Тайванська протока впродовж останніх кількох місяців стала місцем концентрації напруги. Застарілий конфлікт вийшов на поверхню й ризикує перерости у справжню військову сутичку між Пекіном та Вашингтоном. У світі заговорили про неминучість захоплення Тайваню Китаєм найближчими роками, а в політичних і дипломатичних колах міркують, чи готові американці захищати острів.
На цьому тлі американський президент укотре за останній час підтвердив: США схильні захищати Тайвань. Білий дім поспішив запевнити в незмінності політики країни стосовно острова, натякнувши: Сполучені Штати й надалі мають намір дотримуватися «стратегічної невизначеності». Зобов′язання США щодо Тайваню не включають жорстких гарантій безпеки. І це неодноразово створювало певні труднощі американським президентам, коли треба було підкреслити глибшу підтримку острова.
Після встановлення у 1979 році дипломатичних відносин із КНР Сполучені Штати, на її вимогу, погодилися розірвати формальні відносини з Тайванем — островом, який контролювали переможені комуністами у громадянській війні втікачі-гоміньданівці. Відтоді Вашингтон і Тайбей пов′язують неформальні відносини, юридично закріплені в Законі про відносини з Тайванем. Цей закон сприяє підтриманню економічних та «неофіційних» політичних зв′язків, а також передбачає надання оборонної зброї острову та «підтримання здатності США протистояти будь-якому застосуванню сили чи іншим формам примусу, які ставлять під загрозу безпеку чи економічну та соціальну систему народу Тайваню».
Гнучкість формулювань закону дала можливість Сполученим Штатам упродовж багатьох десятиліть дотримуватися політики «стратегічної невизначеності», яка не дає впевненості Тайбею, чи втрутяться американські військові безпосередньо в конфлікт у разі нападу Китаю, а Пекіну — чи вони цього не зроблять. Така політика допомагала США стримувати сторони від необдуманих кроків, а заодно й гарантувати стійкий статус-кво обабіч Тайванської протоки.
Однак останнім часом в американському істеблішменті з′являється дедалі більше прибічників політики «стратегічної визначеності» для острова, зважаючи на посилення дипломатичного, військового та економічного тиску на нього з боку потужного Китаю. І хоч адміністрація Джо Байдена помітно посилила підтримку Тайбея, все ж вона віддає перевагу зміцненню його оборонних можливостей та стримуванню КНР, а не свідомому втягуванню в конфлікт, який може мати катастрофічні наслідки для регіону, та й світу загалом. Як наголосив під час слухань у Сенаті кандидат на посаду посла США в Китаї Ніколас Бернс, «стратегічна невизначеність перевірена часом і є найрозумнішим та найефективнішим способом запобігти війні через Тайванську протоку».
Справді, ця формула перевірена часом, але час змінився. Економічно і військово потужний Китай дедалі наполегливіше говорить про возз′єднання з бунтівним островом, який вважає своєю територією, не виключаючи й військового сценарію. З цього приводу в американських військових колах думки розходяться. Одні запевняють, що військове вторгнення з материка може статися найближчими роками (за найбільш швидким сценарієм — у 2025-му), інші — що китайська влада не зацікавлена в нищенні інфраструктури острова та розгортанні військового конфлікту, тому своїми агресивними діями лише окреслює червоні лінії для Тайваню. Насамперед ідеться про недопущення його незалежності. Особливо зважаючи на помітне зростання офіційної підтримки острова попередньою та нинішньою президентськими адміністраціями США.
Нині мало хто може спрогнозувати, за якою траєкторією розвиватимуться події навколо острова. Вочевидь, саме тому держсекретар США Ентоні Блінкен у розмовах із китайськими колегами неодноразово підкреслював важливість підтримання відкритих ліній зв′язку для відповідального керування конкуренцією між США та КНР. Це свідчить про усвідомлення небезпеки випадкового зіткнення сторін, яке може виникнути у процесі демонстрації сили та «гри м’язами». А в умовах американо-китайського протистояння саме нестійкий трикутник Китай—Тайвань—США розглядається найбільш імовірним місцем виникнення конфлікту.
Напередодні саміту лідерів Великої двадцятки міністр закордонних справ Китаю Ван Ї застеріг США та їхніх союзників від підтримки Тайваню, підкресливши: «Якщо вони (Сполучені Штати. — Н.Б.) не змогли зупинити принцип одного Китаю 50 років тому (тоді КНР посіла місце гоміньданівської Китайської Республіки в Раді Безпеки ООН), то зробити це ще більш неможливо в нинішньому світі, у XXI столітті». В цьому — засторога стосовно долі Тайваню, який має глибоку історичну прив′язку до державної політики країни та ідеології Комуністичної партії. Його втрата, крім стратегічної поразки Китаю в регіоні, може породити серйозну внутрішню кризу і поставити під питання легітимність комуністичної влади.
