останнім часом громадськість стала сприймати як нагоду для лідерів розважитися на тлі архітектурних шедеврів або смачно попоїсти. Навмисне порахував: понад половину обсягу публікацій про саміт Російська Федерація — ЄС у Ханти-Мансійську в червні ц.р. було присвячено меню.
Завдання саміту в Евіані — зафіксувати пройдений за останній рік шлях у двосторонніх відносинах і затвердити пріоритети на майбутнє. А зроблено за 12 місяців від вересня 2007 чимало. Ухвалили і ввели в дію угоди про візове спрощення та реадмісію у сфері юстиції, внутрішніх справ та міграції. В політичній та безпековій сфері зосередилися на переговорах щодо Нової посиленої угоди (НПУ) і практично погодили її текст у цій частині. Важливим елементом, зокрема, є те, що в назві документа очікуємо на слово «асоціювання». Згадуючи, яку мету ставила перед собою Україна, коли в 2006-му виробляла позицію, а в березні 2007-го починала переговори про НПУ, — а саме укласти Угоду про політичну асоціацію та економічну інтеграцію з ЄС, — можемо сподіватися, що цієї мети буде досягнуто вже на цьому етапі. Визнати за Україною право бути асоційованою з Європейським Союзом закликав мало не рік тому президент Франції Н.Саркозі. За такий підхід висловився в травні ц.р. прем’єр-міністр Великої Британії, а нещодавно, 21 липня, канцлер ФРН.
В Евіані також буде зафіксовано значний прогрес у переговорах з низки галузевих питань: у торговельно-економічній сфері, де йдеться про поглиблену Зону вільної торгівлі, в енергетиці, де розпочинається приєднання України до Договору про Енергетичне співтовариство, в авіації, де почався процес входження в Спільний авіаційний простір ЄС, у сільському господарстві, в охороні навколишнього середовища, в телекомунікаціях, у банківсько-фінансовій та багатьох інших сферах.
Фіксація успіхів, яка відбудеться у формі Спільної заяви, — не самоціль. Це — точка відліку, з якої розпочинається майбутнє, близьке й далеке: французьке головування впродовж 180 днів та європейська інтеграція на все життя.
Театр
Кожне головування — хай пробачать мені порівняння читачі й учасники — це своєрідний театр. Художній керівник обирає п’єсу, яку ставитимуть, і знаходить акторів. Актори тут, загалом, менш важливі, бо блискучі особистості можуть витягти всього лише посередній текст, а відвертої халтури не витягне жоден майстер.
За пріоритети свого головування французи обрали драматургію шекспірівського рівня: питання міграції, довкілля з глобальним потеплінням та енергетику, спільну сільськогосподарську політику ЄС, спільну оборонну політику. Саме такими амбітними є першорядні завдання!
Відносини з Україною — в другому рядку. І це не принизливо, адже заявлені Парижем головні теми є системними, як тепер модно говорити — горизонтальними, без вирішення яких до конкретики, тобто до «вертикальної» України, підійти просто неможливо.
Перші шість тижнів головування Франції продемонстрували високу працездатність її команди, а також те, що запропоновані сьогодні рішення — чи то в міграційній, чи то в оборонній сфері — вона опрацювала багато місяців тому і встигла їх попередньо проговорити на експертному рівні, з країнами — членами ЄС, з євроінституціями. Підхід у всьому однаковий: виставляється найвища планка, яка в процесі переговорів може понизитися в разі кардинальних заперечень когось із 27-ми, а як результат — нові регулюючі документи, нові правила гри для всього Європейського Союзу. Так, наприклад, Париж після запеклих дискусій погодився дещо пом’якшити умови для депортації нелегальних мігрантів з ЄС, проте головної мети — уніфікувати політику всіх 27 країн у цій вкрай чутливій царині — вже досягнуто.
Згадую про це тому, що аналогічний підхід застосовується й в «українському питанні». Майже рік тому французький президент просто-таки збурив політичну Європу, оголосивши «бачення асоційованої з ЄС України». Завдяки наполегливості паризької дипломатії, розумінню ситуації в багатьох інших європейських столицях у серпні цього року, коли справа дійшла до фіксації ідеї на папері, скептиків вдалося переконати.
