Перемога Барака Обами на президентських виборах у США є однією з тих дорожніх розв’язок, за якими відкриваються шляхи в усіх напрямках. Рівень очікувань, пов’язаних із його приходом до влади, такий високий, а кредит довіри — такий великий, що успіх президентства Обами може бути не менш грандіозним, ніж його невдача. Мало сказати, що Обама в очах американців став символом змін. Він уособлює символ майбутнього, яке настало вже сьогодні. Досить пригадати низку голлівудських блокбастерів, у яких посилання на конкретний рік у майбутньому замінювалося промовистою картинкою: Білий дім... Овальний кабінет... чорний президент...
Після восьми років правління Джорджа Буша, нехарактерного для США лідера, американський електорат обрав президентом людину, яку можна атестувати як анти-Буша майже в усьому. Виходець із незаможної сім’ї, син кенійського студента і канзаської англосаксонки. Інтелектуал, активіст руху за громадянські права. Людина, яка своїми руками зробила свій успіх. Але 44-й президент не менш парадоксальний для Америки, ніж його попередник. Почати хоча б із його нетрадиційного сходження в політику. Ще дванадцять років тому він був простим викладачем. Ще вісім років тому невдало балотувався у Палату представників. Ще п’ять років тому він був кандидатом у сенатори з туманними шансами на обрання.
«Спочатку було слово...» — ця сентенція якнайкраще підходить до біографії нового американського лідера. Що стосується його, це було слово на демократичному конвенті 2004 року в Бостоні, де висувався у президенти Джон Керрі. Упродовж 20 хвилин Обама перетворився з маловідомого політика на висхідну зірку. На тлі безпрецедентної поляризації американського суспільства і розчарувань, пов’язаних із президентством Буша, проста теза Барака Обами про те, що Америка повинна об’єднатися, запала в душу демократам і примусила частіше битися серця центристів. До початку другого терміну Буша Америка втомилася від поляризації, втомилася бути предметом антипатій, захотіла знову відчути себе світовим моральним лідером. На кінець президентства Буша ці бажання стали насущною життєвою потребою для більшості американців, особливо молодих і освічених. Обама повернув їм самоповагу, дав друге дихання серед економічної кризи і непопулярної іракської війни.
Обама наповнив новим сенсом давню істину: у політиці слово — це теж справа. Не маючи на першому етапі своєї кампанії ні щедрої спонсорської підтримки, ні практики менеджерської праці, ні досвіду маневрування у великій політиці, спираючись лише на власні інтелект і харизму, він зміг розвинути достатню динаміку, щоб виграти голосування партактиву в Айові і стати лідером гонки у демократів. Його переможна промова в Айові потрясла Америку не менше, а може, навіть більше, ніж бостонська. «Через багато років ви озирнетеся назад і скажете собі: це був момент, коли Америка згадала, що таке надія!»... Один із радників МакКейна зізнавався мені потім, що навіть у нього від цієї промови пішли мурашки по шкірі. А вже після Айови кампанія Обами розвивалася за принципом снігової кулі.
Один політолог сказав колись, що президента обирають не народ і навіть не політтехнологи, його обирає час. Обаму вибрав саме час. Зрозуміло, якби склалася інакше політична кон’юнктура, не впали за місяць до виборів ринки, не підвело МакКейна чуття з вибором кандидата у віце-президенти, якби він вклав у кампанію більше ентузіазму — його результат був би кращим. Політичні повноваження МакКейна — це повноваження американського героя. Його кандидатура на президентських виборах в Америці — це те ж саме якби в президенти Росії висувався Маресьєв. Тим вагоміша перемога демократичного новачка-Давида над республіканським ветераном-Голіафом.
Провал кампанії центриста МакКейна полягав у тому, що він став чужим для своїх (центристів), так і не ставши своїм для чужих (консерваторів, які МакКейну ніколи не довіряли). Сила ж Обами, навпаки, полягала в тому, що він став своїм для всіх, крім затятих республіканців. Демократичний базис бачив у ньому найкращий шанс на перемогу. Молодь — молодого лідера нової Америки. Пенсіонери після тривалих умовлянь із боку дітей побачили в ньому еталон американської мрії в його найтрадиційнішому вигляді. Освічених білих із самого початку несказанно тішила сама ідея обрання чорношкірого президента з блискучим гарвардським дипломом і досвідом правозахисної роботи. Неосвічені білі сприйняли Обаму як шанс на реформи і перерозподіл податкового навантаження у бік багатих. І вже можна навіть не згадувати, яке захоплення викликала кандидатура Обами в національних меншин, зокрема в іспаномовній, що найшвидше зростає.
