Ще тиждень тому здавалося — повномасштабної війни між Індією та Пакистаном не уникнути. Найгірші прогнози футурологів про азіатський ядерний Армагеддон ставали реальністю. Дипломатичні ініціативи міжнародних посередників одна по одній луснули, як мильні бульки, а риторика й дії лідерів обох країн ставали дедалі загрозливішими.
Про витоки індо-пакистанської ворожнечі написано чимало, та все ж дозволимо собі нагадати основні факти. Коли в серпні 1947 року Великобританія надала незалежність своїй індійській імперії, вона була поділена на дві частини: Індію та новоутворену мусульманську державу Пакистан. Відтоді між ними почалися серйозні тертя і конфлікти, що тривають уже понад півстоліття. У ході пакистано-індійських воєн і конфліктів загинуло майже півмільйона чоловік по обидва боки.
Спочатку головним каменем спотикання між двома родинними країнами став Пенджаб. Проблему вдалося вирішити: його було поділено на дві частини, одна з яких стала індійським штатом, друга — пакистанською провінцією. Проте вже у жовтні 1947 року — через півтора місяця після здобуття незалежності — між Індією та Пакистаном спалахнула війна через Кашмір. Пакистан наполягав, що Кашмір має стати частиною його території, оскільки в цій провінції на час виникнення двох держав більшу частину населення становили мусульмани. Індія ж обгрунтовувала свої претензії на Кашмір тим, що в жовтні 1947 року магараджа Кашміру офіційно передав більшу частину своїх повноважень індійській державі, зокрема попросив у Індії протекторату. Зрештою обидві сторони конфлікту уклали в липні 1949 року угоду, відповідно до якої третина Кашміру відходила Пакистану і дві третини — Індії.
У вересні 1965 року спалахнула друга індо-пакистанська війна, Індія звинуватила Пакистан в агресії. Наприкінці 1971-го в самому Кашмірі проходили серйозні сутички, коли між Індією та Пакистаном виник військовий конфлікт через Бангладеш — пакистанський анклав у східній частині субконтиненту, що домагався незалежності. У липні 1972 року Індія та Пакистан уклали угоду, відповідно до якої відвели свої війська в Кашмірі по обидва боки від лінії перемир’я
1949-го. За цією ж угодою обидві країни зобов’язалися розв’язати кашмірську проблему на двосторонніх переговорах, а не через міжнародні форуми чи ООН.
У 1989 році, коли в індійській частині Кашміру почали проводити військові операції ісламські екстремісти, Індія обвинуватила Пакистан у їхній підтримці. У липні 1999-го почався новий жорстокий конфлікт — пакистанські війська перейшли лінію перемир’я в Кашмірі. У жовтні 2001 року спалахнула найінтенсивніша за весь рік перестрілка між збройними силами двох країн, і Індія почала обстрілювати позиції кашмірських сепаратистів, оголосивши їх пакистанськими військами. На той час обидві країни вже провели ядерні випробування, і світ уперше заговорив про перспективи застосування ними зброї масового знищення.
Зараз Індія та Пакистан знову опинилися на межі війни. До яких наслідків призведе застосування ядерної зброї в ході можливих військових дій — уявити важко, але можна сказати точно: вони будуть катастрофічними не лише для обох країн, а й для їхніх сусідів. Попри запевняння обох сторін конфлікту, що обмін ядерними ударами цілком виключений, експерти вважають загрозу досить серйозною. Кількість ядерних боєголовок, якими володіє сьогодні Індія, становить від 100 до 150 одиниць, ядерний арсенал Пакистану налічує від 25 до 50 боєголовок.
Зараз мало хто пам’ятає, що 1972 року головний внесок у процес індо-пакистанського врегулювання зробив радянський прем’єр Олексій Косигін. Однак тридцять років тому Індія та Пакистан ще не були ядерними державами, і їм ще не були властиві нинішні амбіції та претензії на вседозволеність...
Крім того, на відміну від попередніх конфліктів, нинішнє протистояння стало результатом серії безпрецедентних терористичних актів ісламських екстремістів, включно з атакою на індійський парламент. Ці акції носили брутальний, провокаційний характер. У грудні після теракту в парламенті збройному конфлікту вдалося запобігти після того, як пакистанці пообіцяли припинити підтримку ісламських бойовиків у Кашмірі, так само, як вони перестали допомагати ісламському руху Талібан в Афганістані. На жаль, генерал Мушарраф із багатьох причин не виконав обіцяного, і запобігти війні стало тяжче, ніж це було кілька місяців тому.
Основна проблема полягає в тому, що Мушарраф змушений балансувати на краю прірви. Він і так став об’єктом жорсткої критики в Пакистані, відмовившись підтримувати давніх пакистанських клієнтів в Афганістані. Але боротьба за повернення Кашміру — незрівнянно дорожча серцю пакистанців справа, і Мушарраф піддасть себе величезному ризику, якщо повернеться спиною до тих, хто бореться за незалежний Кашмір. Адже саме цього вимагають від нього міжнародні посередники, і президент Буш недавно в досить рішучих висловлюваннях закликав пакистанського лідера зробити все, аби покласти край діяльності терористичних груп на території Кашміру, щільно закрити кордон, перегородити шляхи їх просочення на індійську територію.
