Дональд Трамп і Володимир Путін нарешті зустрілися тет-а-тет. Вони розмовляли понад дві години у присутності тільки перекладачів. Трамп переплюнув Путіна в запізненні, перемігши на старті. Але фінал був за Путіним, який майже переконав Трампа, що Росія не втручалася в американські вибори. США сильніші за Росію, проте Трамп виглядав слабшим від Путіна.
Карти на столі
Американо-російський саміт, який 16 липня пройшов у Гельсінкі, став можливим після того, як сторони - місяців два тому- погодилися, що Трампу й Путіну корисно буде зустрітися хоча б просто так, без досягнення конкретних результатів. Ідея полягала в тому, що сам факт зустрічі стане сигналом для бюрократії й еліт для початку пошуку точки перетину інтересів, із перспективою подальших переговорів. Оскільки досягнення результату метою не було, не обмежувалися і теми переговорів, а радше - розмов. Обговорювалися стратегічна стабільність (у вузькому розумінні ядерної зброї, а не "поділу світу"), Сирія, Україна, регіональні проблеми, міжнародний тероризм, втручання Росії в американські вибори, поставки газу на європейський ринок. Це тільки те, що було публічно озвучено.
Путін спробував зіграти з Трампом у свою улюблену гру в запізнення. Російський борт №1 прибув у Гельсінкі на півгодини пізніше від призначеного терміну. Трамп на той час уже добу перебував у столиці Фінляндії і міг би з необачності з'явитися на зустріч вчасно. Але в таких деталях Трамп тертий перемовник. Його кортеж прибув до місця зустрічі хвилин через 20 після російського.
Сама по собі обопільна згода на зустріч передбачала конструктивність дискусій і виключала варіант, коли б Трамп публічно відшльопав Путіна за Крим, Сирію та втручання в американські вибори. Зрештою, з північнокорейським лідером Кім Чен Ином місяць тому американський президент був доброзичливим, і світ сприйняв це позитивно, - переговори краще за війну. Цю ж ідею Трамп просував для публічного виправдання зустрічі з російським президентом. "Я готовий ризикнути політикою заради миру, але не готовий ризикнути миром заради політики", - заявляв американський президент. Звучало переконливо, якби не зронене Трампом "not" на прес-конференції, коли він відповідав на запитання, кому вірить більше у справі про російське втручання в американські вибори - Путіну чи власним спецслужбам. Прозвучало так, що Трамп більше вірить Путіну. Ніхто не примушував першого так явно підігравати другому.
Перед зустріччю було загалом зрозуміло, де результату, чи, радше, його окреслення, можна досягти, а де можливе тільки декларування відмінних позицій. Очевидний акцент робився на ядерні озброєння. Не тільки через важливість цієї теми, а й з огляду на те, що тут існують досить широкі зони збігу інтересів. На тлі загальної напруженості саму вже згоду на продовження статус-кво у сфері, де підтримується паритет, можна подати світові як прогрес. На прес-конференції після переговорів було окреслено бажання сторін продовжити Договір СНО-3 і зберегти Договір про ракети середньої та меншої дальності (РСМД).
Друга за перспективністю тема - сирійська. У ній можлива велика і мала гра. Судячи з результатів саміту, було зіграно гру малу, але потенціал великої гри зберігається. Коли Росія, з подачі Ірану, вв'язалася у 2015 р. в сирійську епопею, її цілі видавалися багатообіцяючими. Адміністрація Барака Обами бачила режим Башара Асада головною причиною кризи, при цьому США помітно охололи до Ізраїлю і проштовхували угоду щодо ядерної програми Ірану. Здавалося, якщо Росія врятує Асада, вона отримає козир у відносинах зі США, яким зможе перебити решту карт. Але на міжнародну арену вийшов Дональд Трамп, і все змінилося. США знову поставили на перше місце інтереси Ізраїлю. Ізраїль же непокоїть Іран, який надто близько підібрався до ізраїльських кордонів, закріпившись у Сирії, у тому числі завдяки економічному перепочинку, отриманому внаслідок міжнародної угоди про його ядерну програму.
Адміністрація Трампа прихильно дала Росії можливість відвойовувати для Асада в сирійської опозиції території на захід від Євфрату. США ж, за підтримки курдів, успішно знищили "Ісламську державу", сконцентровану на схід від Євфрату. Тепер США готові були б із перемогою піти з Сирії. Тримає їх відсутність гарантій курдам і небезпека, що визволені території, які прилягають до шиїтських районів Іраку, Іран може використати для військових маршрутів у Сирію. В новій ситуації Росії нікому "продати" голову Асада, зате багато хто готовий "купити" в Росії виведення іранських сил із Сирії. Ізраїль, Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати останніми місяцями в діалозі з адміністрацією Трампа активно проштовхували велику угоду: Росія робить так, щоб Ірану не було в Сирії, а США за це знімають із Росії санкції. Та навіть якби США на це погодилися, забувши про втручання Росії в американські вибори, агресію проти України та деструктивні дії проти західного світу, укладення такої великої угоди - вкрай проблематичне. Росія не контролює Ірану. У Сирії Іран має сил більше, ніж Росія, за деякими оцінками - на порядок. Саме Іран втягнув Росію в Сирію, намалювавши привабливі перспективи. Радше, Іран грає Росією в Сирії, ніж навпаки.