Якою вона буде, адміністрація Обами? Ключове значення іспаномовної громади як «золотої акції» американського електорату дає непогані шанси на високу посаду одному з найзнаменитіших американських «латиносів» — Біллові Річардсону. Колишній міністр енергетики і постпред при ООН, він теж висувався у президенти, але зняв свою кандидатуру на користь Обами. Реальним кандидатом у держсекретарі вважається колишній кандидат у президенти Джон Керрі, чиє рішення надати слово Обамі на історичному конвенті 2004 року вивело молодого іллінойського політика на національну орбіту. Якщо вірити чуткам, що циркулюють у Вашингтоні, віце-президент Джо Байден (мабуть, найкомпетентніший у зовнішньополітичних питаннях американський політик) дав зрозуміти, що не втручатиметься в роботу держсекретаря і не вважатиме зовнішню політику своєю єпархією. Це дає додаткові шанси ще одному сильному кандидатові — колишньому постпреду при ООН Річарду Холлбруку. Не слід недооцінювати і товариша Обами по сенатському комітету іноземних справ республіканця Чака Хейгела. Недарма саме він супроводжував Обаму влітку під час його візиту в Ірак. Можливі й зовсім несподівані призначення — наприклад, глави Європейського підкомітету в палаті представників Роберта Векслера, який відповідав за організацію кампанії Обами у Флориді. За винятком Білла Річардсона, що останніми роками був далекий від зовнішньої політика, усі ці кандидати — вигідні для України вже хоча б тому, що добре її знають і активно підтримували сенатські резолюції на користь приєднання України до ПДЧ. Та й Річардсон, працюючи в ООН, активно спілкувався з нашим тодішнім постпредом Анатолієм Зленком.
Якщо держсекретарем буде призначено одного з колег Обами по конгресу, у Вашингтоні виникне своєрідний «сенатський» тріумвірат у складі президента, віце-президента і держсекретаря, що й формуватиме зовнішню політику. Проблема Обами полягає в тому, що він провів у великій політиці недосить часу, аби зібрати потужну команду. «300 радників з питань зовнішньої політики», які згадуються в Інтернеті, швидше за все — міф. Насправді коло радників нового президента вузьке. Обамі неминуче доведеться виходити за його рамки, добираючи команду з числа сенатських друзів і, головне, клінтонської обойми. У повсякденній роботі Обама звик довіряти своєму сенатському радникові з зовнішньополітичних питань Марку Ліпперту, який, до речі, супроводжував майбутнього президента в ході його візиту в Україну в 2005 році. Зв’язка Обама—Ліпперт була такою міцною, що 2006 року діяла навіть на відстані, коли радник сенатора потрапив за призовом в Ірак як резервіст. Імовірно, посиляться позиції і Грегорі Крейга — одного з найкращих зовнішньополітичних експертів у конгресі США, якого привела в команду Обами рекомендація впливового сенатора Теда Кеннеді. І, звісно ж, на повернення в дипломатію може розраховувати колишня заступниця держсекретаря Сюзан Райс, що працювала як у сенатському офісі, так і в передвиборному штабі.
Не виключається поява на провідних ролях у держдепі радників віце-президента Байдена, зокрема нинішнього керівника його сенатського офісу Ентоні Блінкена, хоча, найімовірніше, він посяде місце керівника офісу віце-президента. Великий потенціал у радника Байдена з питань зовнішньої політики Томайкі Тіллемана — внука відомого конгресмена, покійного Тома Лантоса. Тіллеман володіє угорською мовою і, очевидно, відповідатиме за східноєвропейський порядок денний в офісі віце-президента.
Інформація про належність до вузького кола Обами Збігнєва Бжезинського, яка періодично з’являється у пресі, швидше за все, — перебільшення. Протягом кампанії штаб Обами її неодноразово спростовував. З огляду на свою близькість до неоднозначного Джиммі Картера, свою (заслужену чи ні) репутацію політика антиізраїльського спрямування та свій вік, малоймовірно, щоби Бжезинський повернувся в перший ешелон американських decision-makers, хоч він і залишиться впливовим експертним голосом, до якого прислухатимуться, приймаючи рішення.
Політичну тусовку інколи заведено поділяти на осіб, які приймають рішення (ОПР), і осіб, які готують рішення (ОГР). Сила американської політики полягає в тому, що і перша, і друга групи комплектуються переважно з інтелектуалів, творчих особистостей. Тому, навіть при рутинному підході, в Обами і ОПРи, і ОГРи будуть на високому рівні. Якщо ж Обама застосує потужний сигнал змін у практиці кадрових рішень, це буде одна з найкращих команд у новітній американській історії. Тому що на чолі її стоятимуть інтелект і живе, щире прагнення відкрити для Америки нові шляхи в сучасному світі.
Пострадянським країнам ще доведеться усвідомити велич держави, в якій місце інтелекту — не в курилках і передбанниках начальницьких кабінетів, а біля керма влади. Не може не викликати поваги нація, в чиїй країні високочолий провінціал без політичної протекції, постійного фінансового підживлення і (о, жах!) досвіду керівної роботи протягом чотирьох років піднімається від «містера ікс» до «містера президента». Кожній країні світу годилося б приміряти на себе цю казкову, майже голлівудську історію й подумати: чи можлива вона в нас? Якщо ні, то відстань, яка відділяє її від цієї історії, — це дистанція, яка відділяє її від справді ефективної демократії.