Ось уже понад два тижні бої в Македонії залишаються головним предметом багатосторонніх і двосторонніх переговорів у рамках європейських візитів і міжнародних заходів різного рівня, а також головною темою коментарів політиків та журналістів. Західні уряди вже готувалися до гіршого, припускаючи, що македонська «заварушка» знову підпалить балканський пороховий погріб. Проте цього разу, схоже, вибуху вдалося уникнути. Повстанців виявилося не так багато, їх не підтримало місцеве населення, та й українські вертольоти наспіли вчасно.
Вже у вівторок македонський уряд заявив, що операція з очищення від албанських сепаратистів пагорбів на північ від міста Тетово скінчилася перемогою. Армія Македонії захопила також усі шестеро сіл, окуповані раніше бойовиками. Повстанці зазнали значних втрат і в паніці накивали п’ятами. Журналісти, прибувши в Сельчі, де було розгорнуто штаб партизанів, повідомили, що село залишали поспішно, про що свідчить кинута зброя, зокрема гранатомети й автомати. Бойовиків витіснили в Косово, де ними займуться сили КФОР. Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон заявив, прибувши в Скоп’є, що македонський уряд виявив твердість і забезпечив єдність своєї країни, запобігши цим новій кривавій бійні.
Проте Македонія лише тимчасово відвернула увагу світу від головного джерела напруженості в регіоні — того ж таки Косова. Два роки тому Захід розпочав війну, у якій відверто підтримував албанських сепаратистів. А сьогодні він змушений докладати максимуму зусиль, щоб тримати в шорах своїх колишніх союзників, тих самих бойовиків, до «виховання» яких прямо причетний. А для цього західним країнам тепер доводиться шукати підтримку в Югославії, у тій самій країні, яку вони бомбили два роки тому.
Річниця бомбардувань СРЮ принесла з собою чергову хвилю обурення на адресу Заходу — і не лише тому, що під час кампанії НАТО загинуло понад 500 чоловік. Багато сербів стверджують, що західні держави досі не спокутували своєї провини й не надали їм допомогу, якої вони дуже потребують.
Як відомо, натовську кампанію проти режиму Мілошевича, яка тривала два з половиною місяці, офіційно було розгорнуто, щоб змусити югославського лідера змінити свою політику щодо косовських албанців. А насправді головною метою цієї операції було усунення від влади одіозного президента, в якому, на думку Заходу, коренилася причина всіх прикрощів балканського регіону. Вперше в історії Північноатлантичного блоку проводилася воєнна операція проти незалежної держави, альянс не мав підтримки Ради Безпеки ООН, та й у самому НАТО далеко не всі беззастережно підтримували цю акцію.
Після того, як Мілошевич погодився вивести свої війська з Косова, операцію було завершено. 900 тисяч албанців повернулись у свої оселі, й історія з етнічними чистками за нечувано короткий час змінилася на 180 градусів. 200 тисяч сербів почали терміново залишати Косово, щоб урятуватися від помсти албанців.
Відтоді вже два роки миротворці із сил КФОР під керівництвом НАТО не можуть забезпечити мир і спокій на цій території. З сербських утікачів назад повернулися лічені сім’ї. А в місті Мітровіца — розділеному на сербську й албанську частини — серби досі не дають албанцям зайняти свої домівки.
Торік у жовтні в Косові пройшли муніципальні вибори, і тепер представники Організації Об’єднаних Націй намагаються забезпечити новообраній владі можливість керувати провінцією. Однак албанці, як і раніше, вимагають повної самостійності, а ООН наполягає на збереженні Косова у складі Югославії. Росія ж знову заявляє, що всі проблеми — результат інтервенції НАТО, проти якої вона заперечувала з самого початку.
А найбільш прикрим для Заходу виявилося те, що воєнні дії Північноатлантичного альянсу проти країни Мілошевича призвели до кількох неочікуваних наслідків. Головний із них — перетворення буферної зони на кордоні з Косовом на притулок для албанських бойовиків. Другим за значенням можна вважати підвищення активності албанців, котрі живуть у Македонії та на кордоні з нею, аж до початку збройної боротьби. Єдиним виправданням можуть бути сказані свого часу слова представника держдепартаменту США Джеймса Рубіна, що без втручання НАТО все це сталося б раніше й у більш жорсткій формі.