Експерти очікують, що одним із вирішальних аргументів для запобігання збройному конфлікту має стати рішуча й однозначна позиція міжнародного співтовариства, особливо таких важливих гравців у регіоні, як Росія та США. Роль Москви може бути надзвичайно корисною з огляду на традиційно давні зв’язки з Індією, у тому числі військові, і клімат довіри між Росією й Індією. Ну, а американці — традиційний стримуючий чинник у кризових ситуаціях. До того ж центральноазіатський регіон набуває для них сьогодні особливого значення, з огляду на участь військового контингенту США в антитерористичній операції у сусідньому Афганістані.
Поки що миротворчі зусилля Путіна і Назарбаєва, Армітиджа і Рамсфельда видаються не дуже ефектними. Але, як відомо, крапля камінь точить, і міжнародний тиск, що чиниться на Ісламабад і Делі, поступово дає свої результати. Зараз уже цілком очевидно, що обидві сторони посилено намагаються відійти від небезпечної межі, і, за оцінками міжнародних посередників, ситуація в Кашмірі вже не здається настільки вибухонебезпечною, як ще два тижні тому.
Та й на дипломатичному фронті помітні істотні зрушення на краще. Міністр інформації Пакистану Нісар Мемон заявив, що у відносинах двох сусідів-суперників «крига скресла», оскільки Індія привітала обіцянку Ісламабада припинити вилазки сепаратистів у Кашмірі. Та й справді, останнім часом спостерігається зниження активності бойовиків, які намагаються проникнути на контрольовану Індією територію Кашміру. Водночас пішла на спад і загальна напруженість на демаркаційній лінії — сторони знизили інтенсивність артилерійських обстрілів.
Цього тижня Делі знову дозволив пакистанським цивільним літакам перетинати повітряний простір Індії при здійсненні рейсів у треті країни. Міністерство закордонних справ Пакистану привітало зняття обмеження, назвавши його кроком у правильному напрямку, але підкреслило при цьому, що слід зробити ще дуже багато. У відповідь представники індійського МЗС заявили: нові кроки, спрямовані на відновлення довіри між двома країнами-сусідами, буде зроблено, щойно з’являться ознаки того, що діяльності ісламістів у Кашмірі повністю покладено край.
На тлі цих подій цікаво відзначити, що більшість країн, які намагаються дипломатичним тиском послабити протистояння Індії та Пакистану в Кашмірі, можуть певною мірою самі бути відповідальними за ескалацію. Загальновідомо, що Індія та Пакистан належать до найбільших покупців зброї у світі, причому серед їхніх постачальників — усі найбільші виробники озброєння. І добре нам відомі українські поставки бронетехніки в Пакистан не здаються на цьому тлі визначальними.
Зброю, яку Ісламабад і Делі сьогодні готові пустити в хід одне проти одного, поставили їм у минулі десять років Москва, Париж, Лондон і Пекін. Великобританія, Франція, Росія та Китай — постійні члени Ради безпеки ООН, однак досі, попри загальну тривогу, жодна з цих країн не ввела повномасштабного ембарго на експорт озброєнь у регіон.
Індія та Пакистан за минулі десять років закупили за кордоном зброї на 8 млрд. 220 млн. і 5 млрд. 750 млн. доларів відповідно. Структури, обсяги і джерела закупівель озброєнь Індією та Пакистаном істотно різняться.
Індія покладається в основному на Росію, найбільшого постачальника озброєнь у регіон. Поставки Делі принесли Москві майже 6 млрд. доларів у минулі десять років. Серед проданого в Індію — 310 танків Т-90М, 50 літаків «Су-30МК» та авіаносець «Адмірал Горшков», який має бути доставлений 2003 року.
Компенсувати ці поставки Пакистан намагається за рахунок свого союзника Китаю та України, яка стала завдяки пакистанському танковому контракту одним із лідерів світового ринку озброєнь. У Китаю Пакистан закупив зброї на 1 млрд. 723 млн. доларів, що становить приблизно третину всіх імпортних оборонних замовлень країни. Основна частина китайського замовлення — 150 літаків S7. Наша ж країна продала Пакистану 320 танків Т-80, патрульні катери і ракети на загальну суму близько мільярда доларів, що виявилося великою підмогою українському бюджету, але підстьобнуло гонку озброєнь, змусивши Індію збільшити обсяги закупівель танків у Росії.
Якщо Росії та Китаю можна дорікнути за підтримку тієї чи тієї сторони, то Британія і Франція забезпечують озброєннями обидві держави. Списані британські кораблі несуть службу у флотах як Індії, так і Пакистану. Ісламабад одержав від Франції 40 літаків «Міраж» і три підводних човни. Загальна сума контрактів становила 800 млн. доларів. Індія з того ж самого джерела одержала 10 «Міражів».
Із Британії Індія одержала 18 літаків «Ягуар» і близько дюжини машин інших моделей. Зброя йде в регіон також з Італії, Німеччини, Швеції, Голландії, Ізраїлю та Словаччини. Причому найчастіше обидві сторони одержують практично ідентичне військове обладнання з одного й того ж самого джерела.
Поки що з численних контрактів призупинений лише один — на поставку 775 бронетранспортерів М113 Пакистану. Вашингтон оголосив одностороннє ембарго на постачання озброєнь у регіон після перших ядерних випробувань Ісламабада й Делі і відтоді не відновлював контракти. Решта країн поки що не планують вводити ембарго.
Деякі експерти сподіваються, що коли зараз конфліктові вдасться запобігти, то це змусить провідних світових виробників зброї переглянути свої дії на ядерному субконтиненті. Однак навряд чи слід очікувати, що загроза війни, хай навіть і широкомасштабної, зможе змінити їхнє ставлення до одного з найприбутковіших ринків зброї у світі.