Чи знаєте ви, що означає футбол для британського народу? Особливо для англійців, які вважають себе основоположниками сучасного футболу, найпопулярнішої й наймасовішої спортивної гри, що обернулася радістю й хворобою для багатьох і багатьох жителів планети. Так, мало хто зі справжніх фанів не знає, що перші правила гри було вироблено 1863 року для англійської Футбольної асоціації. Тому неважко уявити, на який фетиш перетворили футбол в Англії, та й в усій Британії. Все, що пов’язано з цією грою, набуває для англійця особливого колориту. Це захоплення, азарт, хобі, настрій, гордість, навіть більше — складова частина національної ідеї. Гравці футбольних команд (байдуже якої ліги — вищої, першої, другої) — найшанованіші знаменитості. Що вже казати тоді про капітанів і тренерів команд! Переможні матчі зводять їх у ранг національних героїв.
В ролі майже такого героя Гленн Ходдл перебував близько трьох років — з 1996-го по 1999-й. Адже він був не просто футбольним тренером, а головним тренером національної збірної Англії. Його в обличчя знали, мабуть, навіть немовлята — так часто і багато він з’являвся на телеекранах і шпальтах газет. Кожне слово з його вуст — чи то розлоге висловлювання на прес-конференції після кожної гри, чи побіжно кинуте зауваження з приводу гола або передачі — все цитували, переказували й коментували не лише в пресі, а й у кожному англійському пабі.
Спортивна кар’єра Ходдла складалася вдало. Його називали щасливчиком. 12-річним школярем він прийшов у футбольний клуб «Тоттенхем», а вже у 18 років дебютував у складі клубної команди забитим голом. Через три роки він увійде до збірної Англії як півзахисник. Точні паси й уміння миттєво переламати хід гри зроблять його в очах уболівальників «гальорки» майже народним героєм. За вісім років у складі збірної він зіграє 53 матчі, заб’є вісім голів. Чотири роки відіграє в Монако, повернеться граючим тренером спочатку в «Свіндон», потім у «Челсі».
Фортуна не залишала його. 1996-го Ходдл приходить до збірної Англії. Вважається, що під його керівництвом збірна 1997 року стала найкращою міжнародною командою в Європі, вигравши Турнір Франції. Саме він привів свою команду до півфіналу Кубка світу 1998 року, коли англійці продемонстрували видатну гру в кваліфікаційному матчі проти Італії, який закінчився нічиєю. На думку футбольних експертів, Ходдл був класичним прикладом «тренера у спортивному костюмі». Однак як людина досить замкнена він зберігав жорстку дистанцію з гравцями, не допускаючи жодних інших стосунків, крім робочих. Нині, до речі, кажуть, що Г.Ходдл був практично першим тренером, який намагався прищепити гравцям здоровий спосіб життя — зокрема забороняв членам збірної вживати алкоголь під час підготовки до матчів.
Приблизно в ці ж зоряні для Ходдла роки англійські журналісти, якими рухав девіз «не можна мовчати», розкопали й повідомили суспільство про те, що Гленн дуже захоплений релігійними пошуками, вірить у реінкарнацію, практично в усьому покладається на поради різних медіумів і навіть для роботи з командою підключав свого духовного наставника, вірніше, наставницю. Стався якось неприємний конфуз, коли він судився з екстрасенсом, який розповів газетярам, що Ходдл колись давно звертався до нього по допомогу. Але оскільки до головного тренера англійської збірної з футболу (а тим більше напередодні Кубка світу 1998-го) ставлення було особливим, захоплення віднесли до розряду дивацтв, без чого жодна знаменитість не знаменитість. На цьому розмови про філософсько-релігійні переконання Ходдла могли б і вщухнути. Якби... Якби він не надумався поділитися своїми думками з народом. Зробив він це в одному з інтерв’ю газеті The Times в січні 1999-го.
Інтерв’ю вийшло об’ємним, насиченим, цікавим. Але головна його «цінність» виявилася зовсім в іншому — в скандальності. Причому скандал вийшов настільки гострим і бурхливим, що втягнув у свою орбіту практично все суспільство — від мільйонів футбольних уболівальників до представників палати громад.
Суспільний ажіотаж спричинила думка, висловлена Ходдлом під час інтерв’ю й опублікована газетярами великим шрифтом на першій шпальті. Лише кілька речень: «Мені й вам (звертання до журналіста) дали дві руки та дві ноги й здорову голову. Деякі люди народилися не такими, і це невипадково. Вони відпрацьовують карму за минулі життя. Я нічого нового не говорю. І це стосується не тільки людей з фізичними вадами. Що посієте, те й пожнете».