"Іран в обмін на санкції" - це велика багатоваріантна гра. Росія може вводити в неї додаткові активи, такі, наприклад, як вплив на проблему Палестини, участь в угоді про ядерну програму Ірану, двосторонні відносини з арабськими країнами. З їх допомогою ціна зняття санкцій може бути знижена, якщо інтересанти виходу Ірану з Сирії задовольняться меншим. Поки що результату немає. Трамп і Путін домовилися лише про те, що коли війська Асада, з російською підтримкою, вийдуть до Голанських висот на кордоні з Ізраїлем, там не буде Ірану. Це Росія здатна гарантувати, але заробити таким чином на зняття санкцій вона не може.
У питанні України американська сторона уникала коментарів, Путін же повторив свою вимогу до США, аби ті натиснули на Україну для реалізації російського бачення мінських угод. Позицію сторін по Криму також виклав тільки Путін. За його словами, Трамп вважає Крим українською територією. Російська ж позиція не тільки не змінилася, а й стала зухвало відвертою: "ми вважаємо, що ми провели референдум у суворій відповідності до міжнародного права". Прес-служба Кремля навела відеозапис без купюр, але в розшифровці, яка потрапила в індекси пошукових систем, таке відверте зізнання було трохи завуальоване: "ми вважаємо, що провели референдум в суворій відповідності до міжнародного права". У США за безліччю гостріших тем ніхто не став ловити Путіна на слові, в Росії ж ніхто й не подумав би це робити.
Що саме обговорювалося і пропонувалося стосовно України, стало просочуватися тільки наприкінці тижня. Твіттер Трампа мовчав, російська влада робила загадкові очі - чекайте сюрпризу, - українське МЗС вимагало пояснень. Територіальна цілісність України - одне з небагатьох питань, у якому Трамп вимушений дотримуватися принципу, а не переговорного інтересу. Анексувавши Крим, Росія занадто глибоко вдарила по засадах світопорядку, в побудову якого США вклали чимало сил. Але Трамп змінює світопорядок, на відміну від Путіна, без людської крові, зате хвацько й масштабно. Ніхто не може гарантувати, що, коли зрушена міжнародна система знову закостеніє, в ній збережеться американська принциповість стосовно територіальної цілісності України. Путін вловлює нові можливості. На зустрічі в Гельсінкі він запропонував Трампу розширити досвід Криму на ОРДЛО і провести там референдум про статус. Трампу потрібен час, аби "перетравити" ідею. Поки що, схоже, президенти США і Росії зійшлися на збереженні статус-кво. Це означає, що військового загострення з боку Росії поки що не буде, але й миротворчої місії з боку США теж поки що не буде. США і Росія, ймовірно, готові зіграти в українські вибори. І нехай переможе сильніший, а там видно буде.
У питанні "Північного потоку-2", як можна судити з прес-конференції після зустрічі в Гельсінкі, Трамп вважає, що США як найбільший у світі видобувач газу мають право на європейський ринок. Путін затнувся у визнанні газової першості США, але, схоже, зумів домогтися переговорів про взаємовигідний розподіл газового ринку. Доки переговори триватимуть, нових санкцій проти чергового російського "потоку" може й не бути. Схоже, сторони намацали можливість компромісу. Але, знову-таки, йдеться не про рішення, а про модальність.
Поговорили Трамп із Путіном і про Північну Корею. Трампу потрібен успіх, і Путін може підіграти. Російські політики люблять натякати, що північнокорейський диктатор - їхній хлопець. Але Кім Чен Ин місяць тому радо примчав на зустріч із американським президентом, отримавши певні гарантії Китаю і згадавши про Росію тільки як про опцію. Однак Росії є що у власних інтересах запропонувати двом Кореям, якщо між ними складеться без'ядерний мир. Вона готова тягнути через Корейський півострів трубопроводи, лінії електропередач і залізниці з перспективою морського продовження до Японії. Трамп може натякати Ину, що коли той позбудеться ядерної зброї, то отримає економічні бонуси від Путіна.
