Цього тижня на Капітолійському пагорбі вирували пристрасті.
Зрежисоване за законами психологічного трилера обвинувачення у «підбурюванні до повстання» примусило законодавців і пересічних американців, що спостерігали за розгортанням другого імпічменту президентові Дональду Трампу, ще раз пережити жахіття захоплення Капітолію 6 січня. Шість сенаторів-республіканців приєдналися до своїх опонентів у визнанні обвинувачень стосовно вже колишнього очільника Білого дому такими, що відповідають конституції.
Втім, аби результат був відмінний від результату першого імпічменту, до ренегатів мають доєднатися принаймні одинадцять сенаторів. Власне, тому саме до них були спрямовані емоційно заряджені кадри хроніки, як-от рятування лідера сенатської (республіканської) більшості Чака Шумера, сенатора Мітта Ромні, а також евакуація віцепрезидента Майка Пенса, якого його політичний напарник звинуватив у зраді, а трампісти-штурмовики закликали повісити. Але вкрай малоймовірно, що ефектне звинувачення та відверто млявий захист команди колишнього господаря Білого дому можуть змінити результати голосування. Голосування, яке вирішує щось більше, ніж лише питання вини Дональда Трампа.
Господар маєтку Мар-а-Лаго може бути задоволеним, адже республіканські голоси проти притягнення його до відповідальності насправді перетворяться на референдум щодо збереження його контролю над Республіканською партією, отже й шансів на номінацію у 2024 році. Як влучно зазначив професор Стівен Холмс, центральним парадоксом імпічменту є те, що захист Трампа доводитиме непідконтрольність йому натовпу, який штурмував Капітолій, а сенатори-республіканці голосуватимуть за його виправдання саме тому, що вірять у високу контрольованість його прибічників. Як політична зграя, сенатори зацікавлені позбутися альфа-самця з волатильними поглядами й настроями. Втім, відкрите протистояння навіть поважних ветеранів може коштувати їм політичного майбутнього, що залежить від згуртованого і вкрай наелектризованого ядра прибічників. Стара велика партія перетворилася на партію Трампа, якому поки що не здатні кинути виклик ані представники традиційного істеблішменту, ані лідери популістського «Руху чаювання».
Проведене після вашингтонських заворушень опитування Pew Research Center свідчить, що три чверті американців вважають Трампа бодай частково винним у насильстві та вандалізмі його прибічників, а понад дві третини (68%) не хотіли б бачити його в ролі загальнонаціональної політичної фігури. Тим часом чверть опитаних не вважає його винним взагалі, а майже третина (29%) воліла б, щоб він залишився на загальнонаціональній політичній сцені.
У стані прибічників республіканців ситуація ще більш контрастна, адже, попри судові рішення та сертифікацію результатів виборів Конгресом, включно з контрольованим республіканцями Сенатом, майже дві третини (64%) продовжують вважати, що саме Трамп є справжнім переможцем президентських перегонів. Ба більше, третина підтримує поведінку свого лідера після виборів, не вважає його винним у штурмі Капітолію та бажає продовження його політичного життя. Справедливості задля слід відзначити, що чверть республіканців не підтримує жодного з цих тверджень, а майже половина (46%) погоджується з одним чи двома з тверджень, але не з усіма разом.
Ще більш промовистими, хоч і не достатньо репрезентативними є дані опитування Survey Monkey, проведеного WINK News щодо лідерства в республіканській партії. 47,3% опитаних назвали лідером Дональда Трампа, із великим розривом за ним ідуть сенатори Мітч Макконнелл (10,2%) та Марко Рубіо (2,4%). Втім, знову-таки, майже третина опитаних (29,2%) не вважає лідерами жодного з трьох названих.
Будь-який президент тією чи іншою мірою впливає на свою партію, включно з ідеологічними принципами, пріоритетами та політичною культурою. Найлегше тим партійцям, які видали своєму улюбленцю карт-бланш на будь-які політичні маневри й манери. А ось традиційні партійці перебувають під внутрішнім тиском, адже постійно мають робити складний вибір між партійними принципами та намірами і діями більш гнучкого лідера, між ним та істеблішментом, між президентом чинним і колишніми президентами-республіканцями. Від початку свого політичного злету Трамп спромігся закрутити життя всієї партії навколо себе самого. У цьому дивному танці геть не залишилося місця для будь-якої дискусії та полеміки. Тож те, що не вертиться, має бути маргіналізоване чи піддане остракізму. За принципову позицію в питанні імпічменту ледь не втратила свою посаду третя в табелі про ранги республіканка Ліз Чейні, ряду поважних республіканців структури низового рівня наказали триматися партійної дисципліни та держати свою думку при собі. Цього наказу «удостоїлася» навіть дружина Джона МакКейна, що помер три роки тому і колись сприймався як совість партії.
Сінді МакКейн вважає, що партія повністю збилася зі свого шляху. Схоже, з нею погоджуються кілька тисяч пересічних республіканців, які вже полишили партійні структури в кількох штатах, і, щонайменше, 120 поважних чинних і колишніх політиків, урядовців часів Рейгана та батька й сина Бушів, дипломатів і політичних стратегів, які готові протидіяти Дональду Трампу з позицій «принципового консерватизму». Умовні 40% їх готові відколотися в нову загальнонаціональну партію, решта — утворити своєрідну фракцію всередині Республіканської партії чи поза її межами. Останнє може дозволити залучити на свій бік незалежних та тих демократів, яким некомфортний лівий ухил власної партії. Хоча незалежними себе вважають 28% американців, фактично 12% їх віддають голоси за республіканців, дозволяючи поділити політичний пиріг між демократами та республіканцями навпіл (48% проти 47%).
Відповідаючи на запитання про перспективи виникнення «третьої партії», речник Дональда Трампа заявив: «Ці невдахи залишили Республіканську партію, коли проголосували за Джозефа Байдена». Хоча зарано називати невдалими такі наміри, 70% опитаних CBS висловили готовність чи ймовірність триматися партії, очолюваної або створеної Дональдом Трампом. Не менш разючі дані опитування YouGov, проведеного серед виборців Трампа. 66% їх голосували, радше, за Трампа, ніж Республіканську партію, і 54% готові вчинити так само й у 2024 році. Для 40% важливо, аби республіканський кандидат на наступних виборах був лояльним до Дональда Трампа.
Джозеф Байден пообіцяв загоїти рани нації та шукати компроміси з республіканською меншістю в Конгресі. Тим часом його амбітний порядок денний — від боротьби з глобальним потеплінням до соціального захисту, від торгівлі до імміграції — викликає відторгнення у більшості прибічників Трампа. Тим більше що деякі проблеми розглядаються ними через призму теорій змови, отже не піддаються раціональним аргументам. Таким чином, підтримка популярного лідера ображеної половини країни (Трампу віддали голоси 74 мільйони виборців!) буде обернено пропорційна спробам не менш популярного чинного президента виконувати свої обіцянки. Втім, фактор Трампа, а точніше – небажання бачити його в Білому домі ще чотири роки, зіграв мобілізуючу роль у консолідації різних течій всередині демократів, що дозволило Джозефу Байдену стати 46-м президентом. Так утворилося дивна і хитка рівновага.
Не лише Республіканська партія, а й Американська республіка переживає кризу. Закладена батьками-засновниками система стримувань і противаг витримала чотири роки наднавантажень. Але глибина нагромаджених проблем, що їх лише загострив «стабільний геній», не вирішиться добрими намірами «повернути все до нормальності» та відновити моральну перевагу і світове лідерство.
Очевидно, настав час для оновлення і Великої старої партії.
Усі статті Олександра Хари читайте тут.