На перший погляд, ідея реінтеграції пострадянських держав видається доцільною: економіки й населення колишніх радянських республік взаємопов’язані численними узами. Але при докладнішому розгляді можна побачити, що створенню наднаціонального формування, яке б охоплювало більшу частину територій колишніх царської та радянської імперій, перешкоджає низка структурних та історичних бар’єрів. Сумарно ці перешкоди роблять путінський проект Євразійського союзу недоцільним. Практичне втілення зазначеного проекту створило б більше проблем, ніж вирішило.
Більше, ніж перша серед рівних
Перша причина - очевидна гео- і демографічна нерівність, а також дисбаланс військової могутності між Росією, з одного боку, і можливими іншими членами Союзу - з іншого. Росія не тільки набагато більша і краще озброєна держава, ніж решта потенційних держав - членів Євразійського союзу. Російська Федерація домінуватиме розмірами, потугою й сумою ресурсів над усіма майбутніми членами союзу, разом узятими. І хоча ця невідповідність - особливо серйозна перешкода для політичного об’єднання, вона призведе до проблем і в Митному союзі, що створюється нині.
Тим часом територіальні простори і збройні сили Росії не є проблемою ні для вже створеної Зони вільної торгівлі між кількома пострадянськими республіками, ні для Шанхайської організації співробітництва (ШОС) - двох інших великих посткомуністичних інтеграційних проектів. Скасування обмежень у сфері міжнародної торгівлі саме собою не означає перерозподілу політичної влади між учасниками таких угод. Таким чином, невеликі держави-члени, які укладають угоди про вільну торгівлю, не дуже ризикують і не ущемляють свого суверенітету. Що стосується ШОС: до її складу входять два великі гравці з конкуруючими інтересами і різними, але порівнянними ресурсами. Росія залишається ядерною супердержавою та важливим гравцем у міжнародній дипломатії. Китай також має ядерну зброю, однак не має такого арсеналу зброї масового знищення. Але за останній час Китай став промисловим центром світу, економічна могутність і фінансові ресурси якого значно перевершують російські. Результуючий загальний приблизний баланс сил між двома домінуючими членами ШОС робить цю організацію відносно стійким проектом, прийнятним і для менших його членів.
На відміну від ЗВТ СНД і ШОС, для створення Євразійського союзу - пострадянської наднаціональної структури - розміри території, чисельність населення, а також міжнародна вага Росії становлять істотну проблему. Москва буде набагато більшою, ніж перша серед рівних, і за умовчанням стане фактично новим імперським центром - навіть якщо Кремль не претендуватиме на таку роль.
Його позиція відрізнялася б від нинішньої лідируючої позиції Німеччини в ЄС. Хоча ФРН і має найбільшу кількість населення й найпотужнішу економіку в Європі, її збройні сили незначні, а населення налаштоване пацифістськи. До того ж відносне демографічне й економічне домінування Німеччини над іншими європейськими країнами не порівняти з тією гегемонією, якої домоглася б Росія у планованому Євразійському союзі. Поряд із федеральною канцелярією в Берліні, сильні центри впливу в ЄС становлять також Єлисейський палац у Парижі та Даунінг-стріт №10 у Лондоні. Крім усього іншого, вони врівноважують економічну могутність ФРН, а також примушували і примушують німецького канцлера шукати підтримки, йти на компроміси й створювати альянси, якщо Берлін хоче реалізувати якусь політику.
Постімперська спадщина
Друга перешкода: за відносинами Москви та націями пострадянського простору стоїть складне минуле. Багато росіян вважають об’єднання народів колишніх царської і радянської імперій історично обґрунтованим, культурно нескладним та географічно вмотивованим - і тому таким, що не потребує подальших обговорень. Однак еліти інших пострадянських республік (передусім інтелектуальні) мають більш амбівалентні позиції, а інколи - й негативні погляди на відносини їхніх націй з Москвою. Росіяни часто обстоюють значущість спільних досягнень колишніх радянських республік у складі СРСР, як, наприклад, перемога у Другій світовій війні чи успіхи в освоєнні космосу. Проте, з огляду на її неоднозначність, історична спадщина загалом є непідходящим ресурсом для формування нового союзу. Занадто часто Москва була винуватицею різних форм репресій щодо націй, котрі перебували під її «патронатом», і проводила кампанії насильницької русифікації впродовж як царського, так і радянського періодів.
Не сприяє задуму нового союзу й те, що колишній і майбутній лідер Росії Володимир Путін представляє органи, відповідальні за проведення в минулому, в числі інших злочинів, різних антинаціональних заходів. Термін, вибраний Путіним для назви свого нового проекту - «євразійський», - також проблематичний. Очевидно, путінська «Євразія» не стосується всього євроазійського континенту. Тобто під терміном слід розуміти якийсь інший концепт, але це запитання залишилося без відповіді в путінській програмній статті в «Известиях» (як і його вживання в західному росієзнавстві). Можливо, він стосується теорії, розробленої російським євразійством у 1920-х. Класичні євразійці мали у своїх лавах визнаних учених і симпатизували тюркським народностям на території Росії. Водночас вони були яскраво вираженими імперськими націоналістами. Приміром, євразійці хотіли поширити православну віру на всю територію «Євразії». Більше того, євразійство являло собою теорію відверто ідеократичну, антидемократичну й антизахідну - підходи, які навряд чи зможуть стати конструктивним базисом для подальшого розвитку пострадянських націй. Біологістські або окультистські ж фантазії таких відомих особистостей, як Лев Гумільов або Олександр Дугін, котрі називали себе «євразійцями», становлять собою ще менш придатний ідейний фундамент для Євразійського союзу.
