Рішення Бориса Березовського скласти з себе повноваження депутата Державної думи, одна з головних політичних подій минулого тижня, ще довго хвилюватиме спостерігачів. Відповідь на запитання «навіщо він це зробив?» цікаве не саме по собі — можливо, пошуки цієї відповіді могли б допомогти зрозуміти теперішній розклад сил у російських політичних верхах. Адже, коли замислитися, депутатські повноваження Березовському не допомагали і не заважали. Не допомагали в тому сенсі, що навряд чи були реальним захистом від можливого переслідування — нинішній склад Державної думи легко позбавить парламентської недоторканності будь-якого неугодного Кремлю депутата — тим більше Березовського. Якщо ж припустити, що Березовський справді втрачає свій вплив на Кремль, то депутатство йому просто ні до чого. Воно мало б сенс, якби Борис Абрамович був хазяїном «Єдності», а коли Березовський виявляється практично в опозиції до пропутінских депутатів, і керівник «Єдності» Борис Гризлов називає його зайвим тепер у політиці «візантійцем», — зміст прогулянок у Думу відпадає якось сам собою...
Але, з іншого боку, чим заважало Березовському депутатство? А практично нічим. І, говорячи про можливі переслідування, Борис Абрамович трохи лукавить. Так, влада справді розпочала атаку на «великий бізнес»: «чорні мітки» Володимира Путіна услід за Володимиром Гусинським одержали й Вагіф Алекперов, і Рем Вяхірєв, і Володимир Потанін, і Анатолій Чубайс... Проте в цьому фронтальному наступі на «олігархів» є й свої вади. Справді близькі до Кремля й особисто до Путіна Роман Абрамович та Олександр Мамут почуваються цілком спокійно, ніяких «чорних міток» не одержують, більше того — швидше за все саме вони або близькі до них люди і диктують жителю Кремля, кого саме йому варто не любити.
У нинішній своїй ситуації Володимир Путін має вигляд не сміливця, який позбувся обридлої опіки «олігархів» і розпочав боротьбу з ними, а скоріше —педантичного офіцера, виконавця волі клубу осіб, котрі зробили його президентом Російської Федерації. Прихильники Путіна, зрозуміло, намагаються подати ситуацію інакше: Гліб Павловський, який вважається головним кремлівським аналітиком, узагалі переконаний, що досить Путіну захотіти — й мільйони людей вийдуть на вулиці, аби змести «олігархів». Я дуже сумніваюся в появі цих мільйонів і — більше того — сумніваюся, що організаторам теперішньої війни на всіх фронтах потрібні ці мільйони. Швидше за все ми маємо справу з банальним бажанням переможців витягти зі своєї перемоги максимальну користь: оскільки вони мають у Кремлі свою людину — чому ж фінансові потоки повинні йти мимо них? Що за неподобство таке?
Отож, Березовський близький саме до переможців, а не до переможених. І серйозні репресії проти нього неможливі саме тому, що Борис Абрамович пов’язаний достатньо міцними діловими інтересами з главою президентської адміністрації Олександром Волошиним, депутатом Державної думи від Чукотки Романом Абрамовичем, прем’єр-міністром Михайлом Касьяновим... Березовський усе це чудово усвідомлює. І опозиціонером стає цілком свідомо.
Березовський завжди був мозковим центром угруповання, яке забезпечило відставку Бориса Єльцина і появу в Кремлі Володимира Путіна. При цьому Борис Березовський — на відміну, приміром, від Абрамовича або Волошина — насамперед стратег, котрий реально оцінює те, що відбувається, а не хитрий тактик, який намагається зняти вершки зі сприятливої ситуації. Члени угруповання, що сприяли Путіну, можуть розглядати другого президента Російської Федерації виключно як варіант забезпечення їхніх інтересів у владі. І аж ніяк не скидати Путіна з рахунку — не випадково навіть під час своєї емоційної прес- конференції в зв’язку зі складанням депутатських повноважень Березовський намагався відгукуватися про президента досить спокійно і навіть заявив, що, якби вибори глави держави проходили зараз, він усе одно підтримав би Путіна. А в інтерв’ю журналу «Тайм» пояснював, що Путін хоче будувати демократичне суспільство, але авторитарними методами, із чим він і не згодний...
