У центральній частині Кабула стоїть готель «Інтерконтиненталь». Стара обшарпана будівля уже давно вимагає капітального ремонту. У цьому готелі регулярно не працює ліфт, немає гарячої води й не в усіх номерах стоїть телевізор. При цьому готель переповнений іноземцями, які в останній рік заполонили Афганістан.
Сьогодні бідний і зруйнований двадцятирічною громадянською війною Афганістан притягує до себе багатьох іноземних підприємців та інвесторів. Відтоді, як під керівництвом американців антитерористична коаліція завдала поразки талібам і привела до влади проамериканськи налаштованого Хаміда Карзая, світове співтовариство виділяє цій країні багато мільйонів доларів на гуманітарну допомогу та економічну облаштованість.
Так, ще в січні в Токіо на конференції країн-донорів прийняли рішення про надання Афганістану протягом п’яти років 4,5 млрд. доларів. Втім, як це вже неодноразово траплялося в історії, на практиці рішення виявилося швидше добрим наміром: реально виділені суми куди менші, ніж оголошені політиками. І якщо планувалося, що 2002 року Афганістан отримає 1,8 млрд. доларів, то фактично сума, яку виділило нинішнього року міжнародне співтовариство, становить лише 600 млн. доларів.
Та хоч який маленький був цей струмочок, Афганістан сьогодні — ласий шматок. Зруйновані заводи і фабрики, школи та лікарні, електростанції та віадуки — з одного боку, потенційні уливання — з іншого роблять Афганістан цікавим для західних і арабських підприємців та інвесторів.
Цікавиться Афганістаном і Україна. Наприкінці жовтня з метою з’ясувати українські економічні перспективи на цьому ринку праці відправилася невеличка делегація українських дипломатів. Це перша поїздка високопоставленої української делегації (до її складу входив повноважний представник України на Близькому і Середньому Сході Віктор Нагайчук і посол України в Узбекистані та Афганістані Анатолій Касьяненко) після того, як країну залишив обмежений контингент радянських військ, і перша ж серйозна спроба зав’язати політичні та торговельно-економічні контакти з Кабулом.
Звичайно, спроби відновити економічні зв’язки між Україною та Афганістаном, перервані на початку дев’яностих, розпочиналися і раніше. Ініціативи виходили з обох сторін. Так, на початку 1999 року представники руху «Талібан» спробували укласти з Одеським ремонтним заводом МО контракт на ремонт танків. Та в Україні вважали недоцільним підтримувати відносини з країною-ізгоєм, особливо в такій специфічній сфері, як ВТС, і талібам відмовили.
Були й серед українців одинаки-авантюристи, які прагнули заробити шалені гроші в талібському Афганістані, який перебував у міжнародній ізоляції. Приміром, восени 2000-го в Афганістані побували представники маловідомої компанії «Укртрансмагістраль». Після повернення вони у своєму прес-релізі повідомили, що «привезли дуже багато конкретних пропозицій зі співробітництва на довгострокову перспективу. Вони стосуються будівництва автомобільних шляхів, газопроводів, видобутку міді, а також будівництва аеропорту в Кабулі тощо». Наскільки відомо, цими пропозиціями справа й обмежилася.
І ось Київ знову звертає свою увагу на Кабул. Здається, це вже серйозно, тим паче, що ситуація в Афганістані й навколо нього істотно змінилася. Та які перспективи України? Чи допустять її на афганський ринок? Судячи з усього, і так, і ні.
За неофіційною інформацією, афганці самі виявили ініціативу у встановленні політичного та економічного діалогу з Києвом. І перший дзвіночок пролунав ще в травні, коли тимчасовий повірений у справах Афганістану в Україні Мухаеддін Масуд під час зустрічі з київським міським головою Олександром Омельченком запропонував, щоб українські будівельники взяли участь у відновленні Кабула.
Причина подібного почину очевидна. Афганців, чимало з яких навчалися у вузах Радянського Союзу і не з чуток знають про Україну, спокушають дешеві й відносно якісні українські товари, які можуть на перший час покрити потреби країни. Йдеться про постачання не лише продуктів і одягу, а й будівельних матеріалів і металопродукції. До того ж в Афганістані звертають увагу й на такий аспект як ВТС: зрештою, практично все озброєння афганської армії — радянського чи російського виробництва. Отже поява в Києві афганського посла — досвідченого дипломата Саїда Мохаммеда Хайрхаха — швидше слід трактувати як серйозне бажання Кабула розвивати з нами відносини.
