"Небезпечні зіткнення майбутнього, імовірно, виникатимуть у точках дотику західної зарозумілості, ісламської нетерпимості та китайської напористості" - так пророкував Самуель Гантінгтон у "Зіткненні цивілізацій" 1996 року.
Різке загострення американсько-китайського торговельного диспуту, що відбулося протягом перших тижнів травня 2019-го, спонукує переосмислити цю гіпотезу класика.
Наразі США і КНР сваряться, звинувачуючи одне одного в зриві майже готового до підписання договору, який мав урегулювати їхні двосторонні торговельні відносини. Підготовка тривала зо півроку, сторони пройшли десять раундів переговорів, узгодили більшу частину технічних деталей. Трамп сигналізував світовій спільноті, що угоду ось-ось буде підписано, а лагідний тон його твітів свідчив, що станеться це на американських умовах. Аж раптом ситуація докорінно змінилася: 5 травня він заявив: якщо договір не буде остаточно погоджений під час чергової американсько-китайської зустрічі 9 травня, то США з наступного дня підвищать мита на імпортовані з КНР товари вартістю 200 млрд дол. з поточних 10% до дискримінаційних 25.
Вони поширяться на всі види товарів - від харчових і текстильних до мінеральних і хімічних, побутової техніки та продукції машинобудування.
Західні медіа поклали провину за зрив угоди на КНР. Її представники, уповноважені на переговори, повернули американцям напередодні одинадцятого раунду угоду з текстом, який суттєво відрізнявся від погодженого раніше. Свою позицію вони нібито обґрунтували тим, що положення документа суперечать китайським законам, змінити які дуже непросто, а також тим, що Сполучені Штати вимагали від китайської сторони забагато в обмін на неістотні поступки.
Офіційні китайські ЗМІ транслюють думку, що Вашингтон намагається тиснути і нав'язати Китаю нерівну угоду.
В Піднебесній вважають, що, в той час як КНР намагається усунути непорозуміння шляхом переговорів, американські політики безвідповідально спекулюють на темі торгівлі, намагаються отримати швидкі результати і, не прорахувавши наслідків, заводять ситуацію в глухий кут. Китай боронитиме свій суверенітет, гідність і право на розвиток. Уже заявлено, що з 1 червня у відповідь буде запроваджено нові мита (від 5% до 25%) на американський імпорт вартістю 60 млрд дол.
Щоб витримати торговельну війну, Китай нарощує заходи, які переконають його партнерів у його відданості "політиці відкритості", тобто формуватиме нові механізми для обов'язкового дотримання міжнародних зобов'язань. Внутрішні заходи, спрямовані на підтримку темпів зростання на заплановано високому рівні (6-6,5%), були запущені ще 2018 року, це - скорочення податків на бізнес, традиційні капіталовкладення в інфраструктуру, створення нових робочих місць та інвестиції в перекваліфікацію робітників. Нині Китай виглядає більш підготовленим до затяжного конфлікту, ніж роком раніше.
Очевидно, що каменем спотикання є не самі обсяги та умови торгівлі між країнами. Їх США використали як привід розпочати діалог з Китаєм щодо його економічної моделі. У Сполучених Штатах тривогу викликає економічна могутність Пекіна та зростання його впливу у світі. Держсекретар США Майк Помпео в одній з промов на початку травня заявив, що Китай являє собою "новий вид загрози: авторитарний режим, що економічно інтегрувався в західний світ у спосіб, якого Радянський Союз ніколи не досягав".
Відчуваючи загрозу для свого глобального лідерства, Сполучені Штати через торговельну угоду намагалися просунути в порядок денний з Китаєм так звані структурні питання. Під ними маються на увазі пільгові кредити та субсидії, якими користуються велетенські державні китайські компанії, обмеження доступу американських компаній до китайських (особливо фінансових) ринків через технічні вимоги та ліцензування, примусова передача технологій як передумова для доступу на ринки КНР, китайські інвестиції в злиття та поглинання західних високотехнологічних фірм, а також несанкціоноване проникнення в американські мережі китайських хакерів та кібер-злочини.
