Проголосивши курс на належне правове оформлення своїх кордонів, Київ уже завершив делімітацію сухопутної частини українсько-російського кордону. Подолавши внутрішні сумніви й розбіжності, на Михайлівській готуються і до його демаркації. Тим більше що, як стверджують експерти, росіяни психологічно готові піти на такий крок. Чого не скажеш про розмежування Азовського моря й Керченської протоки: не в планах Москви підписувати договір щодо морської ділянки українсько-російського кордону. І, з огляду на нинішню українську непослідовність в обстоюванні своєї позиції, фактично немає надії на те, що найближчими роками проблему морських кордонів України з Росією буде розв’язано.
Незважаючи на торішні запевнення, що Київ і Москва «знайшли точки, які зближують національні позиції з вирішення питань», пов’язаних зі статусом і делімітацією Азовського моря й Керченської протоки, насправді все не так. Що з цілковитою наочністю і продемонстрував цього тижня чотирнадцятий раунд переговорів з визначення правового статусу Азовського моря і Керченської протоки й розмежування Чорного моря. Київ і Москва як стояли, так і стоять на тих самих позиціях, що і п’ять років тому: українці хочуть ділити море та протоку, а росіяни — ні.
Єдиним досягненням п’ятирічного переговорного процесу стало те, що Київ і Москва визнали: Азовське море — «внутрішні води, які перебувають у користуванні обох країн». Далі — цілковита протилежність поглядів і позицій.
Україна, ініціатор переговорів зі статусу моря та протоки, аргументувала свою позицію тим, що це дозволить навести лад на Азові й дасть змогу ефективно боротися з браконьєрством. Крім цього, розмежування Азовського моря на українську й російську частини допоможе боротися з нелегальною міграцією та незаконною торгівлею зброєю.
На відміну від Києва, у Москві виступають за спільне користування акваторією Азовського моря й Керченської протоки. Аргументи російських дипломатів такі: кордон в Азовському морі перешкоджатиме охороні довкілля, економічному розвитку регіону й, нарешті, створить безліч незручностей жителям Приазов’я.
Крім того, росіяни запевняють своїх українських колег: обговорення статусу Азовського моря й Керченської протоки необхідно пов’язати в один блок проблем. А в Києві вважають, що в цих акваторій різний юридичний статус.
Річ у тому, що в Керченській протоці, на відміну від Азовського моря, ще 1941 року було проведено розмежувальну лінію між двома суб’єктами Російської Федерації — Кримською областю та Краснодарським краєм. Після того, як 1954 року Крим відійшов до України, ця лінія стала адміністративним кордоном між УРСР та РРФСР, а з 1993-го, після постанови російського парламенту «Про порядок набрання чинності Законом РФ «Про державний кордон Російської Федерації», — і державним кордоном між Україною та Росією. До речі, згодом це визнав в одному зі своїх виступів перед депутатами Держдуми і міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов.
На думку українських експертів, така позиція росіян обумовлюється стратегічними розрахунками Кремля.
З погляду економіки, спільне використання вигідне Росії тому, що, по-перше, в Азовському морі й Керченській протоці, як запевняють геологи, містяться перспективні поклади нафти та газу. Уже сьогодні до азовських родовищ придивляються російські компанії. Більше того, росіяни вже вдаються до спроб освоєння родовищ поблизу українських берегів.
По-друге, в українській частині більша глибина, й, отже, вона багатша на рибу. До того ж, якщо пристати на українську пропозицію провести морські кордони, то Росії відійде менше 40% акваторії Азовського моря, несудноплавна частина Керченської протоки і невеликий сектор Чорного моря. А це не може її влаштовувати, оскільки на узбережжі Азову міститься безліч рибальських підприємств, які виловлюють рибу по всій акваторії.
І, нарешті, по-третє, якщо росіяни визнають наявність державного кордону в Керченській протоці, тоді їм доведеться погодитися і з тим, що Керч-Єнікальський канал належить Україні.
Крім цього, існують і політичні міркування. Так, спільне використання Азовського моря й Керченської протоки дозволяє Росії контролювати рух суден. До того ж, на думку директора Центру світу, конверсії та зовнішньої політики України Олександра Сушка, «якщо збережеться невизначений статус Азовського моря—Керченської протоки чи Україна пристане на російську пропозицію з т.зв. спільного використання й контролю в цьому регіоні, виникне прецедент, який суперечитиме нинішній українській позиції про однаковий статус кордону на всіх його ділянках».
Усі ці російські мотиви добре відомі в Києві і дають йому додаткові підстави домагатися розмежування Азову. На жаль, не можна сказати, що офіційний Київ був послідовним і принциповим у відстоюванні своїх позицій. Протягом усього переговорного процесу його діям були властиві то необхідна жорсткість, то невиправдані м’якість і поступливість.
