Історія боротьби України за відновлення порушених Росією норм міжнародного права і прав людини дуже нагадує біблійну історію про битву Давида і Голіафа.
Як і в цій історії, перевага в силі - очевидно на боці РФ, яка впевнена у власній величі й правоті, а також можливості безкінечно нав'язувати світу штучну реальність через викривлення дійсності та маніпуляції. В якийсь момент вона сама повірила в цю реальність і втратила здатність критично оцінювати власні дії та їхні наслідки.
РФ позиціює себе як "суперважковаговика-велетня", але, як і Голіаф, має істотні системні вади, пов'язані із цим. Сучасні дослідники стверджують, що Голіаф страждав на типову для всіх велетнів аномалію гіпофіза - акромегалію. Це захворювання проявляється патологічним диспропорційним зростом, порушенням обміну речовин і супроводжується розладом зору та координації рухів.
Так само й у РФ джерело найбільшої сили є джерелом найбільшої слабкості. Величезний державний апарат і спеціальні служби продукують безліч даних і досліджень, що спрямовані на підтримку "генеральної лінії", але не мають нічого спільного з реальністю. Це стосується як викривлення історичних фактів, так і, наприклад, подачі до Міжнародного суду ООН (МС ООН) доказів щодо важкої зброї, яку створені Росією на території України незаконні збройні формування "знаходили в шахтах".
Україна ніколи не мала належної впевненості у своїх можливостях і здібностях. Ми не позиціювали себе як сильного й гідного борця за власні права, а, навпаки, часто-густо "зливали" інтереси держави на користь інтересів окремих особистостей. Але завдяки революційним подіям в Україні з'явилися паростки гідності й національної ідентичності, які, зокрема, помітні й у обстоюванні українських інтересів у міжнародних судових юрисдикціях.
Як і у випадку Давида, наш арсенал дуже обмежений. Але так само як і Давидова праща, він довів свою ефективність і можливість перемогти на різних судових майданчиках.
2019 року Україна здобула дві дуже важливі й значні перемоги, які уразили РФ, але ще не "знекровили" її остаточно.
У травні Міжнародний морський трибунал у Гамбурзі виніс рішення 19 голосами проти одного, яким задовольнив вимогу України і зобов'язав РФ негайно звільнити українські військові кораблі й 24 члени екіпажу, що були затримані 25 листопада 2018 року в Чорному морі. При цьому Трибунал відхилив зауваження РФ щодо військової діяльності, на яку не поширюється його юрисдикція, приставши на позицію України щодо порушення імунітету військових кораблів та членів їхніх екіпажів.
Для РФ це був відчутний удар, особливо з огляду на розподіл голосів під час ухвалення рішення, адже проти проголосував тільки російський суддя Колодкін. І попри те, що РФ вдалося нав'язати Україні свій спосіб повернення моряків і кораблів, вона таки прозвітувала Трибуналу про повернення, хоча порушення прав України триває й досі. Так само як і незаконне кримінальне переслідування наших моряків. Про спосіб повернення військових кораблів та їхній стан узагалі важко говорити як про виконання рішення Трибуналу. Це, скоріше, жест повної зневаги до України та її президента.
Ця справа є важливою не лише для України, чий державний суверенітет було черговий раз порушено, а й для всіх держав, оскільки порушення імунітету військових є прецедентом і може призвести до руйнування міжнародного морського правопорядку, встановленого Конвенцією ООН з морського права та звичаєвим правом. Саме тому Україна має довести протиправність дій РФ у Чорному морі 25 листопада 2018 року та незаконність кримінального переслідування наших моряків, а також вимагати й отримати компенсацію за ці дії від РФ.
Відповідно до першого наказу Арбітражного трибуналу від 22 листопада 2019 року в справі щодо затримання трьох українських військово-морських кораблів та членів їхніх екіпажів Україна має протягом шести місяців - до 22 травня 2020 року - подати свій Меморандум з описом порушень, викладенням правової аргументації та доказовою базою. При цьому в нас є право й можливість подати його раніше, що також вплине на тривалість процесу та швидкість його завершення, оскільки подальші процесуальні строки для РФ відраховуватимуть саме від дати подання Україною Меморандуму.
Отже, вже на початку 2020 року перед МЗС України постане виклик - підготувати Меморандум. Виклик не тому, що потрібно зібрати й узагальнити доказову базу, оскільки попередню роботу в цьому напрямку вже було проведено, а тому, що ДБР розслідує кримінальну справу, пов'язану з законністю проходження кораблями ВМС України Керченської протоки 25 листопада 2018 року. Судячи з повідомлень у ЗМІ, ДБР досліджує, чи не порушували моряки законодавства під час того проходження; якою була основна мета проходження, зокрема й через Керченську протоку. Схожі запитання ставитиме й Росія перед Трибуналом, повторюючи риторику минулорічного брифінгу ФСБ, матеріалів їхнього ж "кримінального переслідування", позицій, представлених уже в Трибуналі.