Поза торговельними переговорами Сполучені Штати активізували вибудовування бар'єрів на шляху китайських інвестицій в американські фірми, прискіпливий контроль експорту технологій у Китай, створення перешкод по всьому світу роботі телекомунікаційних китайських компаній, які займаються розвитком мереж нового покоління.
Захищаючись у торговельному протистоянні, Китай від початку демонстрував готовність до поступок комерційного характеру. Для нього прийнятним було штучне усунення дисбалансу в торгівлі зі США через нарощування імпорту та контрольоване обмеження обсягів експорту, а також помірне укріплення китайської національної грошової одиниці. Водночас китайські посадовці не готові були брати зобов'язання, які б призвели до згортання керованої державою моделі економіки та перетворення її на систему чистого ринкового типу. Китайські вчені й радники дійшли думки, що краще платити 25-відсоткові мита, ніж відмовитися від механізму економічного зростання, який ось уже майже 40 років забезпечував поліпшення добробуту 1,4 млрд населення.
Як же працює цей механізм, який китайці готові так непоступливо захищати? Як Китай забезпечує своє "право на розвиток"? Його ядром є великі державні підприємства, більша частина яких зосереджена навколо галузей, що започатковують виробничі ланцюги: видобувної, металургійної, енергогенеруючої. Також держава домінує в важливих національних мережах: телекомунікаційній, залізничній, авіаційній, енергетичній. Вона захищає національну безпеку, контролюючи підприємства критичного машинобудування, інженерної інфраструктури та військового обладнання. Останніми роками державні компанії демонструють кращі показники прибутковості у порівнянні з приватними фірмами. Держава опікується тими секторами економіки, де спрацьовує ефект від великомасштабного виробництва.
Уряд КНР усіляко сприяє перетворенню китайських підприємств на вертикально інтегровані компанії та групи холдингового типу. Поширеною є модель китайської бізнес-групи, що побудована на основі державних підприємств, має специфічну структуру, на найвищому рівні якої - материнська неакціонерна компанія, контрольована урядом через спеціально уповноважену державну комісію. Материнська компанія є невразливою до зазіхань з метою поглинання або спроб її придбати з боку іноземців. Вона володіє найціннішими активами холдингу, а також акціями дочірніх компаній.
Саме ці корпоративні компанії другого рівня несуть основне виробниче навантаження та більшість фінансових ризиків. Їхні акції доступні для національних та іноземних інвесторів, а їх капіталізація фіксується в міжнародних рейтингах. Також вони мають право створювати дочірні фірми нижчого рівня з іноземними корпораціями, які через них можуть отримати доступ на китайський ринок в обмін на технології, але не можуть впливати на політику і менеджмент державних корпорацій. У підсумку китайська корпоративна система виявляється закритою для транснаціонального капіталу та високосек'юритизованою, що не може не подразнювати американців, чия система, навпаки, побудована на відкритості для зовнішніх гравців.
У структурі більшості великих державних холдингів на середньому рівні оперує невелика фінансова компанія, що повністю належить холдингу і використовується для кредитної змички з державними банками та страховими компаніями. Вони забезпечують фінансові ресурси для експансії державних виробничих компаній на внутрішніх і зовнішніх ринках.
Китайські банки - це корпоративні гіганти, які посідають найвищі сходинки в рейтингу 2000 найбільших компаній журналу Forbes. 2018 року до топ-10 за рівнем капіталізації потрапили всі чотири великі державні китайські банки - ІСВС
(311 млрд дол.), Китайський будівельний банк (261 млрд дол.), Аграрний банк Китаю (184 млрд дол.) та Банк Китаю (159 млрд дол.). Їх перебування там - наочна ілюстрація функціонування китайської моделі зростання, яка ґрунтується на накачуванні економіки доступними кредитними грошима. Їх дешевизну забезпечує Народний банк Китаю, реалізуючи м'яку монетарну політику.
Іншим постачальником ресурсів для державних банків є величезне населення країни, схильне накопичувати заощадження і позбавлене альтернативних місць зберігання коштів. На кінець 2018 року китайці тримали в національній банківській системі близько 26 трлн дол. Транснаціональні банки, які давно мріють про китайський ринок, практично позбавлені можливості працювати з населенням. Переміщення капіталів з банківського сектора країни за кордон влада також жорстко обмежує.
