У Білорусі наближаються чергові вибори Лукашенка. Самою участю в майбутньому святі волевиявлення опозиція визнала сфальсифікованими результати конституційного референдуму 2004 року і тим самим легалізувала прагнення білоруського лідера балотуватися на президентську посаду втретє.
Демократичним силам Білорусі, представленим цього разу єдиним кандидатом Олександром Мілінкевичем, довелося змиритися, мабуть, із головним передвиборним трюком невгамовного бацьки: перенесенням дати президентських виборів із липня на березень цього року. Отже, опозиція втратила чотири місяці агітації, а Лукашенко позбувся головного болю, пов’язаного зі зростанням рейтингу основного конкурента. Як розповів «ДТ» О.Мілінкевич, уже через два місяці після проведення Конгресу демократичних сил його рейтинг зріс до 18% (сьогодні він коливається в межах 27%). А згідно з результатами останніх опитувань литовської служби Геллапа, за «єдиного» готові голосувати 40% жителів Мінська (теперішній президент у столиці набирає 45%), Вітебська і рідного йому Гродна. Звісно, такий порядок цифр навряд чи може становити серйозну загрозу для офіційних 70% Лукашенка. Та, зважаючи на все, саме на максимальний відрив від Мілінкевича роблять ставку в ініціативній групі президента, очолюваній найодіознішим політиком у його оточенні Віктором Шейманом.
З іменем саме цієї людини в Мінську пов’язують загадкові зникнення опозиційних журналістів і політиків. Водночас у колах білоруської опозиції поширена думка, що методи, якими головний кризовий менеджер країни намагається побити рекорд із кількості зібраних за Лукашенка підписів, ідуть лише на користь Мілінкевичу. Ми не зупинятимемося на конкретних випадках, пов’язаних із проведенням такої агітроботи, зазначимо тільки, що вони нічим не відрізняються від тих, що використовувалися під час президентської кампанії в Україні, і кожен охочий може ознайомитися з ними на форумах популярних білоруських інтернет-порталів (наприклад, на сайті www.tut.by).
Можливо, передвиборні прийоми Шеймана сприяли б Мілінкевичу ще більше, якби місцева опозиція зуміла зберегти продемонстровану під час Конгресу демократичних сил єдність. Проте всі заяви представників команди останнього, спрямовані на те, щоб іще до офіційної реєстрації свою кандидатуру на користь «єдиного» зняв інший опозиціонер — екс-ректор Білоруського держуніверситету (БГУ) Олександр Козулін, — на момент підготовки цього матеріалу успіхом не увінчалися. Лист, у якому Мілінкевич пояснював своєму конкуренту, що «не можна давати режиму самому обирати», кого з кандидатів реєструвати, а кого ні, той охрестив ультиматумом. При цьому порівняв висуванця демократичних сил із «однією відомою постаттю, яка всім добряче набридла».
Очевидне скорочення розриву в рейтингах, звісно ж, не є єдиною причиною, через яку Лукашенко вирішив добровільно урізати три місяці зі свого другого (і останнього легітимного) терміну. У Мінську припускають, що в такий спосіб бацька вирішив звести в часі президентські вибори в Білорусі й парламентські в Україні (у нас вони відбудуться на тиждень пізніше). Лукашенко, кажуть, виходив із того, що, обираючи між двома подіями, світова спільнота волітиме зосередитися на порятунку української демократії.
Не є таємницею, що рішення про перенесення виборів було прийняте парламентом наступного дня після сочинської зустрічі Лукашенка з Путіним. Для російського президента перенесення виборів вигідне вже тим, що позбавляє його необхідності давати пояснення на цю тему представникам країн—членів «великої вісімки», саміт якої під головуванням Путіна відбудеться у червні в Санкт-Петербурзі.
Притому це зовсім не означає, що Лукашенку знову вдалося застосувати перевірену 2001 року формулу: політична підтримка в обмін на економічні преференції. І хоча представники «Газпрому» продовжують багатозначно натякати, що «Білтрансгаз» — практично їхній (а керівництво сусідніх країн — констатувати це у формі доконаного виду), білоруська сторона стверджує, що готова вести переговори про його продаж лише за суму в 5 млрд. дол. Примітно: саме на 20 березня — наступний день після виборів — заплановано переговори щодо утворення білорусько-російського газотранспортного СП. Яке, за прогнозами експертів, можуть і не створити. Для цього Лукашенку також потрібна приголомшлива перемога над Мілінкевичем.
Утім, представники демократичних сил стверджують, що очікували такого розвитку подій і для цього підготували скорочений варіант стратегії. Зважаючи на все, він полягає в інтенсифікації поїздок по регіонах і налагодженні активного діалогу з західними полісімейкерами. Тільки за останній місяць Мілінкевич устиг зустрітися з новообраним президентом Польщі, канцлером Німеччини, главою Єврокомісії. Першим керівником держави, який пішов на такий відкритий контакт, став президент Литви Валдас Адамкус.
На тлі Лукашенка, зовнішньополітична діяльність якого останнім часом обмежувалася поодинокими виїздами на есенгешні посиденьки і недавнім візитом до Китаю (після якого, до речі, одна з двох на пострадянських просторах торговельно-економічна місія Тайваню в Мінську оголосила про припинення своєї роботи), прийоми Мілінкевича в європейських столицях здаються пересічному обивателю просто вражаючими. Інша річ, що про них він міг дізнатися хіба що з нечисленних опозиційних газет або з інтерв’ю Мілінкевича на Euronews, яке транслювалося щогодини протягом доби.
