На сьогодні найбільш нестабільним та невизначеним регіоном на європейському континенті є Балкани. У цьому регіоні залишається політична напруженість, тривають міжетнічні суперечки, тут і далі відбуваються процеси перерозподілу кордонів та утворення нових держав. Саме сюди спрямовано основні зовнішньополітичні та безпекові зусилля Європейського Союзу, якими Брюссель намагається утвердити себе як потужний політичний регіональний гравець. Присутні тут інтереси та важелі впливу й Північноатлантичного альянсу. Крім того, країни регіону з різним рівнем успіху інтегруються у європейські та євроатлантичні структури, що цікаво для України і може стати для неї корисним досвідом.
Політична та конфліктогенна ситуація на Балканському півострові зараз, як і протягом останнього року, перебуває у замороженому стані й характеризується переважною латентністю основних процесів у регіоні. Зокрема це стосується питань визначення статусу Косова та врегулювання регіональних протистоянь.
З 1999 року (після завершення операції НАТО у Сербії) й досі провінція Косово фактично є самостійною територію під опікою ООН та Євросоюзу. Влада у провінції на всіх рівнях повністю перебуває в руках албанського етносу. У місцевому політикумі та суспільстві існує абсолютний консенсус щодо необхідності здобуття незалежності Косово.
Офіційно Косово залишається складовою частиною Сербії, а остаточний статус провінції визначається на переговорах між Белградом та Пріштіною за посередництва ООН і ЄС. Сербська меншина у краї стабільно зменшується, що посилює позиції албанців на переговорах. Впливу Белграда на політику керівництва Косово фактично немає.
У краї діють стабілізаційні сили НАТО, основне завдання яких – недопущення нових зіткнень албанського населення з сербською меншиною та відповідне розмежування територій їх компактного проживання. Поступово зростає в Косово безпекова роль ЄС, який узяв на себе політичне лідерство з визначення майбутнього як Косово, так і регіону Західних Балкан загалом.
Переговори про майбутній статус Косово досі були безрезультативними і перспектива покращення ситуації поки що не проглядається. Жодної серйозної домовленості між Сербією та Косово досягти не вдається, з огляду на небажання сторін іти на компроміс. Керівництво Косово однозначно виступає за повну незалежність краю, у цьому його підтримують, згідно з соцопитуваннями, 88% населення провінції; ще 8% виступають за приєднання Косово до Албанії.
З іншого боку, керівництво Сербії, зокрема її прем’єр-міністр Воїслав Коштуніца, категорично відкидає можливість незалежності. Белград пропонує принцип: «менше, ніж незалежність, більше, ніж автономія». За цим принципом Косово отримує право на власного президента й уряд, які матимуть широкі суверенні права на території краю, але йому буде заборонено мати представництво в ООН, здійснювати самостійну зовнішню та оборонну політику і мати відповідні відомства (МЗС та МО). З боку Белграда лунають пропозиції взагалі відкласти розгляд питання статусу Косово на двадцять років. Серед основних вимог Сербії – також забезпечення соціального захисту етнічним сербам Косово та свободи віросповідання.
В квітні у Відні відбувся вже третій раунд переговорів лише за поточний рік. Наразі обговорюються питання фінансування сербської общини та її зв’язків із Сербією. Питання прав людини та національних меншин сторони обговорювати поки що не готові...
В умовах, коли учасники не можуть дійти якого-небудь компромісу, зростає роль третіх сторін та їх бачення шляхів вирішення проблеми. У ролі посередників тут виступають ООН (персонально представлена спеціальним представником, колишнім президентом Фінляндії Марті Ахтісаарі) та Європейський Союз (найчастіше представлений Верховним представником із питань Спільної зовнішньої та безпекової політики Хав’єром Соланою та представником головуючої у ЄС країни). Сьогоднішню позицію посередників не можна визначити як чітку й однозначну. І це також не сприяє розв’язанню проблеми.