Проте, як відомо, історія не визнає умовного способу. А на сьогодні очевидно: діями бойовиків, які вдерлися на македонську територію і в долину Прешево у Сербії, керують та всіляко їх підтримують ті самі сепаратисти, котрі два роки тому воювали за відокремлення Косова від Югославії. Тільки в Македонії ці партизани називають себе бійцями Армії національного визволення (АНВ), а в Сербії — солдатами Армії визволення Прешева, Медведьї та Буяновача (АВПМБ).
Таким чином, ситуація, в якій опинився балканський регіон через два роки після початку воєнного втручання Заходу, нічим не краща від ситуації навесні 1999 року, — війна триває. Та сама кланова структура зберігається в основі керування залишками Армії визволення Косова. Її очолюють ветерани минулих балканських воєн, котрі мають сталі, роками відпрацьовані зв’язки з індустрією контрабанди й розповсюдження наркотиків, яка продовжує фінансово підживлювати рух сепаратистів. Західні миротворці сьогодні змушені протистояти своїм колишнім союзникам.
Для Заходу, й особливо для Сполучених Штатів, настає час розплати. Війська США перебувають саме в тому секторі, де діють албанські непримиренні партизани. І вибір в американців невеликий: знищити збройні формування, до появи яких вони свого часу доклали рук, чи спробувати знайти політичне розв’язання проблеми, заручившись підтримкою Белграда.
Дії албанських сепаратистів у Македонії свідчать про різке зростання їх агресивності. Крім того, безкарність і підтримка з боку Заходу вселили в них упевненість у реальності досягнення поставленої мети. Керівництво бойовиків щиро вважало, що для початку громадянської війни в Македонії, де понад чверть населення — етнічні албанці, вистачить найменшої іскри. Звідси й повідомлення партизанів про масовий вступ добровольців у їхні лави та про спроможність виставити не менше двох тисяч підготовлених бійців. Тепер очевидно, що це був звичайнісінький блеф: підтримки на македонській землі партизани не знайшли — більшість албанців у Македонії почуваються цілком комфортно (їхні представники входять навіть у коаліційний уряд) і не хочуть ставити на кін свої життя заради ідеї Великої Албанії.
Тож єдиним фронтом боротьби албанських сепаратистів залишається косовський. Саме тут під час позаторішньої війни вони зважилися використати останній шанс вибороти незалежність зі зброєю в руках, заплативши чорною невдячністю своїм покровителям — американцям.
І АНВ, і АВПМБ з’явилися на світ і продовжують існувати тільки завдяки силі, якій відводили одну з головних ролей у косовському конфлікті, — Армії визволення Косова (АВК). Армія ця, ставши свого часу на захист косовських албанців від сваволі югославських сил безпеки, своїм існуванням значною мірою зобов’язана Вашингтону. Ніхто не може стверджувати, що американці постачали партизанам зброю або навчали їх премудрощів партизанської війни, проте вони явно підтримували їх морально й заплющували очі на те, що спочатку здавалося «невинними пустощами» або випадковими перегинами. Два роки тому США з жахом думали про можливу наземну операцію в Югославії, і їх цілком влаштовувало, що «брудну роботу» можна зробити руками озброєних сепаратистів.
А тепер бойовики йдуть на абсолютно божевільні акції передусім через безвихідність становища, в якому вони опинилися. У них на очах НАТО впускає в буферну зону югославські сили, а чиновники в новій вашингтонській адміністрації трохи інакше дивляться на міжнародну політику, ніж їхні попередники, наслідком чого є охолодження інтересу США до участі в розв’язанні балканських проблем.
Проте подальший перебіг подій у балканському регіоні все одно значною мірою, як і раніше, залежить від Сполучених Штатів. У кожному разі залишки АВК продовжуватимуть свою боротьбу, нападаючи на югославських військових у буферній зоні, македонських прикордонників та миротворців КФОР. Американський контингент розміщено в тому секторі, де проходять життєво важливі для сепаратистів контрабандні стежки. І перекрити їх повністю під силу миротворцям США — потрібна тільки політична воля. Проте Вашингтон не виявляє особливого бажання розпочинати відкриту війну з АВК. Не відгукнувся він і на недавнє прохання Північноатлантичної ради НАТО до Сполучених Штатів прислати додаткові сили для КФОР. Джордж Буш-молодший укотре заявив, що балканська криза не загрожує національним інтересам його країни.
Однак європейці продовжують тиснути на своїх заморських союзників, щоб ті брали активнішу участь у ліквідації наслідків сумних подій 1999 року. А зробити це сьогодні можна тільки з допомогою переговорів і за активної участі Югославії. Звісно, американцям ніяково звертатися з такою пропозицією до Белграда, проте їм, певне, доведеться це зробити, щоб оплатити борги дворічної давності.