В умовах помітного погіршення геополітичної обстановки навколо нашої країни, виникнення принципово нових викликів і загроз, відмови від підтримки України ключовими західноєвропейськими гравцями НАТО — Німеччиною і Францією, тривожного мовчання на цьому тлі Сполучених Штатів потенційна роль Китаю в очах українського військово-політичного керівництва різко зросла. Китай є могутнім і практично самостійним центром впливу на планеті, входить до складу постійних членів Ради Безпеки ООН, має найчисленнішу армію у світі (2,25 млн. військових), найбільший зовнішньоторговельний обсяг у 2,5 трлн. дол., зростання якого сягає 30% за рік. Ще в Китаю неосяжні технологічні та геополітичні амбіції. Перші настільки зросли, що їх усерйоз побоюється Росія: якщо кілька років тому Москва без вагань продала Пекіну корабельні версії ЗРС С-300, то нині дуже сумнівається в доцільності поставки палубних винищувачів Су-33. За китайськими розробниками міцно вкоренилася сумнівна слава успішного клонування складної військової техніки. Що ж до геополітики, то достатньо лише поглянути на китайську політику стосовно Пакистану: посилюючи цю ворогуючу з Індією країну, Китай помітно ослаблює можливості маневру з боку Делі.
Саме ці амбіції і зацікавили українську владу. По-перше, Україна все ще має що запропонувати Китаю в технологічному плані. А по-друге, територіальні сподівання Китаю на Далекому Сході цілком можуть спонукати Піднебесну активно посилювати Україну як антиросійський центр впливу на західному фронті. Звісно, це теорія. Але за
певних умов вона може наповнитися практичним змістом.
Інь і ян збройової дружби
Збройова дружба України з Китаєм до цього часу мала кілька складових. Перша, яка сьогодні практично звелася нанівець, включала в себе поставку завершених зразків озброєнь. Як це було зі станціями пасивної радіорозвідки «Кольчуга», партію яких було продано Пекіну 2002 року. Хоча часом КНР купувала й традиційну техніку, таку як артсистеми великого калібру 2С9 і навіть БТР-70.
Друга складова — важлива, але майже не розширювана, — поставки складних агрегатів, як-от: двигуни для авіаційної техніки, ракети класу «повітря—повітря» Р-27 або газові турбіни для військових кораблів. Щоправда, крім згаданих вузлів, досить часто купують і інші складні агрегати, такі як бомбоскидальні пристрої, (Красилівський агрегатний завод), гідроакустичні автономні станції та загальні випромінювачі (НДІ гідроприладів) тощо.
Нарешті, третя — обмін знаннями і закупівля виробів, які несуть принципово значущі ноу-хау для китайської сторони. Саме ця складова стає для Китаю основою двостороннього ВТС, а для України — зачіпкою для підтримання політичного інтересу. Китай і без того періодично атакував українські технології, не приховуючи, що в основі бажання Пекіна — заміна Росії як імпортера в низці високотехнологічних напрямів. Так Китай досить спритно обіграв правочин, у процесі якого недобудований крейсер «Варяг» за смішну ціну в
28 млн. дол. опинився в руках військових КНР. Україна пішла на офіційний продаж Китаю технологій виробництва згаданих вище газових турбін для військових кораблів. Також Китаю було продано технологію виробництва іонно-плазмових двигунів для космічних апаратів, яка зміцнила космічні м’язи Пекіна, потім — технологію обслуговування двигунів бойових літаків АЛ-31Ф.
Непомітно для себе Україна підійшла до принципово нового етапу співробітництва з Китаєм у військово-технічній сфері. Саме Китай надалі може розглядатися військово-політичним керівництвом країни як партнерська сторона при вирішенні низки першочергових завдань, пов’язаних з інтересами оборони і безпеки. До певних досягнень тут слід віднести чудово реалізований тристоронній проект створення нового пакистанського танка Al-Khalid (проект МБТ-2000), коли Україна стала постачальником найскладнішого вузла — моторно-трансмісійного відділення. На черзі поставка ДВПК «Зубр». На початку липня
2009 р. «Укрспецекспорт» підписав з міноборони КНР контракт на поставку НВАК десантних кораблів на повітряній подушці проекту 12322 «Зубр» і передачу технічної документації цих унікальних машин. Причому керівництво Китаю погодилося оплатити більшу частину боргів Феодосійської суднобудівної компанії «Море». Ключовий момент цього правочину — вибір у партнери України, а не Росії (хоча на сьогодні можливості РФ у цьому секторі перевищують українські). До успішних можна віднести і низку проектів з модернізації китайської авіатехніки, де міцно закріпив свої позиції АНТК ім. Антонова, передусім у проектах літаків ARJ 21 і Y8F600.
Китайський реверс
Принципова відмінність Китаю від Росії та України, оборонні підприємства яких часом ідуть у тандемі при виконанні тих чи інших проектів для Піднебесної, полягає в такому: 1. Китай створював і створює власні військово-технічні школи у високотехнологічних кластерах. 2. Пекін постійно вдосконалює промислову базу, на якій виробляється або вироблятиметься та чи інша техніка та озброєння. Ці два зрозумілі й принципово важливі компоненти — кадри і бази — забезпечать Китаю стратегічну перевагу, навіть якщо відправна точка — експортний зразок ВВТ з Росії, України чи іншої країни — виглядала не такою яскравою.
