З 17-го по 28-ме квітня у Польщі відбуваються різні акції, приурочені до цієї дати: перегляд художніх і телевізійних фільмів, виставки фотографій та документів, громадські дискусії, конференції й поминальні молитви. До учасників однієї з конференцій президент РП Александр Квасьнєвський звернувся з листом, у якому, зокрема, сказано: «Акція «Вісла» і всі бездушні дії влади щодо українського населення повинні бути однозначно засуджені. Від імені Речі Посполитої я хочу висловити співчуття всім тим, хто постраждав внаслідок тих ганебних дій».
Військово-адміністративна акція «Вісла» з виселення українського населення з південно-східних регіонів повоєнної Польщі на північні і західні «понімецькі» землі розпочалася о 4 годині ранку 28 квітня 1947 року. Операції передувала і супроводжувала її сильна пропагандистська кампанія, яка мала пояснити населенню країни такі дії необхідністю позбавити підтримки «банди УПА», щоб тим самим ліквідувати вогнища збройного опору. Однак більшість населення особливо переконувати й не доводилося — будь-які каральні дії щодо українців розцінювалися як акти помсти за винищення в роки війни цивільного польського населення на Волині та в Галичині підрозділами УПА, за участь дивізії «СС Галичина» у придушенні Варшавського повстання (чого не підтвердять згодом жодні поважні історики) і за все інше, що нагромадилося між українцями та поляками ще від часу боїв за Львів у 1918 році, а то й раніше. Безпосереднім же приводом для прийняття такого рішення стало вбивство у березні того ж року національного героя Польщі генерала Сверчевського — під час контрольного рейду в горах Бещадах, начебто в засідці УПА.
Підрозділи Війська Польського, загони співробітників МВС та місцевої адміністрації оточували села з українським населенням (серед потерпілих були й поляки зі змішаних родин) і давали 2 години на збори доробку всього життя. Історики наводять факти, коли насправді час цей зменшувався до 20 хвилин і навіть зібраного не можна було забрати через недостатню кількість транспортних засобів. Тих, хто пробував не підкоритися або втекти до лісу, часто вбивали. Понад дві тисячі осіб, запідозрених у безпосередніх чи родинних зв’язках з вояками УПА, потрапили до концтабору в Явожно. Частина їх там загинула, частину було засуджено й ув’язнено на тривалі терміни, а частину згодом було звільнено «без вибачень і пояснень». Будинки, господарські приміщення та будівельні матеріали, яких не можна було вивезти для потреб армії або держави, просто спалювалися, щоб зробити неможливим самовільне повернення. Певний хаос, який зчинився під час проведення акції, дослідники питання пояснюють ще й тим, що тодішня влада неправильно уявляла собі рівень завдання. Військо й адміністрація були готові до переселення 20—30 тисяч українців, а насправді їх виявилося близько 140 тисяч.
Переселяли українців у західні та північні регіони, які нещодавно перейшли до Польщі і з яких щойно було виселене німецьке населення. «Щойно», мабуть, не найкраще слово, оскільки за той короткий проміжок часу регіон був уже сплюндрований радянською та народною польською арміями, грабувати «понімецьке» майно (включно з дверима, вікнами, унітазами й ваннами) їздили каравани з усієї Польщі, а те, що вціліло, дісталося польським вигнанцям з теренів сьогоднішньої Західної України. Наявність там польських вигнанців, які в основному були жертвами українсько-польських конфліктів, стало ще одним жахіттям для українських переселенців. Очевидці розповідають, що для тих людей тероризування українських родин стало певною формою вираження свого болю та приниження, заподіяного їм українськими націоналістами.
Крім того, існувала спеціальна інструкція, як саме розселяти українців у регіонах нового заселення, — не селити в містах, а в селах, щоб не становили більше 10% населення; селити не ближче, ніж за 50 км від сухопутних кордонів, за 30 км від морських кордонів та обласних центрів, за 10 км від польського західного кордону.
Факти і цифри тепер не мають особливого значення, оскільки, з одного боку, —вони все одно будуть неповними, а з другого — не зможуть передати всієї повноти трагедії, яку пережили жертви акції «Вісла». До того ж це не 5-та, а 55-та річниця — чимало вже сказано й написано. Говорити й писати про це у Польщі реально стало можливо лише після краху комуністичної системи у 1989 році. Відтоді українська спільнота в Польщі практично щороку нагадує польській владі і польській громадській думці про свою трагедію, а історики намагаються розібратися у справжніх причинах «розпорошення» українського населення в Польщі.