Так, приміром, на початку 2000-го Леонід Кучма прийняв рішення, щоб українську частину Азовського моря, умовно визначену за т.зв. серединною лінією, охороняли українські прикордонники. Як зазначали тоді експерти, це було зроблено, оскільки переговорний процес зависнув, а браконьєри тим часом продовжували хижацький вилов осетрових. Проте це рішення українського Президента фактично не виконується. І реальність така, що сьогодні російські прикордонники патрулюють усю акваторію Азовського моря.
До речі, це спричиняє парадоксальні ситуації. Приміром, коли російські прикордонники ловлять браконьєрів в українській частині Азовського моря, під українськими берегами, то прокурори Краснодарського краю, керуючись російськими законами, засуджують їх за незаконний вилов риби в російських територіальних водах.
Але ж у Києва є всі підстави послідовніше відстоювати на переговорах свою позицію з розмежування Азовського моря й Керченської протоки, особливо в умовах зростання загрози масової нелегальної імміграції. Так, відповідно до Конвенції ООН з морського права від 1982 року, кожна держава має підстави самостійно встановлювати 12-мильну зону. І це буде ширина моря, яка належить Україні. Все, що перебуває за її межами, — міжнародні води, куди мають право безперешкодно заходити кораблі третіх країн.
І якщо Україну не лякає те, що в Азовському морі з’являться міжнародні води, то Росія ставиться до такої можливості вкрай болісно, побоюючись, що цим не забаряться скористатися натовські кораблі. Саме ці побоювання Київ може використати як дійовий важіль впливу й домогтися, що росіяни все-таки підуть на розмежування Азову. Адже певний час українські дипломати цілком реально розглядали можливість самостійного встановлення 12-мильної зони.
Проте малоймовірно, що офіційний Київ сьогодні знову піде на такий крок — це означає неабияк попсувати відносини зі своїм північним сусідом, та ще в ситуації, коли українську політичну еліту перманентно лихоманять внутрішньополітичні скандали. У такі моменти з усією очевидністю бачиш, наскільки українська зовнішня політика має ситуативний характер і наскільки вона залежна від зовнішніх чинників. І приклад з положенням про те, що Азовське море є внутрішніми водами двох країн — Росії й України, яке то з’являється, то зникає з протоколів засідань делегацій, — найкраще підтвердження того.
До речі, намір Києва самостійно встановити 12-мильну зону не в останню чергу вплинув на те, що російські дипломати зо два роки тому трохи пом’якшили свою позицію. Що певний час дозволяло їхнім українським колегам говорити про «рух у бік повного поділу».
Два останніх роки позиція російського МЗС така: вони готові, у рамках правового статусу внутрішніх вод України й Росії, встановити прибережні зони відповідальності, та аж ніяк не розмежування акваторії. Інакше кажучи, кожна з двох країн уздовж свого узбережжя у водах договірної ширини здійснювала б юрисдикцію та контроль.
Далі росіяни пропонують, щоб уся основна частина акваторії, до якої в Москві зараховують і Керченську протоку, була районом спільного користування, діяльність якого регулювалася б різноманітними угодами. Крім того, вони пропонують виділити на морському дні Азовського моря райони особливих або переважних суверенних прав з надровикористання.
Як прецедент російські дипломати наводять приклад спільного використання Аргентиною й Уругваєм затоки Ріо-де-Ла-Плата. Правда, експерти вважають, що це не зовсім вдала ілюстрація, оскільки там питання врегульоване: є спільні води, а є — прибережні, які є частиною території держави. Саме ці міркування й дозволили українцям не брати до уваги аргументу росіян.
Сьогодні одним із ключових елементів переговорів стала декларація про правовий статус Азовського моря, Керченської протоки та про розмежування Чорного моря.
Так, під тиском Москви, яка побоюється, що Азовське море стане міжнародним і в нього зможуть заходити військові кораблі третіх країн, Київ (і, як зазначають експерти, даремно) погодився, що Азов — внутрішні води двох країн. Для зміцнення цього дипломатичного досягнення росіяни пропонують, аби президенти двох країн у декларації закріпили таке становище. Українські дипломати в принципі з цим згодні, але пропонують зафіксувати в документі доповнення: Україна готова визнати море внутрішнім, та з обов’язковим його подальшим розмежуванням. А ось із цим уже не згодна Росія.
Однак, хоч би як парадоксально це звучало, навіть те, що українські й російські дипломати не можуть дійти згоди щодо декларації про правовий статус Азовського моря, Керченської протоки та про розмежування Чорного моря, на руку Москві. Сьогодні експерти підкреслюють: російські дипломати, попри демонстративну готовність обговорювати проблему Азову та протоки, роблять усе можливе, аби переговори й далі тривали так само, себто мляво. Адже неврегульованість статусу Азовського моря й Керченської протоки робить росіян, при їхніх можливостях, фактичними господарями Азову. І таке зволікання з переговорами, з огляду на нинішню пасивність офіційного Києва, непогано їм вдається.