Про наслідки інтифади двохтисячного року можна говорити багато й довго. Збройні сутички на ізраїльських і палестинських землях завдали неймовірних страждань ні в чому не винним мирним людям, які опинилися в їх епіцентрі. Вони призвели до найглибшої кризи в структурах ізраїльської влади, до розвалу правлячої коаліції, до ескалації в Ізраїлі внутрішньополітичної боротьби і, зрештою, — до відставки кабінету Ехуда Барака. Нова близькосхідна криза зіграла злий жарт з американським президентом Біллом Клінтоном, звівши нанівець усі його зусилля успішно завершити мирний процес і позбавивши його можливості ввійти до світової історії як президент-миротворець. Нинішні гарячкові спроби американського лідера посадити за стіл переговорів ізраїльтян і палестинців і його розмови про «Кемп-Девід-3» вже ніхто не сприймає серйозно. Проте це ще не все. Нині можна з упевненістю казати про те, що арабо-ізраїльське протистояння останніх місяців практично зруйнувало всю політичну систему, яка склалася на Близькому Сході після укладення 1978 року Кемп-Девідських угод. Насамперед це виявляється у серйозних роз- біжностях, що виникли між двома найвпливовішими союзниками США, отже й Заходу, в регіоні. Йдеться про Єгипет та Саудівську Аравію.
«Перший дзвоник» пролунав, коли офіційна саудівська преса обрушилася з різкою критикою на міністра АРЄ з питань релігії Мохаммеда Хамді Закзука. Спричинив таку незвичну кампанію заклик єгипетського державного діяча до мусульман усього світу здійснити масове паломництво в Єрусалим, щоб привернути увагу світової спільноти до важливості святинь цього міста для всіх людей планети, які сповідують іслам. Закзук, зокрема, заявив: «Якщо мільйони мусульман прийдуть до мечеті Аль-Акса, ізраїльтяни не зможуть «поглинути» місто і зробити його своєю столицею». Це, на перший погляд, невинне висловлювання єгипетського міністра саудівські газети помістили в заголовки, а в коментарях трактували його як необгрунтований заклик до нормалізації стосунків між мусульманами та ізраїльтянами.
Раніше Ер-Ріяд і Каїр ніколи не дозволяли собі взаємних образливих висловлювань. Тепер же все змінилося. Демарш офіційної саудівської преси (яка б на нього не зважилася без відповідної вказівки згори) демонструє наявність серйозних протиріч між цими країнами. А це, у свою чергу, підтверджує тезу про очевидний поділ арабського світу, що створився у зв’язку з останніми подіями на Близькому Сході. На думку аналітиків, нинішнє напруження у стосунках між Каїром та Ер-Ріядом виникло внаслідок різних підходів цих країн до вибору шляхів боротьби з внутрішньою опозицією, якою і тут, і там є ісламські фундаменталісти. Тоді як єгипетський уряд намагається «вмиротворити» опозиціонерів, саудівське керівництво переважно використовує проти них репресивні заходи. Такі різні стратегічні лінії не дозволяють арабським державам виробити консенсус щодо нинішнього збройного конфлікту між ізраїльтянами та палестинцями, який давно вже став визначальним для всієї регіональної політики на Близькому Сході.
За умов всеосяжного впливу палестино-ізраїльського конфлікту на всі аспекти життя регіону арабським державам надзвичайно важливо знати, чого слід чекати найближчим часом — поступового загасання протистояння чи його наростання. Саме тому арабські столиці змушені пильно стежити за тим, що відбувається в Єгипті, який у цьому питанні грає ключову роль. І не лише тому, що він має потужну армію, а й через політичні можливості його керівництва. Жодна арабська країна не дозволить собі проводити внутрішню і зовнішню політику, не враховуючи ізраїльських подій, а Каїр, зі свого боку, сам в окремих випадках впливає на політичні рішення, які приймають у Тель-Авіві. Зрозуміло, що багато в чому унікальність єгипетсько-ізраїльських відносин визначається наявністю підписаного між цими країнами мирного договору, а також тими посередницькими функціями в палестино-ізраїльській суперечці, якими Захід свого часу наділив єгиптян.