Сполучені Штати зі свого боку розглядають відносини з Тайбеєм не так у контексті традиційної підтримки «провідної демократії в Азії та важливого економічного і безпекового партнера», як прагнучи утримати світове лідерство, що його дедалі наполегливіше намагається підважити Китай. Окрім стратегічного розташування острова, володіння яким допоможе Китаю отримати контроль над важливими морськими торговельними шляхами і створить проблеми для Японії, Південної Кореї та країн Південно-Східної Азії, Тайвань може стати важливим козирем у американо-китайській технологічній війні. Адже на сьогодні він є провідним глобальним технологічним центром: тайванські компанії постачають 63% напівпровідників у світі, на противагу 12% США. Тільки компанія Taiwan Semiconductor Manufacturing Co (TSMC) виготовляє більш як половину світових чипів під замовлення та близько 90% сучасних процесорів. Окрім того, наразі тільки TSMC і південнокорейська Samsung Electronics володіють технологією виробництва передових 5-нанометрових чипів.
Збій у ланцюгах поставок напівпровідників уже призвів до проблем у світовому автопромі, виробництві комп′ютерів, мобільних телефонів тощо та вказав на глибоку залежність американських та європейських компаній від азійських виробників. Це спонукало Європейський Союз і Сполучені Штати ухвалити власні стратегії з розробки та виробництва напівпровідників на своїх територіях, щоб повернути «стратегічну автономію», добровільно втрачену в 1990-х роках через перенесення виробництв. Однак її практична реалізація потребує великих інвестицій і часу. Так, наприклад, попри мільярдні вкладення в напівпровідникову галузь, Китай досі далекий від досягнення технологічного самозабезпечення. Його виробники поки що можуть задовольнити тільки 10% власного попиту, на який припадає понад третина світового виробництва напівпровідників. Це породжує ще більші хвилювання з приводу китайських намірів щодо Тайваню, особливо на тлі обмеження доступу до американських передових технологій та посилення технологічного протиборства зі США.
Влада острова використала стурбованість Європейського Союзу загрозливою політикою Китаю як шанс нагадати про себе, запропонувавши свої послуги в технологічній співпраці. ЄС довго залишався осторонь тайванської проблеми, намагаючись уникнути напруги у відносинах із Пекіном. Підтримка політики «одного Китаю» останніми роками вимагала повного обмеження контактів із демократичним островом. Бажання налагодити економічну та культурну співпрацю з Тайбеєм через відкриття представництв обернулося для Литви показовим покаранням: впровадженням торгових обмежень і відкликанням послів. Китайські погрози не спрацювали, натомість стало відомо, що Тайвань погодився допомогти Вільнюсу в навчанні місцевих інженерів та будівництві заводу з виробництва мікрочипів.
Литовський кейс привніс певне розчарування у співпрацю з Китаєм у країнах Південної та Східної Європи, які сподівалися на значні інвестиції через реалізацію проєктів ініціативи «Пояс і Шлях». Тенденція позитивного ставлення до Тайваню серед країн-членів ЄС стала чіткішою не тільки під впливом політики Джо Байдена, якому вдалося винести тайванське питання на міжнародний рівень, а й як рефлексія на невиправдані сподівання та посилення при цьому агресивної поведінки Китаю.
Логічно, що наступ на Литву був негативно сприйнятий не тільки офіційним Брюсселем, а й державами-членами ЄС. Це досить скоро породило зворотну реакцію. Одночасно з візитом міністра закордонних справ КНР Ван Ї до Риму на саміт двадцятки, до Чехії, Словаччини та Литви прибула тайванська делегація у складі офіційних осіб і представників бізнесових кіл. А головний дипломат острова Джозеф Ву відвідав Брюссель для «неофіційної» зустрічі з політиками ЄС, які займаються питаннями АТР. 3 листопада Тайбей відвідала перша офіційна делегація Європарламенту. Перед цим європарламентарії закликали ЄС робити більше для захисту демократії на Тайвані та виступили за посилення торгово-економічних відносин із ним.
Нинішні сприятливі умови для острова виникли завдяки збігові багатьох окремих чинників і обмежуються принципом «одного Китаю», тож мало що змінять у статусі самого острова. Сполучені Штати намагаються посилити оборонні можливості Тайваню, щоб підвищити ціну у разі китайського вторгнення. Ця ціна може зрости ще й за рахунок підтримки інших країн. І не тільки азійських союзників США, а й ЄС, який тривалий час віддавав перевагу прагматичному підходові до відносин із Китаєм.
Усі статті Наталії Бутирської можна знайти тут.