І проте світ на Путіні клином не зійшовся. Цілком можливо, що люди, котрі перебувають поруч із Путіним, відчувають нестабільність нинішнього режиму, його слабість і безперспективність. Вони ще не знають, до чого приведе ситуація, яка склалася, — до відставки уряду, дострокового припинення повноважень глави держави, загальної політичної кризи, згубної для сформованої 1991 року державності, — але воліють перестрахуватися. Якщо нічого не трапиться — Березовський, який ініціює створення найбільшого медіа-холдингу, легко домовиться з владою, скаже, що до нього прислухалися, що президент усвідомив помилковість деяких своїх кроків, а він, Березовський, — зависокий рівень деяких своїх вимог... Якщо розпочнуться кризові явища — то Березовський виявиться в ролі організатора опозиції, її куратора та спонсора... І коли опозиція стане владою, «її» олігархами знову стануть Березовський, Мамут і Абрамович, а не якісь там Гусинський із Потаніним!
Я не наполягаю на точності цього варіанту. Як відомо, полі- тичні комбінації Березовського завжди досить складні й заплутані — за кілька тижнів теперішній вчинок Бориса Абрамовича вже матиме зовсім інший вигляд, і я приєднаюся до коментаторів, котрі починають свої матеріали про зміст події, що відбулася, словами «відразу було зрозуміло, але хотілося перевірити цю божевільну версію... і ось вона підтвердилася...» Проте я просто не можу ігнорувати того факту, що демократичні ідеали навряд чи змусили б Бориса Березовського вдатися до таких серйозних кроків, які б указували на його серйозний конфлікт із Кремлем. Борис Березовський — він довів це всією своєю біографією — ніякий не ідеаліст, але розважливий і цинічний прагматик, котрий легко розлучається з людьми та позиціями, якщо це йому потрібно. Тому рішення «олігарха» стати організатором опозиції Путіну видається саме стратегічно обдуманим рішенням підстрахувального характеру — яке, можливо, базується на знанні сьогоднішніх і завтрашніх проблем нинішньої російської влади.
Пояснення, висунуті самим Березовським — про те, що він не хоче брати участі у розвалі Росії та створенні авторитарного режиму, — я не можу сприйняти всерйоз із точки зору позиції Бориса Абрамовича. Але я цілком можу зрозуміти такі побоювання Березовського: якщо він справді боїться, що теперішня регіональна політика Путіна призведе до бунту губерній, а авторитарний режим, про який, очевидно, мріють у Кремлі, виявиться неефективним і програє боротьбу за реальну владу, — тоді дійсно варто починати ефектні демарші й ініціювати створення опозиції. Зрештою, це не буде стихійний рух, якась російська «Солідарність», здатна виставити рахунок пострадянській номенклатурі, що виявилася значно більш хижою, ніж номенклатура радянська. Це буде своя опозиція, створювана тими ж, хто і встановлював владу Володимира Путіна.
Якщо нинішній проект Березовського вдасться, у Росії вже незабаром не матиме ніякого значення, хто перебуває в опозиції, а хто при владі — на капітанському містку взагалі може залишатися та сама людина. А от команди її менеджерів можуть постійно змінюватися, залежно від їхніх політичних або фінансових інтересів — переходячи з табору гарячих прибічників влади до табору її конструктивних критиків, із табору конструктивних критиків — до табору гарячих прибічників і навпаки... Це і є той березовський рух, що забезпечить сьогоднішнім переможцям довге та зручне життя в політиці — навіть тоді, коли опікувана ними влада робитиме помилку за помилкою, вплутуватиметься в скандали і доводитиме свою некомпетентність. Головне в цьому разі — завжди мати команду запасних, опозицію Сім’ї, послугами котрої завжди можна буде скористатися в непередбачених — як, утім, і в організованих заздалегідь — обставинах...
ІІ