Проте керівництво Євросоюзу й окремих країн Європи дедалі частіше висловлює припущення про можливе відокремлення Косово від Сербії. Зокрема міністр закордонних справ Великої Британії Джек Стро недавно заявив, що «найвірогіднішим варіантом врегулювання ситуації, що склалася, є незалежність Косово». Вирішення проблеми Косово для Європейського Союзу – своєрідна «справа честі», «лакмусовий папірець», що має продемонструвати здатність Брюсселя не лише ефективно діяти як економічне об’єднанням заможних держав, а й виступати потужним регіональним та глобальним актором, який може досягати власних зовнішньополітичних цілей поза своїми межами й нести відповідальність за безпеку і стабільність в усьому континенті. Саме на території колишньої Югославії, і Косово зокрема, проходять практичну апробацію Спільна політика безпеки та оборони ЄС і його новостворені Сили швидкого реагування. Це почалося після того, як Брюссель став переймати на себе відповідальність за стабільність і безпеку у центрі Європи від ООН та НАТО.
Зацікавленість Євросоюзу у врегулюванні ситуації на Балканах має й іншу складову, що впливає на загальну безпеку об’єднання. Адже щороку з Балкан до ЄС нелегально пробираються 120 тис. осіб, а 80% усього героїну, який потрапляє на територію Об’єднаної Європи, надходить саме з цієї території. Значну частину зазначених нелегальних трафіків утримує саме Косово.
Невизначеності ситуації додала і раптова зміна влади у Косово, пов’язана зі смертю у січні 2006 р. багаторічного лідера косоварів Ібрагіма Ругови. У лютому президентом було обрано близького соратника Ругови — Фатміра Сейдіу. Новий президент, що здобував освіту у США та Франції, активно обстоює прозахідний курс. У березні прем’єр-міністром Косово став генерал Визвольної армії Косово, яка воювала з сербами у 90-ті роки, – Агім Чеку (також брав участь у бойових діях проти сербів на боці Хорватії під час сербсько-хорватської війни).
Белград вважав А.Чеку найнеприйнятнішою кандидатурою на посаду голови уряду краю й підозрює його у скоєнні воєнних злочинів. З огляду на це, варто очікувати, що суперечності на переговорах можуть ще більше загостритися, а їх перебіг – стати ще неефективнішим. (До того ж недавно міністром оборони Сербії та Чорногорії став Зоран Станковіч — колишній соратник лідера боснійських сербів Ратко Младіча, який розшукується Гаазьким трибуналом за військові злочини.)
Як Євросоюз, так і ООН визнали повну легітимність нового керівництва і висловили впевненість у його здатності вести подальші переговори. Керівництво Косово підтвердило абсолютну відданість європейським та євроатлантичним принципам і заявило про курс на інтеграцію до ЄС та НАТО, чим також посприяло зміцненню прихильності до себе з боку Брюсселя.
Позитивно впливає на сприйняття Європою прагнень косовських албанців також інтенсивний інтеграційний діалог із ЄС та НАТО Албанії, де після парламентських виборів 2005 р. соціалістичний уряд замінила правоцентристська коаліція на чолі з Демократичною партією, яка сформувала молодий прозахідний уряд.
Слід зазначити, що Європа розуміє і небезпеки, які можуть виникнути у разі проголошення незалежності Косово. Це здатне створити прецедент і викликати невигідну для ЄС реакцію в інших регіонах, де Брюссель має свої зовнішньополітичні та безпекові інтереси. Передусім ідеться про Придністровську Молдавську Республіку, Нагірний Карабах, Абхазію, Південну Осетію.
Черговим джерелом конфлікту може стати ще один регіон півдня Сербії — долина Прешево, де живе чисельна албанська меншина. Тут також наростають сепаратистські настрої. Місцеві албанці вже виступили з вимогою до Белграда надати їм політичну й територіальну автономію. Міські ради Прешево, Медведжа і Буяновца прийняли декларацію про самоврядування місцевих албанців, включно з передачею їм контролю за поліцією, судами, системою охорони здоров’я, освітою та фінансовими структурами. У декларації висловлено прагнення приєднатися до Косово у разі визнання його незалежності від Сербії.
Під адміністрацією ООН та за підтримки стабілізаційних поліцейських сил Євросоюзу Eufor (які перейняли місію від сил НАТО) поступово врегульовується ситуація у Боснії та Герцеговині. Після парламентських виборів у країні, які заплановано на поточний рік, відбудеться скорочення теперішніх 6700 поліцейських з ЄС до 6000. Основними завданнями цих сил Брюссель визначив боротьбу з корупцією та організованою злочинністю в країні. У перспективі планується і подальше скорочення стабілізаційних сил до 2500 осіб.