Діяльність таких банків, як і діяльність державних компаній, щільно скеровується державним партійним апаратом. Комуністична партія Китаю ставить перед ними завдання контролювати не лише внутрішні ринки, а й наполегливо інтегруватися в найкращі ніші глобальних, перетворюючись на світових чемпіонів. Захоплення лідерства в різних секторах міжнародної економіки відбувалося за приблизно схожим сценарієм: отримавши кредитну лінію в державному банку, китайська компанія всередині країни закуповувала обладнання, задешево виробляла кінцеву продукцію й у великих обсягах відправляла її на експорт, витискаючи за рахунок цінової переваги іноземних конкурентів.
Кумулятивний ефект від означеної діяльності чемпіонів на макрорівні набував форми приросту валової внутрішньої продукції в КНР, а також нарощення інвестицій в обладнання, яке забезпечувало збільшення ВВП. Контролюючи початкову ланку цього механізму - інститути, які видають здешевлені, а подекуди необґрунтовані кредити, - можна тривалий час генерувати додаткові імпульси для зростання. У програші залишалися іноземні суперники, які залучають фінанси за вищими цінами і не субсидуються державою; вони приречені на втрату ринків та програш у неконкурентній боротьбі.
Через механізми державних закупівель, ув'язаних із національними планами розвитку науки, Компартія координує участь державних корпорацій в інноваційному розвитку країни. Одним з таких планів - "Зроблено в Китаї 2025" - передбачалося здобути світове лідерство в передових секторах: робототехніці, авіакосмічному обладнанні, інтернеті речей, фармацевтиці та ін. Останніми роками Китай наполегливо рухався до намічених цілей: за 2018 рік його інвестиції в дослідження і розробки наблизилися до 300 млрд дол.
Орієнтуючись на галузі, обрані для модернізації, та мегапроекти, які для цього визначено (зокрема створення власного далекомагістрального авіалайнера, надшвидкісного залізничного потяга, електричного автомобіля), національне господарство КНР успішно генерує власні інноваційні продукти і фіксує на них права інтелектуальної власності. Успіхи досягаються в тому числі й за рахунок абсорбції найкращих закордонних технологічних досягнень, подекуди в сумнівний спосіб. Улітку 2018 року в Офісі торговельного представника США скаржилися, що китайська влада координує та підтримує придбання американських хай-тек компаній, а також вдається до кібер-втручань у комерційні комп'ютерні мережі. А під час одного з раундів торговельних переговорів між країнами американські делегати нібито поставили пряму вимогу - припинити всі субсидії для передових виробничих галузей у рамках програми "Зроблено в Китаї 2025".
Після травневого загострення навіть в оптимістів не залишилося сумнівів, що фронт торговельної війни між США і КНР значно ширший за власне умови торгівлі між країнами. Він охоплює технологічну конкуренцію, включає геополітичні амбіції країн і поширюється на суперництво економічних моделей. Китайська модель, демонструючи успіхи прискореного зростання, здатність до інновацій та значну автономність від глобальних фінансів, потенційно може перетворитися на фундамент для паралельної системи світогосподарських відносин. Її окремі елементи запозичуються іншими, зокрема західними країнами (Канада, Франція). Тим більший інтерес вона становить для країн, що розвиваються, і потребує глибшого осмислення.
Кірон Скіннер, директорка Державного департаменту США з питань планування політики, прохопилася, що стосунки з Китаєм для Сполучених Штатів - це "боротьба з іншою цивілізацією", "великою державою, що не належить до білої раси". Це зізнання висуває на передній план конфронтації дещо більше - культурні відмінності між Азійською та Американською цивілізаціями. "Лінії розлому між цивілізаціями будуть лініями фронту майбутнього" - наголошував Гантінгтон, а "зіткнення цивілізацій домінуватиме в глобальній політиці". Якщо людство не хоче ризикувати своїм майбутнім, чи не час визнати право різних країн бути економічно чи політично відмінними, зосередитися на обміні найкращим досвідом, а конфронтацію замінити на діалог?