На момент своєї гучної відставки Антон Денисович Бутейко не був пересічним послом у пересічному посольстві. Лише перерахування минулих посад одного із найкваліфікованіших ветеранів української дипломатії зайняло б значне місце на цій шпальті. Ось тільки деякі з них: радник Президента України з міжнародних питань, перший заступник міністра закордонних справ України, уповноважений уряду з європейської і євроатлантичної інтеграції, народний депутат України, керівник депутатської групи «Центр», що трансформувався потім у «Конституційний центр», член Конституційної комісії, глава однієї з її робочих груп, керівник комісії ВР із питань державного боргу і валютного регулювання, посол України в США та Румунії.
Бутейко був не лише свідком, а й активним учасником багатьох драматичних епізодів в історії незалежної України. І йому, напевно, буде про що написати в мемуарах.
Одні з відвертою ворожістю, інші з повагою, треті з теплою симпатією називають його «шаленим Денисовичем». Бутейко неодноразово виходив за рамки узвичаєної в українському політикумі й українській дипломатії поведінки. Сьогодні, мабуть, слід згадати хоча б про два епізоди, що досить наочно характеризують цю людину.
Перший стався 1993 р. під час відомих массандрівських переговорів і підготування документа, відповідно до якого Україна мала передати Росії ядерні боєзаряди. Коли заступник міністра закордонних справ РФ Юрій Дубинін приніс на підпис українському прем’єру Кучмі вже підписаний російським прем’єром Черномирдіним текст, то пильний Бутейко (на той час радник Президента Кравчука) зауважив, що росіяни внесли в уже узгоджений текст деякі зміни, що суперечать інтересам України. На свій страх і ризик Антон Денисович власною рукою прямо на місці вніс потрібну правку. Ось як описує подальші події у своїй книзі «Дипломатія і політика» Анатолій Зленко: «Побачивши це, Черномирдін кинувся до Бутейка і затято почав переконувати, що документ був складений правильно. Розмова була настільки емоційною, що в якийсь момент я занепокоївся, аби вона не вийшла за рамки дозволеного». Певне, із політичних і етичних міркувань Анатолій Максимович не написав про те, що прем’єр Черномирдін просто схопив Бутейка за краватку і прошипів йому в обличчя приблизно ось що: «Якби я тебе зараз задушив, то аплодувала б уся Росія і половина України». Але Антон Денисович залишився живий, як і зроблена ним у документі поправка, котру українська сторона тоді таки відстояла.
Другий епізод — це раптове відкликання Бутейка з посади посла України в США 1999 р. З цього приводу ходили різні чутки. Хтось намагався аргументувати дії Банкової тим, що Бутейко нібито погано підготував візит Президента до США. Проте, наскільки нам відомо, візит пройшов цілком успішно, а реальною причиною невдоволення послом Бутейком була його відмова брати участь у підтасуванні результатів президентських виборів у ввіреному йому посольстві. Офіційних документів і пояснень причини відкликання з Вашингтона, за нашою інформацією, Антон Денисович не одержав і досі. Мабуть, ініціаторам його відкликання було нічого офіційно «інкримінувати» Бутейку. Адже, наприклад, сальдо в торгівлі України зі США було позитивним лише за Бутейка, саме при ньому було відроджено майже з попелу «Морський старт», уперше на форум зібралися всі українські організації Америки, було блоковано виштовхування українського металу з американського ринку.
Власні принципи й інтереси країни були і залишаються для Антона Бутейка важливішими за посади. Можливо, саме це так і дратує багатьох у суспільстві, де на перше місце в шкалі цінностей найчастіше ставляться власні інтереси. Так, він був і залишається «білою вороною», і навряд чи хтось наважиться, захоче і вважатиме за доцільне повторити його вчинок.
Той, хто знає Антона Денисовича добре, зовсім не був здивований його відставкою за власним бажанням після підписання документів щодо ЄЕП. Щоправда, оцінки даються різні: хтось глумливо крутить пальцем біля скроні, а хтось телефонує і пише, щоб висловити захоплення і підтримку.
Напевно, хтось також дорікатиме йому в тому, що він залишив поле бою в критичний момент, не дочекавшись перемоги. Я давно особисто знайома з Антоном Бутейком й абсолютно упевнена: він незабаром повернеться на передову, але вже не в смокінгу дипломата, що сковує рухи, а у вільному костюмі політика.
Сьогодні ж ми даємо можливість усе ще послу Бутейку пояснити читачам «ДТ» основні причини своєї відставки.
— Антоне Денисовичу, так що ж спонукало вас піти у відставку?
— Причин є кілька. Перша і основна — незгода із змістом документів про ЄЕП, які були підписані в Ялті. Незгода з підписанням, з характером переговорів і схваленням проектів цих документів — як це відбувалося в Україні — з порушенням вимог Конституції і відповідних законів України. Все це, на моє переконання, справить негативний вплив не лише на європейську перспективу України, а взагалі на національні інтереси нашої країни (як я їх розумію) у відносинах з багатьма державами світу, в тому числі і з Румунією. Але мой виступ проти ЄЕП жодним чином не означає виступу проти нормальних добросусідських відносин з Росією. Навпаки.