Усе. Наступного дня найбільш «прозорливі» акули пера провіщали — пісня головного тренера скінчилася. Відзначилась, як завжди, найбільша бульварно-жовта газета The Sun, розмістивши на першій сторінці дві величезні букви «GO» («забирайся»). Цю ж думку не забарилися підхопити й уїдливо обіграти інші їхні бульварні побратими, а великі газети прокоментували подію в такому соціально-напруженому ключі, що байдужих до обговорення майже не залишилося. The Independent писала: «Звільнення Гленна Ходдла стане безболісним способом сказати самим собі, що ми небайдужі». The Daily Telegraph була впевнена, що «долю бідолашного Гленна вже майже вирішено». The Times ні про що не жалкувала — ні про Ходдла, ані про надруковане інтерв’ю «Англійському футболу буде ліпше без нього». The Guardian не втрималася й переказала злий жарт, що побутував у колі спортивних кореспондентів: «Важко уявити, які такі гріхи вчинив Гленн Ходдл у минулому житті, якщо в цьому житті він отримав таку неповноцінну голову». Справедливості заради слід сказати, що до унісону стрункого медіа-хору не долучилася лише одна газета — The Mirror, яка намагалася сказати, що Ходдл «не зла людина», і пропонувала надати йому останній шанс. Самотній голос не почули.
Подія мало не спровокувала серйозне політичне протистояння. Прем’єр-міністр Тоні Блер у прямому ефірі однієї з найпопулярніших ранкових передач змушений був відповідати на запитання про футбольного тренера та його зауваження про інвалідів. Блер сказав те, що могла сказати в його становищі будь-яка нормальна людина, котра при цьому є прем’єр-міністром країни, яка пишається своїми демократичними традиціями. Він, щоправда, намагався бути не надто емоційним і прямолінійним: «Ходдлу, очевидно, доведеться піти у відставку, якщо буде доведено, що ці суперечливі коментарі належать йому». Наступного дня лідер опозиційної партії консерваторів Вільям Хейг звинуватив прем’єра в тому, що він пхає носа не у свої справи. Але при цьому Хейг настійно й багато засуджував самого Ходдла. З чого стало зрозуміло: якби його партія була при владі, вона навряд чи змогла б самоусунутися у справі, яка приголомшила країну.
Багато експертів сподівалися, що Ходдл унаслідок обурення, яке здійнялося в суспільстві, сам, вибачившись перед інвалідами, гордо піде у відставку. Але він такого наміру не мав. Щоправда, він вибачився перед інвалідами за завдані ним образи, але виправдовувався тим, що його слова «неправильно зрозуміли та витлумачили». Розмірковування Ходдла про те, що «інваліди розплачуються за гріхи минулого життя», викликали різкі коментарі не лише з боку громадських й офіційних організацій інвалідів. Згідно з бліцопитуваннями, проведеними деякими газетами та веб-сайтами, понад 80% читачів вважали, що людина, яка висловлює такі думки, не може більше займати тренерське місце.
Ходдл проте не йшов. Він сподівався, що в цій країні німб футбольної любові над тренерською головою настільки міцний, що все сказане ним удасться списати на легку помилку. Адже тренером він був непоганим, принаймні за ним не було явних професійних проколів. Він помилився. Моральні засади суспільства виявилися міцнішими у свідомості британців, ніж фанатична любов до національного виду спорту та його героїв. У цьому матчі футбол зазнав поразки.
Проте не прем’єр, не міністри й, звісно ж, не королева призначають і звільняють головного тренера англійської збірної. Для цього є рада Футбольної асоціації, що складається з 15 членів. От вони й вирішили долю Ходдла одностайно: через кілька днів після горезвісного інтерв’ю Гленна Ходдла звільнили.
А на яку реакцію можна було сподіватися у країні, де адаптацію людей з фізичними вадами звели в ранг національної політики? Де інвалідам щокроку демонструють, що вони — звичайні люди, нормальні, повноцінні. Де численні об’єднання, асоціації та групи, котрі відстоюють права інвалідів, мають право голосу, і до цього голосу прислухаються й суспільство, і влада. Де один із державних міністрів — Девід Бланкетт (у минулому — міністр освіти, нині — міністр внутрішніх справ) — повністю сліпа людина, яку часто можна бачити поряд з прем’єр-міністром, котрий веде його під руку. Де ставлення до інвалідів — особливий індикатор морального здоров’я нації.
І тому, наприклад, віце-прем’єр-міністра Джона Прескотта, який припаркував машину біля ресторану так, що заблокував спеціальний виїзд зі стоянки для інвалідів, одразу ж «прописали» на шпальтах центральних газет. Причому читачам повідомили й усі подробиці інциденту: коли такий собі містер Баглі зайшов до ресторану, знайшов Прескотта і ввічливо запитав, чи є в нього на машині оранжевий бейдж (котрий видають тільки інвалідам), віце-прем’єр без зайвих запитань швидко встав із-за столу й пішов переставляти машину... Проте містер Баглі був дуже невдоволений поведінкою Прескотта — віце-прем’єр-міністр не вибачився. Тому наступного дня від його імені просив вибачення помічник.
Що стосується Гленна Ходдла, то його подальша спортивна кар’єра складалася зовсім не так вдало, як раніше. Майже рік після скандального звільнення він не міг працевлаштуватися. Потім побував тренером у клубі «Саутхемптон», пізніше — знову в рідному «Тоттенхемі». Нещодавно він визнав, що зоряний період його життя, очевидно, вже позаду. Він не любить згадувати про те, що став першим тренером в історії англійського футболу, якого звільнили не за програну першість або чемпіонат, а за образливі коментарі.