Чому так складно розслідуються злочини проти Майдану
Злочини, скоєні проти Євромайдану, цікавлять суспільство і державу, на жаль, набагато менше, ніж це хочуть показати і ті, й інші.
Президент, генпрокурор дістають їх із заснованого павутиною кутка перед черговою річницею, демонструють, що в темі, очищають своє сумління поодинокими зустрічами з потерпілими, - і засовують назад у куток. Це всім зрозуміло, але з суспільством теж не так просто. Відсутність людей на судових засіданнях у справах Майдану, що йдуть повним ходом, по кілька засідань на тиждень, інколи - два-три засідання в один день у різних процесах, - цього підтвердження. Майданівські злочини, їх розслідування чи нерозслідування так само дістають, щоб обґрунтувати ще одну "зраду" або конспірологічну версію, при цьому не маючи уявлення й не розбираючись глибоко в самих процесах, не цікавлячись ними. Хоча процес судового розгляду, на відміну від слідства, може й повинен бути надбанням громадськості. Саме він дає уявлення про проблеми суспільства, слідства, судової системи загалом, розслідування конкретних справ, різних, іноді полярних уявлень про справедливість його учасників. Саме під час цього процесу встановлюється істина, яку, в ідеалі, має прийняти більша частина суспільства.
Багато хто чомусь вважає, що коли сам факт вчинення злочинів очевидний для потерпілих, очевидців, то розкрити й розслідувати їх можна дуже просто і швидко, мовляв - істина проста й зрозуміла. Велика помилка. Ми бачили тільки видиму частину. "Контактували" найчастіше, максимум, із виконавцями. Тобто знаємо тільки видиме, і тільки частину - кожен свою, плюс якусь частину одне одного. А далі - будуємо версії різного рівня правдоподібності. Нам, наприклад, здається, що ми знаємо всіх фігурантів - Януковича, Захарченка, Пшонку та інших, але насправді очевидно, що ми: а) знаємо далеко не всіх; б) не знаємо, як вони взаємодіяли; в) не розуміємо механізм скоєння злочинів.
Дуже мало очевидців мають уявлення про більш-менш цілісну картину того, що сталося, та й то тільки видиму, підкреслюю, її частину.
Всі ці частини треба:
1) зібрати (без допомоги очевидців - потерпілих і свідків - неможливо в принципі);
2) скласти в єдину картину, доповнити доказами з інших джерел (без хорошої координації та взаємодії слідчих груп по всіх епізодах неможливо);
3) зв'язати з "тією стороною" (без тодішніх ключових фігурантів із "нашої сторони", опозиції, активістів, тепер вони найчастіше депутати, - дуже складно);
4) визначити на "тій стороні" фігурантів, встановити їхні ролі, зв'язки, механізм взаємодії, вчинення злочину (без сприяння свідків з "тієї сторони" - неможливо).
Ба більше, навіть якщо всі факти, фігуранти, зв'язки встановлено і все відомо, це ще треба довести. Злочин розкритий і розслідуваний - далеко не одне й те ж. саме. Те, що відомо, зрозуміло, очевидно слідчому, прокуророві (потерпілому, свідкові), має стати таким самим зрозумілим і очевидним, як мінімум, суду, а по-хорошому - всьому суспільству (навіть критично налаштованій його частині). І без допомоги цього потерпілого або свідка це ніяк не станеться. Не факт, що станеться з такою допомогою, але без неї - точно ні. Це і є процес доведення вже розкритого злочину. Без цього процесу, який комусь здається довгим, нудним чи навіть шкідливим, замість правосуддя отримаємо або безкарність (усі знатимуть, що це - "він", а "він" або "вони" обійматиме якусь посаду і плюватиме на це колективне знання), або самосуд. І те й інше, в моєму розумінні, - зло. Причому якщо безкарність - зло очевидне для всіх, крім самих злочинців, то зло самосуду для багатьох неочевидне. Але ж річ тут не тільки в гуманізмі чи верховенстві права. Самосуд завжди породжує співчуття до злочинця в частини суспільства, а часто - його героїзацію. Розмиває різницю між злочинцями та "месниками", а потім - і жертвами. Порушує розуміння "добра" і "зла", спотворює поняття справедливості. Крім того, самосуд - це банально неефективно, ресурсозатратно, якщо дивитися глобально, а не в контексті одного епізоду. І найголовніше - самосуд рідко наближає нас до істини, часто відтинаючи шляхи до розуміння того, що насправді відбулося рівнем вище.
Мені здається, це глобальне розуміння критично потрібне. Не тільки адвокатам і потерпілим. Потрібне всім, щоб зрозуміти й усвідомити, що сталося, чому, перетравити це й виробити імунітет на майбутнє. Без розслідування - повноцінного, ефективного - це неможливо. Жодних інших шляхів правильно відновити важливий вузловий відтинок своєї історії і передати знання про нього майбутнім поколінням немає.
Отже, розслідувати ці злочини, по-перше, необхідно, а по-друге, дуже непросто, нешвидко й ресурсозатратно. Це складно, навіть якщо всі зовнішні чинники складаються сприятливо. А вони сприятливо не складаються, і всі ми це знаємо. Цим, зокрема, пояснюється очевидне небажання займатися розслідуванням із боку керівництва будь-яких органів - копіткої праці море, піару - краплі, ресурсів забирає багато, результати нешвидкі, неочевидні, навряд чи досяжні в поточній каденції, та ще й сваритися з усіма треба. Тому примусити розслідувати ці злочини дуже важко. І ми з цим прямо зіштовхнулися.