Не меншим успіхом слід вважати й попередню згоду Євросоюзу розпочати діалог про безвізовий режим з Україною. Заперечення опонентів, що, мовляв, Угода про візове спрощення щойно набула чинності, що слід спершу подивитися, як вона виконується, а вже потім іти далі — не спрацювало. Насамперед тому, і це добре знають у Брюсселі та інших столицях, що згадану угоду Київ виконує відповідально й повсюдно, а тим часом держави-члени продовжують наголошувати на окремих недоліках і використовувати стереотипи «недовіри до чужих», про що «ДТ» та інші ЗМІ говорять на повний голос2.
Що не вдається на цю годину французькій команді, то це домогтися від Об’єднаної Європи визнати за Україною «європейську перспективу». Іншими словами, оголосити про можливість майбутнього членства країни в ЄС. Проте в тексті обраної художнім керівником п’єси про це й не йшлося. І хоча українські актори всіляко наполягали на імпровізації, ряд дисциплінованих членів європейської трупи так і не піддалися. На те є свої причини, про які й поговоримо докладніше.
Життя
Сцени міняються, театральні трупи — теж, життя триває. Той факт, що Україна проводить в Евіані 12-й саміт, нагадує, що вона активно співпрацює вже з 24-им головуванням, і за цей період домоглася досить багато.
Звичайно, Україна є європейською державою, про своє європейське устремління вона оголосила ще в Основних напрямах зовнішньої політики в 1993 році. Звичайно, вона вже виросла з дитячих штанців Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС, підписаної в 1994-му і чинної з 1998 року. Звичайно, загальнонаціональний прорив до нової політичної якості та демократичного процесу під світовим брендом «Майдан» суттєво змінив уявлення про Україну в Європі, та й в Україні теж. Але життя не складається зі свят, хоча й запам’ятовується саме ними. Не можна не констатувати, що для отримання статусу кандидата до Євросоюзу нам належить іще багато попрацювати. Зупинюсь на конкретних моментах. Для прикладу візьмімо політичну, безпекову та міграційну сфери.
Хіба що ледачий чи німий не повторює закликів до політичної стабільності та злагодженості гілок влади в досягненні національних пріоритетів. Боляче згадувати, але навіть під час катастрофічної повені з різних владних будівель лунали взаємні закиди, а постраждалі намагалися вгадати, звідки ж усе таки надійде допомога. Коли киваємо на європейські держави, де теж є приклади недостатнього порозуміння в урядовій коаліції, де різні гілки влади виходять із протилежними пропозиціями, забуваємо, що в питанні національних пріоритетів там розбіжностей немає. Приклад Польщі, де лідер відкликав необережно вимовлене слово щодо ірландського референдуму, є надзвичайно показовим3. А дискусії якщо десь і розгортаються (скажімо, у Фінляндії щодо вступу до НАТО), то їх ведуть на рівні аргументів у колі експертів, що зближує, а не розколює націю. Чимало європейців вважають, що наші політики, як видно, думають не про євроінтеграцію, а про використання цього гасла в політичній боротьбі. Саме до припинення такої практики закликав націю президент України на Майдані 24 серпня цього року.
Європейців насторожує надмірна політизація українського суспільства. Зміна керівного складу міністерств і відомств аж до районної ланки в контексті зміни урядів — це не європейська практика. Протести деяких громадян проти навчань «Сі Бриз 2008» загалом можна зрозуміти (так вони сприймають дійсність), однак нездатність відповідних органів забезпечити нормальне проведення навчань є безперечним мінусом. І навіть такий простий, здавалося б, акт, як створення єдиного міграційного центру в Україні, всі владні структури всіх політичних напрямів успішно провалюють вже 11 років. Бо не можуть домовитися? То з ким, власне, говорити «аполітичному Брюсселю» на цю гарячу тему?
В ЄС-27 хочуть більшого розуміння і в економічній та торговельній взаємодії. Вище я згадав про авіаційну та електроенергетичну сферу, де є зрушення. А що в інших? Як себе бачить в ЄС українське суднобудування? А вугільна промисловість? А громадське харчування? А перевізники пасажирів? А авіація, що кожні два роки реструктурується, зливається-розливається, а тим часом зовсім перестала випускати літаки? А можливо, тут просто не відають, що всі аналогічні галузі в Європейському Союзі значною мірою регулюються спільними, обов’язковими й контрольованими стандартами та правилами? Чи, може, нашим виробникам не подобаються ці загальноєвропейські стандарти і правила, бо вони змусять істотно змінити й повсякденну практику, і політику розвитку галузі в цілому. Якщо це так, то чи не виникне в нашої держави в недалекому майбутньому проблеми, коли текст Нової посиленої угоди буде опрацьовано на експертному рівні і настане час подавати його на погодження міністерствам і відомствам, а потім парламентові на ратифікацію?