Впевнена, що ДБР має переслідувати тільки одну мету - встановити справедливість і працювати в інтересах України та її громадян. Тому маю надію, що побоювання наших військових моряків щодо упередженості слідства не знайдуть підтвердження, а позиція України щодо порушення РФ імунітету наших військових кораблів та членів екіпажу буде належно доведена в Меморандумі. Бо лише ювелірна робота юридичної команди з підготовки Меморандуму та конструктивна співпраця з іншими органами влади, а не "вставляння палиць у колеса" дадуть змогу досягти позитивного результату.
Досвід такої роботи вже приніс свої перші позитивні результати. У листопаді 2019 року МС ООН відхилив усі заперечення Росії та її знаних адвокатів щодо юрисдикції Суду розглядати справу за позовом України про застосування Міжнародних конвенцій про боротьбу з фінансуванням тероризму та про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. І тепер МС ООН перейде до безпосереднього розгляду справи по суті.
Ця перемога залишилася дещо непоміченою для широкого загалу. Ба більше: в деяких "експертних" колах і досі не вважається такою. Таке публічне несприйняття перемоги грає насамперед на користь Росії.
Тепер в РФ є час, щоб до 9 грудня 2020 року подати свій Контрмеморандум. Серед іншого Росія повинна пояснити, як саме її 53-тя бригада доставила "Бук" на територію України, як потім розслідувалася ця доставка, і те саме - зі "смерчами" й "градами", з яких було вчинено жахливі терористичні акти в Маріуполі, Краматорську, Волновасі й від яких постраждали і стали жертвами сотні мирних громадян України. Звісно, росіяни знову можуть спробувати надати "докази" щодо зброї в шахтах та захоплених шахтарями танків, але всі ті сфабриковані "докази" ми вже добре вміємо розбивати правдою.
Інше болюче питання для Росії - ставлення до громадян у Криму. На всіх майданчиках Росія показує фейкову статистику, підставних представників національних меншин, намагаючись довести, що в Криму все прекрасно, права людини повністю дотримуються. А тут треба буде відповідати на беззаперечні докази України, пояснювати, чому заборона Меджлісу не є на їхню думку расовою дискримінацією, чому може вважатися законним викорінення освіти українською та кримськотатарською мовами, з яких міркувань постійні обшуки й затримання кримських татар є нібито нормальною практикою і не порушують норм міжнародного права.
Це незручні запитання, на які, очевидно, Росія не захоче давати відповіді, адже під час їх розгляду не прикриєшся юридичною казуїстикою. Тому в Росії небагато варіантів подальших дій. Перший - це вийти з процесу і не подавати свого Контрмеморандуму. Але тоді розгляд справи по суті продовжиться вже без неї, і Україна сама представлятиме свою позицію.
Другий - змусити Україну відкликати свій позов, відмовитися від розгляду справи в МС ООН. Для Росії цей варіант найкращий, він дозволить їй вийти сухою з води. А Україна втратить історичний шанс визнати Росію порушником міжнародного права й отримати належну компенсацію за такі порушення. Цього також не сприймуть ЄС, США, Канада та ін. Ми наполягаємо на необхідності продовжувати й посилювати санкційний тиск, тому не маємо морального права самостійно відмовлятися від боротьби за свої права. Не говорячи вже про власну відповідальність перед українськими громадянами, які стали жертвами споносорованого росіянами тероризму в Донбасі, та тими, хто залишився в тимчасово окупованому Криму або змушені були його залишити.
Схожий ризик є й у справі щодо прав прибережної держави в Чорному, Азовському морях і в Керченській протоці за Конвенцією ООН з морського права, де Україна вимагає припинити в цих акваторіях узурпацію своїх суверенних морських прав, а саме на регулювання видобутку корисних копалин, рибальства, навігації тощо.
Справа дуже складна. Арбітрам треба відповісти на низку засадничих питань міжнародного морського і звичаєвого права. На шальках терезів занадто багато як для України, так і для Росії. Рішення щодо юрисдикції навіть не в повній мірі на користь України істотно порушить позиції РФ. То чи варто Росії чекати, особливо зважаючи на останні беззаперечні виграші України? Чи, може, вона зараз, поки Арбітражний трибунал ухвалює рішення про наявність юрисдикції, спробує "домовитись" і змусити Україну також під будь-яким приводом відкликати цю справу, тим самим позбавивши нас будь-яких прав у подальшому на захист своїх інтересів на морі? Сподіваюся, що це лише риторичні запитання, і ні в кого не виникне бажання відкликати цей позов, з огляду на "мирні процеси" або щоб не витрачати бюджетних коштів.
Так, усі ці справи тривають роками і коштують грошей та неймовірних зусиль юридичних команд. Але миру неможливо досягти без встановлення відповідальності та належної компенсації за порушені права, скалічені й втрачені життя.
У біблійній історії Давид переміг Голіфа не тому, що був сильніший, а тому, що зміг скористатися головною вадою велетня, яку всі вважали його перевагою. Україна має всі шанси перемогти на міжнародних судових майданчиках за умови продовження боротьби та недопущення "злиття" справ під приводом дуже сумнівних аргументів і нерозуміння історичної цінності рішень у цих справах.
Щодо цього 2020-й рік буде дуже показовим.