Та однієї готовності афганців мало. Адже Україні в боротьбі за право працювати на афганському ринку доведеться змагатися з такими країнами, як Росія, Іран, Китай і Сполучені Штати. А це дуже важко, оскільки саме вони мають в Афганістані сильні позиції: їх економічна, політична та військова підтримка Північного альянсу в його боротьбі проти талібів сьогодні принесла суттєві дивіденди.
Тим часом в українському МЗС вважають, що шанси взяти участь у відновленні афганської економіки є. «Ми розуміємо, що перевага надаватиметься компаніям із країн-донорів. Однак афганська сторона чітко дала зрозуміти, що, з огляду на масштаб необхідних робіт у державі, Україна може знайти свою нішу. Афганський уряд має можливість розпоряджатися коштами й витрачати їх на свій розсуд», — так прокоментував результати своїх переговорів із членами афганського перехідного уряду Віктор Нагайчук.
За його словами, найреальнішу можливість бути задіяною у відновленні економіки Афганістану Україна має в двох сферах. По-перше, у відновленні та будівництві транспортної інфраструктури. Приміром, афганці запропонували українцям створити спільне підприємство, яке займатиметься ремонтом і постачанням техніки для будівництва доріг. А, по-друге, у відновленні енергетичних об’єктів: гідроелектростанцій, ліній електропередач тощо.
Проте деякі українські дипломати більш песимістично оцінюють українські перспективи на афганському ринку. Вони зазначають, що українцям доведеться зіштовхнутися з жорсткою конкуренцією в особі росіян. Адже російська промисловість може надати такий самий спектр товарів, що й українська, вартість же послуг російських фахівців не набагато більша. А з урахуванням сильних політичних позицій Москви в Афганістані очевидно, що українським підприємствам доведеться задовольнятися невеликим.
Зрештою, навіть пакет пропозицій, привезений Нагайчуком із Кабула, оцінюється лише до 10 млн. доларів. А це зовсім не може зацікавити державу. Тому й існує думка, що Україна на державному рівні з більшим успіхом може розвивати економічні відносини з тими країнами Близького та Середнього Сходу, де вона має більш сильні політичні позиції.
Втім, попри таку песимістичну оцінку українських перспектив в Афганістані, у Києві не поспішають відмовлятися від участі у відновленні афганської економіки. Як можливий вихід із ситуації, що склалася, тут бачать співробітництво у різноманітних трикутниках. Приміром, Україна—Росія—Афганістан: не конкурувати з російськими підприємствами, а в кооперації з ними спробувати прорватися на афганський ринок.
З іншого боку, очевидно, що Росія — не той потяг, у причепі з яким українці можуть ввійти в економіку цієї центральноазіатської країни. У Києві вважають, що куди більші перспективи має співробітництво України з такими країнами, як Туркменістан та Іран. І що важливо, Ашгабад і Тегеран самі публічно виявляли готовність співробітничати з Києвом у відновленні Афганістану. Приміром, Сапармурад Ніязов запропонував Україні взяти участь у будівництві трансафганського газопроводу Туркменістан—Афганістан—Пакістан.
Та хоч як розвивалася б ситуація з проникненням України на афганський ринок, є один момент, повз який неможливо пройти. Це безпека українських громадян. Сьогодні в Афганістані відносна стабільність. Та Афганістан — у процесі становлення держави. І якщо в Кабулі спокійно, то в афганських провінціях справи йдуть не кращим чином: на дорогах бандитизм, а польові командири дотепер відчувають себе царьками в підконтрольних їм районах.
Непідконтрольність провінцій центру, відсутність безпеки — сьогодні це серйозна перешкода для відновлення економіки Афганістану. І наскільки можна судити, цей чинник все-таки намагаються враховувати в Києві, коли вирішують питання про можливу участь українців у відновленні зруйнованих афганських підприємств. Втім, за нинішньої української ситуації, коли багато хто зайнятий пошуками засобів існування, завжди знайдуться громадяни, які, не звертаючи уваги на особисту безпеку, прагнутимуть заробити копійку на харч для своєї сім’ї.