На цьому моменті варто зупинитися докладніше. Проблема полягає в тому, що НПУ — майбутня конституція відносин Україна—ЄС на довгі роки, — включає в себе, зокрема, й розділ про Зону вільної торгівлі. Цей розділ особливо важливий для Брюсселя, адже Європейський Союз створювався 51 рік тому й існував донедавна насамперед як митна територія і зона вільної торгівлі. У процесі його створення, функціонування, розширення паралельно зближувалися й сфери життєдіяльності колись повністю суверенних держав: дипломатія, охорона довкілля, стандарти безпеки життя, харчування, дорожнього руху, а згодом і елементи зовнішньої та оборонної політики. Але спільний ринок як був, так і залишається базисом усієї конструкції.
Україні пропонується в цей спільний ринок увійти на рівні вільної торгівлі товарами, послугами, частково — робочою силою і в перспективі, про що згадувалося, отримати свободу пересування громадян.
Відкриваючи свій ринок Києву (500 мільйонів споживачів!), Брюссель очікує аналогічного кроку. Розуміючи порівняну слабкість ринкових відносин в Україні, відсутність повноцінного законодавчого регулювання (а ще більше — низький рівень виконання законодавства), Євросоюз погоджується робити це поступово, з відстрочкою в чутливих для України галузях, та асиметрично, швидше й більшою мірою відкриваючись самому. Успішний переговірний процес щодо параметрів Зони вільної торгівлі, який розпочався у квітні і може тривати ще не менше року, означатиме практичну інтеграцію української економіки до економіки ЄС.
З викладеної схеми випливає надважливий висновок, який варто повторити: економіка України інтегрується в економіку ЄС. Тобто економіки не взаємно зближуються, а ми входимо в ринкове і законодавче поле економіки ЄС. Об’єднання 27 країн має свої правила, стандарти, закони, які пропонує нам прийняти, відповідно змінюючи наші, які їм суперечать, і на цій основі наблизитися до Євросоюзу. Важливо також, що при цьому ЄС продовжує функціонувати як єдиний наднаціональний ринок, удосконалює своє спільне законодавство, а в тій частині, де воно залишається в компетенції держав-членів (приміром національна оборона), теж робить поступові кроки до інтеграції. Тобто, в переговорах про Зону вільної торгівлі Україні слід не лише бачити стан справ у ЄС сьогодні, а й ураховувати, в який бік і як швидко він сам інтегруватиметься за рік, п’ять, десять.
У практичному плані це означає: якщо сьогодні в наші національні двері постукає інвестор і запропонує збудувати автомобільний завод, то ми повинні спершу дізнатися, якого покоління машини вироблятимуться на цьому заводі і чи відповідатимуть вони сьогоднішнім і майбутнім стандартам ЄС, якщо ні — відмовитися. Підхід жорсткий, але єдино можливий. Це ж саме стосується, наприклад, і якості металу чи хімічних добрив, бо ця продукція складає левову частку українського експорту до Євросоюзу. Треба вже сьогодні вивчати, як еволюціонуватимуть вимоги до міндобрив у ЄС, і проектувати лінії для виробництва їх нових видів. Інакше Брюссель від них відмовиться.
Чимало українських виробників далекі від такої філософії. Вони відчули смак ринкової конкуренції і хочуть заробити вже зараз (а багато хто — тут-таки й витратити). Інколи вони ладні за безцінь придбати в європейських країнах застаріле устаткування й штампувати продукцію, котру в ЄС ось-ось заборонять або вже зняли з виробництва. Ці виробники розраховують, що зможуть збути застарілий товар деінде — в Росії, Центральній Азії, Африці, на Близькому Сході. Це хибний розрахунок. Уряди багатьох країн добре усвідомлюють необхідність оновлення стандартів. Історія з недопущенням української м’ясної та молочної продукції на російський ринок у 2006—2007 роках — відома, проте не унікальна. Зокрема, вимоги до якості зернових у Йорданії, Єгипті, Саудівській Аравії подекуди вищі, ніж вимоги Брюсселя. Не дає жодних переваг і тривала та масована присутність на ринку. Нещодавно під загрозою заборони в ЄС опинився багатомільярдний експорт української олії: достатньо було в одній партії порушити норми вмісту мінеральних речовин.