Стабілізуючим фактором у боснійському протистоянні стала чинна система влади у Боснії та Герцеговині. Під наглядом ООН керівництво країною здійснює Президентський тріумвірат — представники босняків, сербів та хорватів, які головують почергово, по 8 місяців кожен, протягом 4-х років. У жовтні 2005 р. у Вашингтоні за участі США було укладено меморандум між представниками трьох етнічних груп Боснії та Герцеговини про здійснення конституційної реформи і більшу інтеграцію всередині країни. З огляду на визнаний усіма сторонами прогрес у процесі мирного врегулювання в країні, було вирішено у майбутньому запровадити посаду одноосібного президента Боснії та Герцеговини та єдиний уряд (наразі їх два — Мусульмансько-Хорватської Федерації і Республіки Сербської). Проте парламент країни неоднозначно ставиться до таких реформ і не квапиться із їх впровадженням.
Новим місцем політичної напруги найближчим часом може виявитися Чорногорія. Сплив термін трирічного мораторію на проведення референдуму щодо незалежності Чорногорії, запровадженого на прохання ЄС. З огляду на це, нинішній прозахідний уряд республіки ініціював референдум про вихід зі складу Сербії та Чорногорії, що й відбувся 21 травня нинішнього року. Для прийняття рішення потрібна була підтримка 55% населення республіки. Позитивний відсоток було підвищено, з урахуванням побажань ЄС, який волів бачити впевненішу перемогу прихильників незалежності, аби запобігти новому протистоянню на території колишньої Югославії.
Згідно з результатами референдуму, за незалежність Чорногорії висловилися близько 55,5% громадян, які проголосували. Повідомлень про порушення під час виборів ні від спостерігачів, ні від сербів, ні від представників опозиції не надходило. Можна припустити, що, незважаючи на деякі критичні виступи з приводу результатів референдуму та заяви про історичні братні зв’язки з Сербією, противники незалежності в Чорногорії і сам Белград змиряться зі своєю поразкою.
Варто зазначити, що де-факто Подгоріца вже протягом кількох останніх років користувалася більшістю атрибутів суверенної країни — проводила самостійну внутрішню та економічну політику, здійснювала відмінну від Белграда зовнішню політику, активно співпрацювала з Євросоюзом, офіційною грошовою одиницею мала євро (а не динар, як у Сербії). Крім того, керівництво республіки з часу попереднього референдуму щодо незалежності (який дав негативний результат) провело велику пропагандистську роботу, поглиблювало політику дистанціювання від загальнодержавних процесів. Чорногорія залишалася значно стабільнішим краєм, порівняно із Сербією, та й європейська і євроатлантична інтеграція для Подгоріци мала більше перспектив у «вільному плаванні». Тож влада Чорногорії, опозиційно налаштована до союзу з Сербією, була впевнена у позитивному результаті референдуму. Однак найбільшими прихильниками незалежності тут виступали не слов’яни-чорногорці, а албанська та боснійська меншини.
Більшість держав Європи, зокрема Україна, визнали результати референдуму і привітали вибір чорногорців. У свою чергу, одразу після проголошення офіційних результатів керівництво республіки заявило про своє бажання долучитися до ЄС і НАТО.
Важливою складовою розвитку політичної та економічної ситуації на Балканах є інтенсивна європейська інтеграція усіх країн регіону до Європейського Союзу й активізація їхніх євроатлантичних прагнень. 10 жовтня 2005 р. із Хорватією, яка раніше отримала статус країни-кандидата на членство в ЄС, Брюссель розпочав переговори про вступ. 3 грудня 2005 р. статус кандидата на членство отримала Македонія. У жовтні та листопаді 2005 р. розпочалися переговори щодо укладання Угоди про стабілізацію та асоціацію з Євросоюзом (ця угода передбачає практично асоційоване членство у ЄС для її підписанта і має підготувати його до повноправного членства), відповідно, із Сербією й Чорногорією (особливо у своїй євроінтеграції активна Подгоріца) і Боснією та Герцеговиною. Албанія, у свою чергу, давно розпочала аналогічні перемовини й успішно рухається до їх завершення. (Варто нагадати, що приєднання до ЄС двох інших балканських країн — Румунії та Болгарії – планується 1 січня 2007 р.). Сприяють реалізації євроінтеграційних прагнень зазначених країн політична та міжетнічна стабілізація, налагодження взаєморозуміння між країнами регіону, активне політичне і безпекове співробітництво з ЄС та міжнародним трибуналом із військових злочинів, прискорення економічного розвитку.