Друзі, вороги, конкуренти
Якщо поглянути в історію, США і Росія частіше опинялися по один бік глобальних зіткнень. Російська імперія симпатизувала США в боротьбі за незалежність від Великої Британії, вона продала США як дружній державі Аляску, наймала американських інженерів для будівництва своїх перших залізниць. У двох світових війнах більшу їх частину США і Російська імперія, а потім СРСР перебували в одній коаліції. У наполеонівських війнах і одночасній із ними англо-американській війні інтереси були різні, але вони прямо не зіштовхувалися. У російсько-японській війні США "вболівали" за Японію. Нарешті, в холодній війні США і СРСР зійшлися у глобальному протистоянні, на щастя, без катастрофічних наслідків. Після холодної війни США й нова Росія досить довго були партнерами. І навіть тепер із російського боку слово "партнери" не вийшло з ужитку. Його вимовляють у Росії саркастично, але назвати публічно США ворогом у Володимира Путіна язик не повертається. Занадто могутнім може виявитися цей ворог. Недавня зустріч Трампа і Путіна ввела новий стандарт позначення одне одного - конкуренти (competitors), але не суперники (adversaries).
Цікаво, що США і Росія в часи їхніх внутрішніх потрясінь схильні були підтримувати офіційну владу одне одного. Так було під час громадянської війни у США XIX ст. і під час комуністичного перевороту в Росії на початку XX ст. США були однією з останніх західних країн, які визнали радянський уряд (утім, допомагаючи йому з індустріалізацією ще до визнання). Під кінець холодної війни США докладали зусиль, щоб утримати СРСР від розпаду. Коли розпад став неминучим, США наполягли, аби нова Росія посіла місце СРСР у Раді Безпеки ООН, приєдналася до Великої сімки та набула міжнародної якості, що робила б її лідером пострадянського простору. Зусилля, яких США доклали до міжнародної легалізації російського правлячого класу, непорівнянні із зусиллями, спрямованими на розвиток громадянського суспільства в Україні.
Можна додати до цього вже забуті, але свого часу значущі епізоди економічного та гуманітарного сприяння Росії з боку США. Вони доводять, що США ніколи не підштовхували Росію до зникнення з історичної арени. Інша річ, що зараз у Росії плече, яке США підставляли на крутих поворотах історії, сприймається як символ приниження. Це російська проблема, не американська. У Росії, наприклад, воліють не згадувати про дві картини Івана Айвазовського, які зберігаються у США й увічнили доставку в Росію американської продовольчої допомоги під час голоду початку 1890-х. Хороші картини для розуміння двоякості російського ставлення до Америки: захоплення і заздрість, що переходять у ненависть.
Росія, мабуть, хотіла б, аби США не існували взагалі разом із усіма їхніми "базами НАТО". Але США бачать у Росії важливий елемент світового порядку. Вони хочуть інших відносин із Росією, але не відсутності Росії в цьому світі. Ось і тепер, коли в американській еліті сформувалося стійке сприйняття Росії як ворожої держави, на сцену вийшов Дональд Трамп, що хоче з нею дружити. І річ не лише в особистостях. І Трамп, і Путін висловлюють певні прагнення своїх країн. У цьому прагненні немає звичного європейського плачу за руйнуванням світового порядку. Трамп і Путін хочуть його змінювати, кожен по-своєму, але поки що разом.
Геополітика в цифрах
Порівняно з американською, російську економіку майже не розгледіти. За останніми даними Світового банку, в номінальному вираженні, на економіку США припадає близько 25% світового ВВП, Росії - менше 2%. У взаємній торгівлі Росію видно зі США так само слабко. Торік вона посідала 30-ту позицію серед торгових партнерів США. Місце США в російській економіці значно вагоміше - четвертий за величиною торговий партнер.
США й Росію об'єднує те, що їхні головні торгові партнери - ЄС і Китай. Для США ці відносини паритетні за масштабом (США - основний торговий партнер і для ЄС, і для Китаю), але дуже розбалансовані (торгове сальдо США у торгівлі як із ЄС, так і з Китаєм - різко від'ємне, що й стало причиною початку торгових воєн). Росія може похвалитися кращим балансом, - вона торгує з позитивним сальдо. Але роль Росії як торгового партнера ЄС і Китаю набагато скромніша, ніж американська. Для ЄС Росія - четвертий торговий партнер після США, Китаю і Швейцарії. Для Китаю Росія - у другому десятку.
Тож не дивно, що США дедалі наполегливіше нагадують ЄС в особі Німеччини, що не можна так активно давати Росії заробляти на нафті й газі, при тому, що, по-перше, Німеччина покладається у своїй безпеці на військову потугу США; по-друге, Німеччина добре заробляє на американському ринку, маючи позитивне торговельне сальдо (за цим показником Німеччина обганяє навіть Китай); по-третє, у США надлишок газу (перше місце у світі з видобутку), і недалекий той день, коли з'явиться надлишок нафти (нині - третє місце у світі після Саудівської Аравії і Росії). Грубо кажучи, США купують у Німеччини автомобілі, Німеччина на частину виторгуваних грошей купує в Росії нафту й газ. Де в цій схемі, намагається зрозуміти Дональд Трамп, містяться союзні відносини?