Тому переговірний процес щодо Зони вільної торгівлі є першим кроком до економічної інтеграції. З українського боку він повинен спиратися на узагальнену позицію виробників і споживачів продукції усього спектру товарного обміну з Євросоюзом. Іншими словами, слід довести до кожного учасника ринку інформацію про те, що саме очікує на нього в разі підписання угоди, умовно кажучи, завтра і в перспективі.
Зробити це дуже нелегко. Українська економіка — по галузях, секторах і під-секторах (скажімо, легка промисловість, а в ній — парфумерія) — не структурована в тій мірі, як це усталено в Євросоюзі, де діють міцні асоціації виробників як на національному, так і євросоюзному рівні. Адже капіталізм (ринкові відносини) у нас мало того, що дикий, він іще й постадміністративний4. Тому довести інформацію та отримати консолідовану відповідь виробників кожного сектора, а тим більше галузі — справа вкрай проблемна.
До того ж невідомо, хто це має робити. Переговірна делегація включає експертів з міністерств і відомств на чолі з представником Мінекономіки. Чи достатньою мірою чують галузі заклики цих експертів? Чи вміло, дохідливо інформують експерти кожного виробника чи бодай більшість із них? Якщо ні — то попереду тяжкі наслідки. Погодивши з Брюсселем умови вільної торгівлі, до яких не готові учасники національного ринку, ми, можливо, зазіхаємо на їхнє майбутнє (отже, й на наше також). З іншого боку, мають рацію й експерти, коли говорять, що доносити інформацію до кожного виробника — не їхня функція. Для цього існують сайти того ж таки Мінекономіки, інших відомств, Європейської комісії, спеціалізовані ЗМІ тощо. Перспективним, як на мене, виглядає залучення консалтингових фірм, як іноземних, так і вітчизняних. Але рішення слід приймати невідкладно: переговорна команда України працює швидко. Велику роз’яснювальну роботу веде Делегація (представництво) ЄС в Києві: організовує семінари, розповсюджує буклети і т.ін. І це природно — погоджуючись інтегрувати економіку України, Брюссель хоче отримати здоровий, конкурентний ринок і стабільне суспільство. Кому потрібні нестабільність, безробіття, страйки?
Отже, повертаючись до визначення змісту заголовка цього розділу, повторюся: Нова посилена угода з ЄС, насамперед її частина про Зону вільної торгівлі, значною мірою визначатиме життя нашого суспільства на найближчі роки — вступимо ми до Євросоюзу чи ні.
Фантазії
Але життя неможливе без мрій і фантазій. Особливо для української душі, ласої до вареників, котрі самі стрибають з макітри в сметану, а звідти — прямісінько до рота, як у Миколи Гоголя.
Тому й у відносинах із Європейським Союзом ми не обійдемося без фантазування. Тим більше що на саміті в Евіані актори теж трохи фантазуватимуть (це в них називається авторське прочитання). Отже, чому б головуючій Франції і іншим 26 державам не заявити чітко, що Україна скоро буде членом ЄС, а може, й дату визначити?
Сьогодні, як не прикро, Євросоюз цього не говорить. Він дає нашій країні право самій обирати своє майбутнє й можливість визначити час інтеграції в разі позитивного рішення. І твердити вже сьогодні, що всі українці свідомо оберуть інтеграцію з її плюсами та мінусами навряд чи коректно. Так, у ЄС кожен громадянин має чудовий пакет соціального забезпечення і не нишпорить по смітниках. Кожен отримує прозору зарплату і сплачує податки з усіх доходів5. Чи захочуть це робити всі наші олігархи й виробники? Кожного громадянина ЄС, який їде в таксі, мають обслуговувати ввічливо й якісно. Але так само обов’язково мають умикати лічильник. Чи погодяться із цим усі наші таксисти?
Цей ряд можна подовжити. Тим часом суспільство в цілому інтуїтивно розуміє, що його розвиток, прогрес економіки, збереження духовності, особиста безпека українців можуть бути гарантовані лише завдяки вступу до Європейського Союзу. На цьому шляху, безперечно, можуть з’являтися дрібні «але», які здатні дезорієнтувати конкретного громадянина, завадити йому за деревами побачити ліс.