У Європейському Союзі немає чіткої позиції щодо інтеграційних перспектив зазначених країн і точаться гострі суперечки як між окремими країнами, так і між різними інституціями. Лунають пропозиції припинити процес розширення після приєднання Румунії та Болгарії. Проте загалом ЄС визнає можливість членства балканських країн, оскільки вбачає для себе загрозу в тому разі, якщо Балкани залишаться поза Об’єднаною Європою, адже це може спричинити появу «чорної діри» напруженості й конфліктогенності у серці Європи.
Найобережніше до цього питання підходять Франція та Нідерланди, сприятливіше – Австрія і ФРН. Зокрема Відень, презентуючи програму свого головування в ЄС у першому півріччі поточного року, заявив, що вважає інтеграцію Балкан дуже важливим етапом розвитку ЄС. Найбільше зауважень Євросоюз має до Сербії. Визнаючи можливість її членства у перспективі, Брюссель закликає Белград активніше впроваджувати реформи й тісніше співпрацювати з Гаазьким трибуналом, передусім видати за звинуваченням у військових злочинах лідера боснійських сербів Ратко Младіча. Останнє є джерелом потенційної соціальної напруги у Сербії, оскільки Ратко Младіча у цій республіці дуже підтримує населення. Аналогічні вимоги (реформи та співпраця з Гаазьким трибуналом) з боку ЄС висуваються і до Боснії та Герцеговини.
У грудні 2005 р. в Іспанії було затримано хорватського генерала Анте Готовіну, що розшукувався Гаазьким трибуналом за військові злочини під час сербсько-хорватської війни. Притягнення генерала Готовіни до відповідальності було однією з головних вимог до Загреба для старту переговорного процесу про вступ у ЄС. Вирішення цього питання зняло найбільшу перешкоду перед Хорватією. Проте всередині країни значна частина населення невдоволена такою ціною приєднання до ЄС, — генерала Готовіна багато хто вважає національним героєм, у Хорватії відбуваються масові маніфестації.
Одночасно з активізацією європейської інтеграції країн регіону та зростанням уваги до Балкан із боку ЄС посилюється тут і роль НАТО та США. За підтримки Вашингтона Македонія, Албанія і Хорватія поглиблюють євроатлантичне співробітництво й інтеграцію до Північноатлантичного альянсу. Ці країни вже є кандидатами на членство у НАТО і сподіваються приєднатися до нього у 2008 році. У цьому контексті 2005 року з участю НАТО і США було укладено Адріатичну хартію між Македонією, Албанією та Хорватією. Учасники Хартії вирішили здійснювати взаємну підтримку та синхронізацію свого вступу до НАТО, активізувати партнерство у глобальній боротьбі з тероризмом (як перший крок такої діяльності стало направлення спільного медико-санітарного батальйону до складу сил НАТО в Афганістані).
У зазначеній зустрічі брали участь також представники Сербії та Чорногорії і Боснії та Герцеговини. Основні учасники вітали активізацію їхнього євроатлантичного співробітництва, особливо участь у Програмі НАТО «Партнерство заради миру». Поступово відбувається процес нормалізації сербсько-хорватських відносин. Про посилення позицій США у балканському регіоні свідчить і укладення домовленостей Вашингтона про відкриття чотирьох військових баз у Румунії та трьох – у Болгарії.
З огляду на вищевикладене, можна припустити, що Балкани стають предметом геополітичного суперництва Старої Європи і Сполучених Штатів за вплив у регіоні. Можна говорити про остаточне витіснення історично сильних позицій у регіоні Росії, яка після падіння режиму С.Мілошевича перестала впливати на регіональні процеси. Основними інструментами як Брюсселя, так і Вашингтона у даному випадку і є питання інтеграції до ЄС та НАТО, врегулювання конфліктів, розширення торгівельних преференцій і статусу окремих регіонів Балканського півострова.