Презентаційний тур Мілінкевича Старим Світом і низка євросоюзівських заяв стосовно утисків демократичних свобод у Мінську, що йому передували (тільки по лінії Європарламенту їх торік було п’ять), свідчать про одне: Брюссель серйозно стурбований диверсифікацією зовнішньої політики щодо Білорусі, яка намітилася в його лавах. Поки одні (переважно сусідні) країни регулярно закликали не допустити в Мінську другого Андижану, другі продовжували твердити, що населення Білорусі ще не дозріло до демократичних перетворень — отже, не треба його й чіпати. Так, із вуст одного з заступників глави польського МЗС доводилося чути, що в білоруському питанні Варшава керується трьома моментами. По-перше, робить усе можливе, аби проблема Білорусі була не тільки проблемою Польщі, Литви та Словаччини, а й усього ЄС. «У мене таке враження, що наші партнери на Заході більше знають про те, що відбувається у М’янмі або Зімбабве, ніж у Білорусі», — якось казав він. По-друге, Варшава наполягає на активній підтримці процесів демократизації: «Ми не згодні з думкою, ніби білоруське суспільство настільки радянізоване, що європейські цінності йому байдужі». По-третє, зацікавлена в тому, щоб до Білорусі надходило якнайбільше грошей із фондів ЄС. У свою чергу, високопоставлений представник німецького МЗС зазначив у розмові з автором цих рядків буквально таке: «На відміну від американців, ми не нав’язуємо свободу і демократію: ми чекаємо, поки люди самі до цього прийдуть».
Найчіткіша позиція щодо білоруського питання, здавалося б, мала існувати у керівництва України, яке зовсім недавно зіштовхувалося з проблемою оренди залів для зустрічей із виборцями й інформаційною блокадою на центральних телеканалах. Хіба що автомобіль Ющенка не обшукували в рамках операції «Нелегал», а телеведучі не робили обмовок у стилі: «Доброго вечора. З вами я, Віктор Янукович» (у білоруському варіанті це, звісно, звучало б: «З вами я, Олександр Лукашенко»). Утім, з приходом Ющенка на Банкову, а Тарасюка на Михайлівську в Києві повірили у вищу місію української зовнішньої політики на білоруському напрямі: у разі загострення ситуації саме український президент зміг би виступити в ролі такого ж посередника, яким під час помаранчевої революції був Александр Квасьнєвський. До речі, останній досі зберігає приязні стосунки як із представниками помаранчевої команди, так і з головними фігурантами «злочинного» режиму.
Для реалізації цього сценарію необхідно було підтримувати діалог із офіційним Мінськом і, зважаючи на все, уникати відкритих контактів із Мілінкевичем. Коли ж така коротка зустріч усе-таки відбулася (у кулуарах Форуму демократичного вибору), то, згідно з нашою інформацією, Ющенко спробував пояснити Мілінкевичу, що чинити так він змушений для того, аби залагодити прикордонне питання і так звану проблему українського боргу. «Лукашенко — наша тактика, ви — наша стратегія», — приблизно так звучала одна з ключових фраз недавнього опозиціонера.
Згідно з наявними відомостями, на «єдиного» кандидата, котрий, до речі, відмовився підтвердити нам факт такої розмови, цей кулуарний обмін думками справив не надто сильне враження. В оточенні Мілінкевича, як і раніше, ставлять собі запитання: чому Адамкус або Качиньський може прийняти єдиного кандидата від демократичних сил, а недавній опозиціонер Ющенко — ні. І чи не чесніше було б українському керівництву говорити про те, що воно не може ставити під загрозу півторамільйонний товарообіг між двома країнами.
Так чи інакше, але ще під час підготовки тристоронньої зустрічі секретарів національної безпеки України, Польщі та Білорусі, що саме й мала на ділі засвідчити посередницькі наміри Києва, білоруська сторона всіляко уникала обговорення політичних питань, наголошуючи переважно на прикордонному співробітництві. Як стало відомо «ДТ» від одного з учасників переговорів, свою позицію білоруси мотивували тим, що більшість населення країни підтримує курс Лукашенка — а отже, ні про яку корекцію не може бути й мови.
Не стала реальністю і тристороння зустріч Віктора Ющенка, Олександра Лукашенка й Александра Квасьнєвського, плани якої виношувалися в українській столиці. Наскільки нам відомо, Віктор Андрійович особисто обговорював таку можливість із кожним із президентів: прямо ні той, ні другий не відмовив. І хоча нам достеменно невідомо, якою була справжня реакція на цю пропозицію в офіційному Мінську, але високопоставлені польські дипломати в приватних розмовах досі твердять, що таку ініціативу апріорі було не реалізувати.
Пізніше вищезгадана ідея трансформувалася у пропозицію провести двосторонню зустріч Ющенка і Лукашенка на Чорнобильській АЕС. Проте, наскільки нам відомо, в Мінську воліли б бачити в цій компанії ще й Путіна. Втім, чи могли в Києві розраховувати на щось більше після того, як Віктор Ющенко заявив про спільне зі США просування демократії у Білорусі, а потім іще неодноразово викликав роздратування у білоруського лідера підтримкою адресованих Мінську заяв ЄС? Слова ж Кінаха про недопустимість міжнародної ізоляції Білорусі, які збільшили розчарування у лавах білоруських опозиціонерів (їм потім довго пояснювали, що секретар РНБОУ насправді мав на увазі народ республіки, а не владу), були девальвовані в очах Лукашенка випадом Єханурова у США.
Україна, якій ніяк не дають спочинку лаври великого миротворця, укотре ризикує очолити список найбільш непередбачуваних партнерів — і для білоруської влади, і для місцевої опозиції.