З початком інтифади нинішнього року на загальній політиці і на конкретних діях уряду АРЄ щодо Ізраїльської держави дедалі більше позначається тиск внутрішньої єгипетської опозиції на владні структури цієї країни. Попри те, що угруповання «Мусульманське братство» перебуває в Єгипті поза законом, нещодавно воно домоглося дуже значних успіхів на парламентських виборах, що викликало цілком зрозумілий жах у керівництва правлячої партії. Річ у тім, що фундаменталісти цієї організації кілька разів пробували скинути світські уряди Єгипту, починаючи від дня свого утворення в 1928 році. За умов наростання конфронтації між палестинцями та ізраїльтянами, виконання Каїром своїх зобов’язань перед Ізраїлем (відповідно до положень мирного договору) стало для «Мусульманського братства» ідеальною платформою для агітації на свою користь: на ідеї екстремістів швидко відгукнулися серця простих єгиптян, і угруповання отримало унікальний шанс посилювати тиск на урядові структури країни, вимагаючи від нього розірвати угоду з ізраїльтянами.
Каїр спробував зберегти внутрішній баланс у державі за рахунок умиротворення фундаменталістів. Єгиптяни, звичайно, не пішли на розрив мирного договору з Тель-Авівом, проте дозволили собі низку грізних заяв на адресу свого ізраїльського сусіда. Заклик міністра Закзука до мусульман здійснити паломництво до Єрусалима можна розглядати як приклад такої риторики. Чому ж він викликав таку бурю обурення в саудівців?
Експерти впевнені, що це пояснюється різними відносинами, що склалися в правлячих структур Єгипту і Саудівської Аравії з внутрішньою опозицією кожної з країн. Єгипетська влада вживала крутих заходів щодо «Мусульманського братства» протягом 80-х і першої половини 90-х років. Відтоді загроза дестабілізації обстановки в країні, пов’язана з терористичною діяльністю цієї організації, значно зменшилася. Сьогодні єгипетські фундаменталісти діють у підпіллі і становлять певну політичну небезпеку лише для правлячої партії АРЄ.
А керівництво Саудівської Аравії зі своїми опозиціонерами все ще не розібралося. Опозиційні екстремістські релігійні організації цієї країни невтомно заявляють, що, живучи в надмірній розкоші, саудівська королівська сім’я протринькує подароване Аллахом нафтове багатство країни і що лідери держави зловживають своєю владою. Вони звертають увагу на нездатність керівників Саудівської Аравії впоратися з економічними проблемами королівства, внаслідок чого саудівська економіка не в змозі, з одного боку, встигати за зростанням потреб королівської сім’ї, а з другого — забезпечити робочими місцями та пристойною зарплатою населення країни, що також зростає.
Методи «роботи» уряду Саудівської Аравії з опозицією тісно пов’язані з історичними традиціями «королівства пустелі». Саудівські правителі свого часу взяли на озброєння ідеологію жорсткого різновиду суннітського ісламу, так званого ваххабізму. У часи Другої світової війни вони проголосили нафтовий бум у своїй країні, а потік нафтодоларів, що з’явився потому, — щасливим подарунком Аллаха. У 70-х роках, коли ціни на нафту підскочили до не знаних раніше висот, цей подарунок сягнув неймовірних розмірів. Тоді уряд і народ країни уклали своєрідну негласну угоду. Заради матеріального добробуту, сучасної інфраструктури та великих соціальних програм саудівці погодилися на співіснування в королівстві сучасних форм політичного ладу і традиційної системи, відповідно до якої монарх одноосібно призначає духівництво і керує країною авторитарними методами та «залізною рукою». Простіше кажучи, уряд зобов’язався забезпечувати населення роботою та доброю зарплатою, а воно, зі свого боку, обіцяло не влаштовувати в країні заколотів та переворотів.
Тепер можна зрозуміти, чому Саудівська Аравія така незадоволена політикою вмиротворення, здійснюваною Каїром щодо своєї опозиції. Опосередковано дії єгипетської влади змушують Ер-Ріяд чинити аналогічно. Однак зробити це для правлячої саудівської королівської сім’ї означало б визнати невиконаною свою частину соціальної угоди з народом, що цілком може стати іскрою, спроможною розпалити пожежу масової непокори.
Протиріччя між Єгиптом та Саудівською Аравією на сьогодні видаються нерозв’язними. Інакше бути поки що не може. В обох країнах внутрішня опозиція останнім часом перетворилася на серйозну проблему, розв’язання якої для них важливіше, ніж досягнення консенсусу в питанні палестино-ізраїльського примирення. Вірний своїм зобов’язанням перед Заходом, Каїр, звичайно, робитиме все від нього залежне, щоб запобігти ескалації насильства в регіоні. Знайти ж союзників у цьому серед близькосхідних арабських держав йому буде дедалі важче.