Німеччина також мала, м’яко кажучи, «іміджеву проблему» після Другої світової війни. Німці були на той час набагато менш «популярними» серед європейських націй, ніж росіяни на пострадянському просторі тепер. Попри це, Західну Німеччину включили як у європейський інтеграційний процес, так і в атлантичний альянс - структури, створені, зокрема, і для приручення та знешкодження німецького монстра. Членство ФРН у різних західних організаціях сприяло поступовому зменшенню страху інших європейських націй перед німецьким відродженням.
Російське членство в запропонованому Євразійському союзі, навпаки, навряд чи зменшить поширений серед культурних і політичних еліт пострадянських країн скептицизм щодо зовнішньополітичних цілей Росії. Щоб домогтися цього, Росії довелося б пройти через істотну трансформацію свого політичного дискурсу. У тому числі через докорінний перегляд недавнього минулого, зокрема оцінки національної політики царського та радянського режимів. Але до цього нинішні інтелектуальні й політичні еліти, які домінують у Росії, вочевидь не готові. Швидше, навпаки: більшість росіян визнають безглуздою ідею вибачення за репресії, що їх проводили російські царі та радянські лідери стосовно неросійського населення, культур і традицій. Багато росіян обурені критикою російської імперської історії XVIII, XIX і XX століть із боку неросійських (і деяких російських) істориків. Хоча більшість росіян із гордістю відзначають багатовікову спадкоємність та різні досягнення старої Росії, СРСР і РФ, вимога до Росії покаятися за царську й радянську репресивну політику стосовно національних меншин видасться їм скандальним блюзнірством.
0 + 0 + 0 +….= ?
Третій аспект, який свідчить проти пострадянської інтеграції, полягає в туманності соціально-економічних вигід Євразійського союзу. Вільної торгівлі вже досягли недавньою угодою між більшістю пострадянських держав. Чого тепер найбільше потребують потенційні члени Євразійського союзу, то це серйозних технологічних і управлінських інновацій, а також всебічної модернізації таких сфер, як місцеве управління, система соціального захисту, вища освіта або охорона здоров’я. Можливо, пострадянські держави у змозі здійснити деякі необхідні реформи самостійно або у співробітництві з іншими колишніми радянськими республіками. Але джерелом профпідготовки, ноу-хау й інвестицій, конче потрібних для фундаментальної модернізації пострадянських суспільств, може стати тільки, як заведено було говорити в колишньому СРСР, «цивілізований світ», тобто насамперед Захід або ж «вестернізовані» країни, такі як Японія, Південна Корея, Тайвань чи Сінгапур. Утримання ж пострадянських націй у Євразійському союзі, в якому домінуватиме Росія, швидше ускладнить таку модернізацію, ніж їй сприятиме.
Не в останню чергу сама Росія потребує фундаментальних технологічних, економічних і соціально-політичних перетворень. За межами двох столиць та деяких регіональних центрів російська реальність усе ще досить сувора й відстала. Ідея, що в Росії вдосталь могутності, знань і енергії (метафорично, а не буквально), аби повести за собою у XXI століття пострадянський світ у складі Євразійського союзу, видається ілюзорною. Росія має значні природні ресурси, значну воєнну промисловість і здатність організувати польоти в космос для заможних шукачів пригод з усього світу. Але ці переваги не можуть забезпечити потрібну трансформацію пострадянських країн у сучасні держави, які б змогли успішно інтегруватися у світову економіку.
І Росія, й інші пострадянські держави потребують включення в інтеграційні процеси економічно динамічних регіонів світу, чи то європейських, чи азіатських. Для країн Центральної Азії це можуть бути тісні зв’язки з Китаєм, Індією, Туреччиною, державами Перської затоки, Південною Кореєю та/або Японією. Для західної частини пострадянського світу, включно з Росією, очевидним первинним партнером у модернізації має стати Європейський Союз. Звісно, це не означає, що Росія ввіллється як повноправний член у ЄС - принаймні не в досяжному майбутньому. Але нинішня європейська криза приводить сьогодні до реконцептуалізації проекту європейського єднання як багатоступінчастого інтеграційного процесу.
Росія в новій Європі
Передбачена ще 25 років тому такими єврократами, як Жак Делор, майбутня Європа може набути ще більшого, ніж тепер, розділення не на Схід і Захід, а на концентричні кола. Це означає, що глибина інтеграції різних країн у структури Євросоюзу надалі значно варіюватиме. Вона залежатиме від бажання держав відмовитися від своєї національної суверенності, а також від їхньої здатності відповідати стандартам ЄС. В окремих випадках очевидні неконгруентні інтеграційні простори, такі як євроландія або Шенгенська зона, вже тепер утворюють концентричні кола. Ця тенденція до диференціювання зростатиме і в майбутньому призведе не так до дезінтеграції, як до деконструкції «Європи».
Такий, напевно, необхідний фундаментальний перегляд європейського проекту буде болісним для західних єврофілів. Але водночас наслідки нинішньої кризи полегшать західним пострадянським республікам завдання знайти своє місце в європейському проекті та прокласти шлях для подальшої інтеграції. Вони зможуть не тільки позиціювати себе всередині європейських концентричних кіл. Різкіша диференціація Європи запропонує також різні опції і шляхи поступової інтеграції, що їх кожна країна зможе вибрати для себе і дотримуватися надалі. Навіть така специфічна й велика країна, як Росія, зможе знайти собі відповідне місце в цій моделі. Недавно початі переговори про створення безвізового режиму між Росією та ЄС можуть стати першим кроком у цьому напрямі. Майбутнє Росії перебуває не в Євразії або інших пострадянських міражах, а з Європою і Заходом.