Можна оскаржувати цифри, озвучені Трампом на недавньому саміті НАТО в Брюсселі, згідно з якими Німеччина на 60-70% залежить від Росії у сфері енергії. Німеччина отримує "всього лише" 40% необхідного їй газу і 40% необхідної їй нафти з Росії. Логіки Трампа це принципово не змінює. Тема стара, як сама НАТО, і зараз переживає ренесанс. У роки холодної війни вважалося, що для членів альянсу імпортувати більш як третину енергоносіїв з одного джерела небезпечно. Зважаючи на американську наполегливість, поява більш жорстких зобов'язуючих критеріїв енергетичної незалежності - справа часу. Відстояти "Північний потік-2" його лобістам буде важко. Не тому, що він загрожує Україні, а тому, що він не вписується в новий світовий порядок, який народжується на наших очах.
Попри всю асиметрію економічних і політичних можливостей, Росія утримує паритет зі США у сфері ядерних озброєнь. Достовірних даних немає, але вважається, що в Росії близько 6850 ядерних боєголовок, у США - 6550. Це два "ядерних гіганти" на тлі інших "ядерних карликів" (300 у Франції, 280 у Китаю, 215 у Великої Британії, 145 у Пакистану, 135 у Індії, 80 в Ізраїлю, 15 у Північної Кореї). Вся ця надзвичайно небезпечна для людства ядерна маса в руках США і Росії лише частково прозора і контролюється на взаємній основі. Договір СНО-3 контролює приблизно 20% ядерних арсеналів. Цей договір закінчується 2021 року. Доля кількох тисяч тактичних боєголовок залежить від сумлінного виконання США і Росією так званих президентських ініціатив 1991 року. Договір про ракети середньої і меншої дальності (ДРСМД) формально залишається в силі, але вже кілька років сторони обвинувачують одна одну в його порушенні. Ситуація ускладнюється тим, що Росія досить активно намагається створити нові види ядерних озброєнь, яких взагалі не контролюють нинішні договори.
Ядерна зброя - це те, що США і Росія завжди зацікавлені обговорювати, навіть якщо Крим залишається окупованим Росією і "Північний потік-2" загрожує енергетичній безпеці Європи.
Роль особистості в історії
Зразу ж по поверненні до США після європейського турне, яке включало саміт НАТО, переговори у Великій Британії та зустріч із Путіним, Дональд Трамп змушений був виправдовуватися. Не за переговори в Брюсселі й Лондоні і навіть не за переговори в Гельсінкі як такі, - лише за відмову визнавати російське втручання в американські вибори. Трамп заявив, що обмовився, але питання не закрите, - надто сильно і багатократно він обмовився. Держсекретареві Майку Помпео тепер доведеться давати пояснення перед Конгресом, можливо, допитають перекладачку, яка супроводжувала Трампа на зустрічі з Путіним. І все ж Трамп уже дав доручення своєму апарату готувати запрошення Путіна до Вашингтона для продовження переговорів.
Внутрішньополітичні позиції Трампа сильні завдяки економічним успіхам, - прибутки американських корпорацій зростають, а з ними - зарплати американців, безробіття знизилося до рекордного мінімуму. На цій позитивній економічній хвилі Республіканська партія впевнено йде до проміжних виборів у Конгрес. Торговий протекціонізм у відносинах із Китаєм та Європою добре "продається" виборцям, оскільки дає бонуси, хай і сумнівні в стратегічній перспективі, але очевидні тут і зараз. Однак наполегливе бажання Трампа дружити з Росією пояснити непросто. Роль Росії в американській економіці мізерна, санкції проти Росії невідчутні, можливості Росії в міжнародних справах, окрім ядерних питань, слабкі. Росію Володимира Путіна ріднить зі США Дональда Трампа лише готовність до змін світового порядку. Американським виборцям це малоцікаво, американська ж еліта бачить у діях Росії ревізіонізм, а зовсім не побудову нового світу.
В увазі Трампа до Росії більше особистого, ніж геополітичного. Він уперто ставить знак рівності між російським втручанням в американські вибори і змовою з російським керівництвом, у якій американського президента звинувачують його політичні суперники. Цей особистий чинник уміло використовує Путін. Доки Трамп, відбиваючись від обвинувачень, кує новий світовий порядок, Путін намагається в унісон кувати порядок регіональний. На тлі молота Трампа майже не чути, як фальшивить молоточок Путіна, чергуючи звуки "страх" і "блеф". У такій ситуації багато залежить від того, наскільки хороший у Трампа політичний слух.