«Фаренгейт 9/11 - усі квитки продані», - вабить афіша одного з численних нью-йоркських кінотеатрів на 42-й вулиці, між різнобарвною Таймс-сквер із уже застарілою рекламою боксерського поєдинку Кличко - Сандерс, яка все ще тішить наше самолюбство, і гамірливою восьмою авеню. На щастя, мені вдалося взяти один із квитків на останній сеанс. Взагалі, десять із половиною доларів за перший фільм у Каннах, за цей найгучніший політичний блокбастер в історії світової документалістики - ціна цілком порівняна з найдорожчими місцями в модних київських кінотеатрах. Та в нас, мабуть, ще не швидко побачиш таке. Майкл Мур, це бридке каченя політкоректної до своїх правителів американської кіноіндустрії, мистецьки знищує всю старанно вибудовану неоконсерваторами систему тотальної підтримки американцями власного уряду після терактів 11 вересня 2001 року.
Одна з численних сцен «Фаренгейта», яка буквально розриває реготом глядацький зал, - зведене в абсолют комізму причісування головних осіб адміністрації перед їхніми численними телеінтерв’ю американським каналам. Спотворені задоволенням гримаси міністра оборони США Дональда Рамсфелда, його заступника Пола Вулфовіца, цього «сірого кардинала» іракської війни; держсекретаря Колліна Пауелла, генпрокурора та міністра юстиції Джона Ешкрофта, глави об’єднаного комітету начальників штабів Річарда Майєрса, радника з нацбезпеки Кондолізи Райс, віце-президента Діка Чейні. І, нарешті, Джорджа Буша-молодшого. Це смішно настільки, що мені, абсолютно не звиклому до такого поводження народу зі своїми правителями, починає здаватися, що ось-ось у будку до кіномеханіка ввійдуть і... Та ні, нічого не відбувається, і Майкл Мур під періодичні схвальні вибухи реготу публіки понад дві години знущається з власного уряду на чолі з президентом Бушем. Власне, логіка розповіді досить проста та зрозуміла: Буш нечесно став президентом; замість того, щоб боротися з «Аль-Каїдою», поїхав у місячну відпустку; довідавшись про напад 11 вересня, довго не міг прийняти рішення, що робити; поки повітряний простір над США ще закрито, країну таємним спецрейсом залишають понад два десятки членів сім’ї бін Ладена, найбагатшої саудівської родини, яка має міцні ділові зв’язки з бізнесом сім’ї Бушів; по всій Америці тим часом розкручується антитерористична істерія; вторгнення до Ірака, в країну, котра по суті ніколи реально не загрожувала США, стає апофеозом розв’язної агресивної політики адміністрації Буша, за яку Америка дотепер щодня розплачується життями американських солдатів.
Майкл Мур мистецьки використовує весь багатющий арсенал документаліста: невідретушовані цензурою кадри іракської війни шокують, слізні інтерв’ю з батьками загиблих американських солдатів розривають серця жалістю, провокаційні спроби переконати американських конгресменів послати до Іраку своїх дітей викликають повагу вже репортерською сміливістю Майкла Мура, зібрані по всіх можливих відеоархівах численні ляпи Буша просто смішать. Майкл Мур настільки переконливий ще й тому, що він твердо знає, що хоче сказати американцям: Джордж Буш-молодший не достойний управляти цією великою країною, і обов’язок кожного американця саме й полягає в тому, щоб позбути її цього трагічного непорозуміння. На даний момент єдиний одержимий режисер у країні Майкл Мур прокричав це ще торік на всю Америку зі сцени, отримуючи «Оскар» за свій попередній документальний фільм «Боулінг для Колумбіни».
Перетворившись на національний символ очищення через самобичування, «Фаренгейт 9/11» став і найяскравішим явищем президентської кампанії в США. Яйцеголові політологи висувають версії - скільки відсотків підтримки коштуватиме Бушу прокат фільму по всій Америці? Активісти численних антиурядових громадських організацій, не втрачаючи часу на зайві розмови, роздають листівки прямо на виході з кінотеатрів: «Майкл Мур нищить Джорджа Буша - підтримай загальнонаціональну акцію». В молодих освічених ньюйорківців, які тільки-но вийшли з перегляду «Фаренгейта», очі горять якоюсь диявольською переконаністю - іноді навіть здається, що в деяких щойно відкрилося й третє око. «Все це вullshit. Чорний PR і тільки», - зневажливо махнуть рукою переконані республіканці. Двох таких ми зустріли прямо біля Білого дому. І священик-євангеліст з американської глибинки в штаті Теннессі, і здоровенний хлоп’яга-солдат, який повернувся з сумновідомої іракської в’язниці Абу-Грейб, - вони обидва щиро підтримують Джорджа Буша. Перший тому, що він, як і його президент, проти абортів і одностатевих шлюбів. Другий тому, що в Іраку він втратив близьких друзів, ну й взагалі, армія традиційно голосує за республіканців.