І тут ключову роль має відіграти держава з усіма її інституціями, завдання яких — спільно і злагоджено роз’яснювати, вимагати виконання погодженого. Так само, як це робили в усіх нових країнах ЄС за останні 10—15 років. Там створювали потужний координуючий орган (відповідно до конституції підпорядкований або президенту, або прем’єр-міністру) і втілювали в життя програму європейської інтеграції. Отже, європейською інтеграцією на повсякденній основі опікувався особисто керівник виконавчої влади і, відповідно, вся країна. А змістом програми були підпрограми по окремих галузях і сферах життя. Інших програм не мали. Тому країни успішно їх реалізовували — одні швидше, інші, менш наполегливі, — довше. У нас, приміром, створюють програму реформування й розвитку дорожнього будівництва. А в них створювали програму адаптації дорожнього будівництва до вимог ЄС і будували тільки в рамках цих вимог.
Висновок очевидний: доки Україна не зійде з манівців пострадянського «розвитку взагалі» на тверду дорогу європейської інтеграції, Брюссель матиме аргументи відмовити у європейській перспективі Києву.
Хоча говорити, що все так туманно й безперспективно теж немає підстав. Процес, як було сказано, пішов. Ми сьогодні незрівнянно ближчі до ЄС, ніж навіть два роки тому — не випадково, відчуваючи еволюцію Києва, Франція підняла голос за асоціацію України, та й скептиків переконала у вчасності такого кроку6. Останнє чітке підтвердження цьому — окрема увага до України в Заяві надзвичайного саміту ЄС в Брюсселі 1 вересня. Євросоюз зобов’язується посилити зв’язки зі східними сусідами, зокрема з Україною, в світлі грузинських подій. А вже завдання владних структур, насамперед дипломатії, домогтися повноцінного виконання цієї обіцянки.
Загалом є підстави вважати, що чергове розширення ЄС на Балкани (Хорватія, Македонія, Чорногорія, Албанія, Боснія та Герцеговина, Сербія — чи варто згадувати Косово?) піде успішно і що Брюссель знайде вихід із ситуації з тимчасового призупинення Лісабонського договору про реформи. Тоді він мимоволі поставить руба питання про можливість прийняти Україну (та Молдову). Щоправда, практично паралельним курсом до ЄС рухається Туреччина, але проблеми вона вирішує зовсім інші. Ось тоді Брюссель і запитає українців, чи вони справді хочуть у Європейський Союз, з усіма його обов’язками і правами. І щоб ця фантазія7 збулася, суспільству потрібно не щось надзвичайне — всього лише наполегливо, без перетягування ковдри й перекидання відповідальності готуватися до інтеграції, приймати європейське законодавство та стандарти й робити їх нормою нашого життя. Тоді наша європейськість із географічного поняття перетвориться на суспільне, а інтеграція з обов’язку — у звичку.
P.S. Саміт в Евіані не ввійде в історію як надзвичайний. Не на ньому визначиться європейське майбутнє України. Попереду — чимало переговорів, угод, парламентські кризи й президентські вибори, повені і конфлікти... Не чужими проблемами, а власними звершеннями відкривають двері до ЄС. Але курс до майбутнього Брюссель нам пропонує вже зараз. Хочеться сподіватися, що ми виявимося на рівні його очікувань.
2 Активна роль ЗМІ в цьому питанні може тільки вітатися. Вона, окрім сприяння виправленню несправедливостей, коли такі мають місце, допомагає суспільству зрозуміти головне: українці не люди другого сорту в Європі, і ЄС їх такими не вважає. Є конкретні помилки, і їх треба адекватно виправляти.
3 У грудні 2007 країни ЄС погодили текст Лісабонського договору про реформи, який посилює роль Європарламенту, консолідує зовнішню та оборонну політику ЄС, спрощує бюрократію. В усіх країнах ЄС, крім Ірландії, договір ухвалює парламент. В Ірландії ж 12 липня ц.р. відбувся референдум, під час якого 56% учасників висловилися проти. Очікується, що в 2009 р. відбудеться ще один референдум на цю тему.
4 Як би обурився К.Маркс, якби зіштовхнувся з такою термінологією!
5 Ці два твердження різною мірою справедливі для «нових» і «старих» членів ЄС. Але там, де брюссельські правила систематично порушують, настає відповідальність. Болгарію в липні позбавили 815 млн. євро фінансової допомоги. І це не винятковий випадок.
6 Було б несправедливо не згадати, що, приміром, країни Балтії, Польща, Словаччина та деякі інші говорили про це ще на початку 2005-го...
7 Абсолютно вірне слово з огляду на сьогоднішню політичну реальність.