Незгода з іншими факторами також присутня. Я дивлюся на підписання докуменнтів про ЄЕП в контексті загальнополітичного процесу в державі і особливо конституційної реформи. Та еквілібристика, яка робиться навколо Конституції, викликає у мене сум, смуток і, певною мірою, сором. Ці почуття виникають у мене як у людини, яка готувала цю Конституцію, була одним з авторів і тих, хто приймав цю Конституцію. І коли сьогодні пропонують її змінити в один бік, завтра в протилежний, це виглядає дуже хибно, непристойно і не по-європейськи. І це торкається і міжнародного аспекту. Адже перший проект надсилався в посольства України в інших державах для роз’яснення в країнах перебування. Можна було роз’яснювати перший проект, ще можна було зростанням конституційної думки пояснювати другий проект, але третій, четвертий… Занадто багато. Думаю, що цього не витримає ні Рада Європи, ні Венеціанська комісія. Це театр абсурду. Я не можу погодитися з ним. Це інша частина єепнутої політики. Я не хочу брати в ній участі.
— Антоне Денисовичу, під час єепіади МЗС займало досить тверду позицію: мужньо відстоювало європейський вибір Олександр Чалий, принципові заяви зробив перед відставкою Анатолій Зленко, м’яко та дипломатично про застереження свого відомства щодо ЄЕП повідомив Костянтин Грищенко. Чи не вважаєте ви, що зараз МЗС як ніколи має потребу в сміливих та принципових людях, котрі можуть відстоювати як свої погляди, так і інтереси держави?
— Я вважаю, що у всьому державному апараті мали б бути люди професійні, принципові, активні — цього потребує будь-яке міністерство і відомство України.
— Румунський напрямок для української дипломатії завжди був одним з найскладніших та найвідповідальніших. Що вам вдалося зробити як послу України в цій країні, які проблеми в україно-румунських відносинах ще залишаються?
— Коли мені запропонували цю посаду, я погодився, бо вважав, що поза рамками Брюсселя, Вашингтона, Москви відносини з Румунією були одними з найскладніших. Треба було вирішувати багато проблем. І я поїхав сюди. За цей час у непростих умовах було встановлено нормальний характер міждержавного діалогу. Прикладом ненормальності можна навести те, що офіційний візит прем'єр-міністра України до Румунії був вперше за одинадцять років здійснений тільки під час мого перебування тут послом. Вперше за цей час було проведено українсько-румунський бізнес-форум. Багато чого було здійснено вперше. Завершено дванадцятирічний переговорний процес щодо врегулювання всіх аспектів підтвердження існуючої лінії міждержавного кордону. Започатковано нові форми культурних контактів. Вперше тут був ансамбль імені Вірського, який своїм виступом вразив Румунію. І тут говорили, що українці завоювали Румунію своїми танцями. Чути від румунських засобів масової інформації такі слова на адресу українців — це непроста річ, я це можу говорити абсолютно відверто. Цей ансамбль показав тут, що українці не є злочинцями чи прохачами, як нерідко на нас вказують за кордоном, а вони є роботящими людьми, які вміють відпочивати та знаються на мистецтві світового рівня. Я вважаю, що це був гарний захід, проведений завдяки активному сприянню міністра культури і роботі нашого посольства.
Я з задоволенням можу сказати, що товарообіг між двома державами під час мого перебування тут зріс на 285, 9 млн. дол. до прогнозованих у цьому році понад 500 млн. дол. За січень—липень нинішнього року обсяг експорту України до Румунії виріс на 66, 2 відсотка.
Ми маємо поліпшення у відносинах. Започатковуємо українсько-румунське партнерство заради єдиної Європи. Сподіваюсь, що воно буде розвинуте.
Але можу сказати також, що залишилися і певні проблеми в цих відносинах. Проблемними питаннями, які залишаються до цього часу, є делімітація континентального шельфу і виключної економічної зони двох держав у Чорному морі. Але я залишаю цю тематику, запропонувавши Києву абсолютно нормальну, аргументовану і детальну стратегію вирішення цієї проблеми. Якщо її грамотно здійснювати, то ми ефективно забезпечимо національні інтереси України. Я так кажу, вважаючи себе певною мірою експертом. Оскільки у свій час впродовж кількох років я очолював міжнародну комісію по створенню міжнародного трибуналу з морського права, який сьогодні працює у Гамбурзі.
І, звичайно, існує така проблема в україно-румунських взаєминах, про яку дуже мало говорять і взагалі знають у нас дома — це питання добудови Криворізького гірничо-збагачувального комбінату. Це проблема, яка вимірюється потенціалом в 1,2 млрд. дол. В умовах, коли ми просимо МВФ чи Світовий банк дати позику в кілька сотень мільйонів доларів, ця проблема є дуже серйозною. Цифра свідчить сама за себе. Посольство робило багато чого, але я хотів би підкреслити, що воно є частиною державної машини України, яка здійснює реалізацію зовнішньополітичних інтересів на міжнародній арені. Але грамотне посольство — це генератор ідей на конкретному напрямку політики і одночасно мотор по реалізації цих ідей. Я радий, що був на посаді посла, вона дуже цікава, є можливість для самореалізації і задоволення від того, що працюєш на інтереси Української держави.
— Кого ви бачите своїм наступником на цій посаді?
— Думаю, що це вже проблема міністра та Президента.
— В пресі вже подейкують, що тепер ви збираєтеся піти до лав «Нашої України». Це правда? Якщо так, то в якій ролі ви бачите себе там? А якщо ні, то чим збираєтесь займатися далі?
— Перш за все я хочу потрапити до лав своєї сім’ї, додому. Подивитися на місці, що і як. І працювати далі — бути активним громадянином України.