І все-таки Аріель Коен, один із провідних аналітиків мозкового центру Herritage Foundation, що симпатизує республіканській партії, не скупиться на передвиборні аванси кандидату від демократів Джону Керрі: «Мені здається, що кампанію Керрі недооцінюють. Судячи з того, що я бачу, все дуже професійно робиться. Вони досить добре розуміють свою аудиторію, свої меседжі. Проти Буша працює те, що в 17 штатах, де електорат вагається, там досить глибока втрата робочих місць гарної якості, що пішли за кордон. Тобто, якщо людина втрачає роботу на авіазаводі, де їй платили 25 дол. на годину, і може отримати роботу в Макдональдсі за 6-7 дол. на годину, то вона втрачає в кілька разів. І ось у цих 17 штатах, де йде перетягування каната між Бушем і Керрі, це має бути. Те, що завалилися сотні тисяч промислових робочих місць - погано для Буша. Керрі це активно використовує. Керрі підтримують профспілки. За Керрі інтелектуальна еліта обох берегів - Каліфорнія, Орегон, Вашингтон на західному березі і від Мейна до Флориди - на східному. І на Керрі працює машина Кеннеді, тому що там дуже тісні зв’язки. Вони обидва массачусетські сенатори, і вся багата сильна політична машина Кеннеді працює на Керрі стовідсотково. Отже, ситуація в нього досить гарна... На особистісному рівні його багато хто сприймає як пишномовного, зарозумілого, аристократичного. Подивіться на обличчя. Я кажу, що в нього обличчя англійського аристократа. Ті, хто грає на антифранцузьких настроях, стверджує, що в нього французьке обличчя. Він розмовляє вільно французькою, він отримав освіту в Швейцарії. Отже, це все грає на руку Керрі в ліберально-елітарному сегменті суспільства - люди з вищою освітою, інтелігенція досить заможна, не бідна. Хоча бідна теж за Керрі, тому що вони дуже ліві. А в Буша більшою мірою імідж хлопця-друзяки - ось він на тракторі, соху полагодив, на коні їздить. Він такий ковбой від сохи. Просте запитання - із ким хочеться випити кухоль пива? З Керрі чи з Бушем? Ясно ж, як божий день, що Керрі п’є французьке вино, а не пиво».
Президентська кампанія в Америці проходить під акомпанемент нестихаючої війни з тероризмом. Створене після 11 вересня 2001 року Міністерство внутрішньої безпеки тепер постійно розсилає попередження про загрози терактів, «оранжевий» рівень терористичної загрози в ці літні місяці стабільний. Через це навіть можуть бути перенесені президентські вибори в листопаді. Міністерство юстиції США вже серйозно вивчає юридичний бік справи. Головне - безпека. Тут уже точно не до реформ заплутаної виборчої системи США, що скандально прославилася на виборах 2000 року. Тепер усі сподіваються, що такий збій, як у Флориді на минулих виборах, уже не має повторитися. «Тоді розрив у Флориді йшов на сотні голосів. І якщо це станеться, то обидві партії воюватимуть до останнього. Однак тут може бути інше - у кількох штатах або Керрі, або Буш виграє з перевагою в кілька сотень голосів... Припустимо, в будь-якому штаті, де перевага менше одного відсотка. Це навіть менше, ніж статистична похибка при опитуваннях. Та може, Буш розраховує на якісь дива, удари останньої миті. Я припускаю, що вони спробують впіймати чи вбити бін Ладена, знайти якісь шматки саддамівського арсеналу, - каже Аріель Коен. - Є якась амплітуда виборів у США. І ми з вами нині у нижчій точці. Перша амплітуда - це праймериз, коли люди намагаються отримати ефір, щось таке сказати. Хтось виграє праймериз, і період між виграними праймериз і з’їздами партій - нижча точка цих виборів. Та Керрі продовжує кампанію, його зусилля зосереджені на тих штатах, які ще не вирішили, за кого голосувати».
Нині кожна смерть американського солдата в Іраку - черговий козир з антибушевської колоди демократів. З іншого боку, у Джона Керрі теж непроста ситуація, адже заявити нині про негайне виведення військ у випадку перемоги на виборах - отже розписатися в поразці в Іраку за всю Америку. І Керрі нічого більше не залишається, як заявляти про залучення до іракського врегулювання дедалі більшої кількості країн - учасниць коаліції. Лиш видно, що після того, як Ірак залишили Іспанія та Філіппіни, геополітичного запасу для розширення коаліції вже практично не залишилося - зберегти б тих, хто є. До того ж будь-який навіть незначний серйозний теракт в Америці лише зіграє на переобрання Джорджа Буша. Країна, що воює на два мусульманських фронти - в Афганістані та в Іраку, після 11 вересня живе в очікуванні наступного удару.
На набережній Манхеттена недалеко від лиховісної порожнини на місці веж близнюків Всесвітнього торговельного центру величезна черга - на третій рік після терактів Міністерство внутрішньої безпеки США нарешті відновило паромне сполучення з островом Свободи. Ось тільки підніматися на саму статую, цей споконвічний американський символ демократії та свободи, заборонено дотепер. Звісно ж, з мотивів безпеки.