Тож у загальній картині операції «Вісла» та її жертв багато що змінилося. Історики майже переконані, що Сверчевського вбили не партизани з УПА, а хтось зі «своїх». Відомо також, що для подолання збройного опору УПА в той час і на тій території вже не було потреби виселяти тисячі мирного населення. І так далі.
На жаль, щодо цієї проблеми у суспільній свідомості поляків сталося небагато змін. Лист польського президента з висловлюванням співчуття жертвам акції «Вісла», — звичайно ж, важливий факт, та навряд чи можна говорити про його однозначне сприйняття у суспільстві. З критикою його виступила практично одним фронтом уся «права» преса, за якою стоять так звані національно-католицькі осередки. Але не тільки. Багато поляків переконані, що переселення українців не було для них жодною кривдою, а навпаки — дозволило переселитися з дерев’яних хат у кам’яниці; за народної влади вони отримали освіту, та й взагалі здобули можливість для «цивілізаційного стрибка».
У Польщі ось уже впродовж 12 років незалежності немає політичної згоди на справедливу оцінку акції «Вісла». Жоден зі складів сейму — ні «праві», у більшості вихідці з «Солідарності», ні «ліві», де переважали посткомуністи, — не відважилися засудити «Віслу» як злочинні дії хоч і комуністичної, та все ж польської влади.
То в чому ж полягає проблема? Чи визнання заподіяної в минулому своїм співгромадянам кривди несе якусь загрозу польській державі, з якою вона не могла б упоратися? В матеріальному сенсі, практично ні. Як стверджують керівники Об’єднання українців Польщі, людей, котрі могли б претендувати на компенсації за безпідставне ув’язнення в концтаборі Явожно, залишилося зовсім мало. Охочих повертатися на свої колишні землі на сході Польщі теж не надто багато. Отже, проблема, швидше за все, полягає у морально-етичному аспекті цієї справи.
Полякам важко погодитися з тим, що вони, застосовуючи принцип «колективної відповідальності» до своїх співгромадян українського походження, визначили їм «кару» за свої кривди, до яких ті практично жодним чином не були причетні. «Ми не можемо дозволити, щоб нас зіштовхнули на позицію народу з нечистим сумлінням щодо українців» — написала одна з правих газет. І автор мав рацію, бо тоді довелося б також визнати, що акція «Вісла» не взялася з нічого, що в її основі насправді лежала, м’яко кажучи, нелюбов до українців. Адже над тим, як вирішити «українське питання», замислювалися і польські «народники», і соціалісти ще задовго до Другої світової війни. І не лише «українське питання», бо головним завданням було перетворення Польщі в мононаціональну державу. Оскільки сьогодні всі нацменшини в РП становлять менше 3% від загальної кількості населення, можна вважати, що завдання виконане.
Українці у Польщі сьогодні становлять все ще одну з найбільших нацменшин, хоч, на відміну від інших, дуже розпорошені. ОУП називає 200-250 тисяч осіб, але насправді в цю цифру, здається, ніхто не вірить, особливо якщо порівняти її з іншими. Наприклад, у 107 українських школах навчається 2600 учнів, а єдина всепольська українська газета виходить накладом у неповних 6 тисяч примірників. Більш-менш організоване культурне життя українців проходить максимум один раз на тиждень буквально «під церквою». На вулиці більшість українців Польщі воліє розмовляти між собою по-польському, а коли «мусять» говорити українською, то вже інстинктивно втягується їм шия в плечі і притишується голос. За таких умов асиміляційні процеси мають під собою особливо вдячний грунт: як зазначив один з учасників ювілейної дискусії, «щороку нам десь губиться близько тисячі українців». Ще одним поясненням асиміляції українців є те, що вони хотіли б втекти від цього клейма «злочинного народу», яке досі з них не знято. Тож те, здавалося б, просте і справедливе вибачення, висловлене публічно офіційною владою від імені держави і народу, могло б зняти з тисяч українців Польщі відчуття вини за злочин, якого вони не скоїли, повернути їм відчуття справедливості. Адже важко жити у своїй власній країні (пам’ятаймо, що українці у Польщу не приїхали, а завжди там жили) з відчуттям несправедливості щодо себе.
Часто сили і впевненості національній меншині додає розумна політика держави, з якою вона асоціюється. На жаль, Українська держава в її сучасному вигляді не може додати впевненості навіть своїм громадянам, котрі перебувають за кордоном, а що вже казати про польських громадян, хай і українського походження. В такій ситуації українцям Польщі залишається розраховувати лише на власні сили. Як довго і з яким ефектом вони зможуть давати собі раду самі, покажуть наступні річниці.