Зношеність оборонно-промислових фондів у двох наших слов’янських країнах дуже схожа й іноді вже не дає можливості створювати технічні вироби, здатні конкурувати з китайськими. Особливо в категорії «ефективність—вартість». Наприклад, та ж мікроелектроніка та оптоелектроніка, датчики різних параметрів, які є, по суті, нервовою системою будь-якої модернізованої і нової системи озброєнь. І цієї переваги над Україною і Росією досягнуто лише за рахунок закупівлі європейського високотехнологічного устаткування. Коли, образно кажучи, огранювання ідеї в товар відбувається не з допомогою напилка, а автоматичного верстата з програмним управлінням.
Китай, котрий тривалий час закуповував багатофункціональні винищувачі Су-27 за ліцензією, налагодив їх виробництво і вже пишається власною «сушкою», названою Shenyang J-11. Здавалося б, ахіллесова п’ята Китаю — двигуни. Але він уже продемонстрував власну версію двигуна для заміни російського АЛ-31Ф, що його досі поставляли для Су-27, які складали в Китаї. У лютому 2008 року представник «Рособоронекспорту» в КНР Андрій Плотников зазначав: «Прорив у технології виробництва двигунів дозволив довести питому вагу китайських деталей і технологій з 70—75 відсотків до більш як 90%».
Як це пов’язано з Україною? Річ у тім, що технологічно Китай для себе вже вирішив чимало завдань, пов’язаних зі створенням і розвитком військової техніки на базі радянських зразків. При цьому значно зміцнив наукові та промислові можливості, щоб не тільки відійти від колишньої
збройової залежності від Росії, а й за рядом напрямів запропонувати альтернативні рішення. Українська сторона ще не повною мірою усвідомила, що цей процес потрібно використати з максимальною користю для себе. Наприклад, у рамках розробки проекту «Корвет» для вітчизняних ВМС пропонувалося встановити на корабель артилерійське озброєння саме китайського виробництва. А в січні цього року в ході візиту до Китаю Юрію Єханурову, котрий був тоді міністром оборони України, було запропоновано розглянути можливості двостороннього виробництва надзвукового навчально-тренувального літака L-15, котрий розроблявся групою Hongdu, що входить до складу корпорації AVIC I. При цьому важливо знати: на L-15, як і на перспективному російському навчально-бойовому літаку Як-130, установлюються двигуни АІ-222-25F із тягою до 4000 кг, розроблені ЗМКБ «Прогрес» і серійно вироблені ВАТ «Мотор Січ» разом з ММПП «Салют». То чи не має той-таки L-15 з українськими двигунами багатообіцяючого майбутнього, якщо й інші проекти з Китаєм будуть очищені від наносного ідеологічного піску, який уже не дає змоги прокручуватися шестерням ВТС між Україною і Росією? Говорячи прямо, Україна може реалізувати плани вирішення актуальних військово-технічних завдань, взаємодіючи не з Росією, а з Китаєм. Теза може видатися суперечливою, але уточнимо: є вже певна подібність у підходах до створення й розвитку ВВТ, сформована попереднім досвідом взаємодії китайців і українців на базі радянської техніки, і потенціал для альтернативних стратегій.
Для початку виділимо лише кілька тем. Роботи з модернізації тих-таки Су-27 — вкрай актуальні для українських ВПС. Бо ні щодо модернізації МіГ-29, ні щодо «сушок» прогресу в переговорах з Росією немає. Але якщо для МіГ-29 — наймасовішого винищувача вітчизняних ЗС — уже є проект модернізації з участю тільки вітчизняних ремзаводів Міноборони та підприємств Мінпромполітики, то щодо Су-27 такий задовольняючий набір підібрати не вдасться. Показово, що цього тижня командувач Повітряних сил ЗС України Іван Руснак заявив: «Наприкінці 90-х — початку 2000-х років Китайська Народна Республіка купила в РФ велику партію літаків типу Су-27 і Су-30МК, а також ліцензії на їх виробництво. Не секрет, що деякі технології ремонту цих літаків та їхніх двигунів було закуплено, хоч як дивно, в Україні. На наших підприємствах китайські спеціалісти навчалися методів ремонту цієї техніки». От тепер, здається, настав час і для китайського реверсу в долі українських Су-27.
Можна стверджувати, що надалі саме Китай створюватиме головну конкуренцію Росії з поставками ЗРС ППО великої дальності в ті регіони, куди експорт американських ЗРС Patriot неможливий з ідеологічних міркувань. А Україна може в середньостроковій і довгостроковій перспективі розглядати Китай як можливого партнера з модернізації систем ППО в тих сегментах, де українській стороні знадобиться реальна альтернатива братнім російським пропозиціям.
Нарешті, слід згадати і про роботи зі створення вітчизняних оперативно-тактичних комплексів з дальністю дії до 300 км. Розробники вітчизняного «Сапсана» вже заявляли, що він створюватиметься без участі Росії. Ці заяви було зроблено ще до того, як окреслилося коло потенційних проблем при створенні нової високоточної зброї, та отримання ряду матеріалів. Для їх вирішення може бути використано досвід і практику Китаю. Коли Туреччина не змогла домовитися зі США про передачу турецькій стороні технології виробництва американської багатофункціональної ракетної системи M-270 MLRS, то партнером Анкари став Пекін.
Звісно, можна передбачити реакцію наших заводчан та конструкторів: ніяка допомога нам не потрібна, тільки дайте грошей, а мізків у нас вистачить і так. Охоче віримо. Але варто пам’ятати й про інше. Про те, що країні потрібен оптимальний шлях досягнення цілей.