Суворо кажучи "примусити розслідувати" неможливо. Як неможливо примусити думати. Адже слідство - це не тільки процесуальний, а й (передусім) інтелектуальний процес. Є два шляхи - можна або:
1) самим розслідувати (зібрати докази, вишикувати їх у логічний ланцюжок), тобто виконати інтелектуальну складову і примусити слідчого процесуально закріпити результат, або ж
2) примусити керівництво ГПУ:
а) об'єднати слідчих, прокурорів у слідчу групу (управління), яка б мала інтелектуальний потенціал і мотивацію для розслідування;
б) дати їм удосталь ресурсів і повноважень для розслідування;
в) не заважати слідству розслідувати.
Плюс допомагати самим, бо в такій величезній і складній справі однак завжди буде дефіцит ресурсів - мізків, рук, комунікативних зв'язків тощо.
Ми йшли одночасно двома шляхами. І коли вдалося домогтися створення в ГПУ управління спеціальних розслідувань, це був якісний прорив у другому напрямі. Але тільки до пункту а). Далі справа не пішла. Сьогодні в Управлінні спецрозслідувань критично бракує ресурсів. Не вистачає слідчих (близько 20 займаються безпосередньо майданівськими справами, ще стільки ж - справами проти вищих посадових осіб). А треба - 200. Бракує процесуальних керівників, бракує фахівців. Немає площ - слідчі сидять по 5-6 людей в одному приміщенні. Немає комп'ютерів (слідчі часто працюють на своїх ноутбуках), принтерів, ксероксів. Немає сервера для зберігання і централізованого доступу до величезного масиву відео. Немає поліграфа, комп'ютера й ПЗ для 3D-моделювання. Крім того, чиниться постійний тиск із боку так званого управління з нерозслідувань, створеного з благою метою - встановити і покарати тих, хто розслідування саботував. Але використовується воно вочевидь із репресивною метою - контролювати й не давати займатися "самодіяльністю" провідним слідчим у справах Майдану та їхнім процесуальним керівникам.
Слідство, якщо воно проводиться реально, а не формально, якщо слідчі справді в ньому зацікавлені і працюють креативно, на повну силу, - дуже тонкий процес. Навіть за умови повної формалізації й автоматизації слідчого процесу (не тільки процесуальної, а й інтелектуальної його складової) дуже багато значимої для слідства інформації певний час перебуває виключно "в голові" слідчого, при добре організованому процесі частина її потрапляє в "колективний розум" слідчої групи. А в наших реаліях, коли слідчі не тільки не оснащені спеціалізованим ПЗ, базами даних, - коли не йдеться навіть про комп'ютеризацію їхньої роботи, такої "віртуальної оперативної" інформації набагато більше. І, доки вона не потрапить на папір (а далеко не вся оперативна інформація туди взагалі потрапляє), єдиним її носієм є слідчий, у кращому разі - кілька, їхній процесуальний керівник. Зрозуміло, що коли ключові слідчі йдуть, частина інформації - фактичних даних, логічних зв'язків, версій, результатів попередніх перевірок цих версій - втрачається. Часто це критична частина. Але навіть при ідеальній організації передачі справ - це завжди втрата часу й інформації. Природно, що й інформація, зафіксована в процесуальних документах, починає працювати тільки тоді, коли "потрапляє в голову" слідчого - тобто після вивчення матеріалів справи. Це теж час.
Таким чином, заміна слідчого без об'єктивної причини - халтурить, саботує, перевтомився, інтелектуально неспроможний - завжди гальмує слідство. Тому будь-яке переформатування слідчої групи, зроблене ззовні, - серйозний удар по розслідуванню. Це, між іншим, один із відомих способів поховати справу, який широко використовували раніше (та й тепер) у прокуратурі, МВС, СБУ.
Що стосується зовнішніх причин, вони всім відомі, - співробітники міліції, вже встановлені або потенційні фігуранти злочинів, продовжують працювати на своїх місцях, із судами й прокуратурою частково те ж саме.
Якщо глобально, то, щоб ефективно розслідувати злочини проти Майдану і довести розслідування до логічного завершення, слід реформувати:
- міліцію;
- прокуратуру;
- судову систему.
Це очевидно всім. Зокрема слідчим, прокурорам, які розслідують майданівські події.
При цьому в період реформування робота структури, що перебудовується, тимчасово паралізується. Це теж очевидний факт. Цілком природно процес розслідування гальмується. З урахуванням наявності процесуальних термінів, встановлених для розслідування, запобіжного заходу тощо, таке гальмування може мати необоротні наслідки і призведе до розвалу розслідування.
Конкретні приклади.
1. Розслідування злочинів вищих посадових осіб України у контексті злочинів проти Євромайдану та створення Національного антикорупційного бюро України.
Відповідно до перехідних положень КПК, з 19 листопада 2015 р. слідчі ГПУ втратили право проводити досудове слідство у кримінальних провадженнях, підслідних НАБУ. Справи Пшонки, Януковича та їм подібних - саме підслідні НАБУ. При цьому УСР ГПУ розслідувало їхні дії в контексті створення і роботи організованої злочинної групи, яка чинила злочини проти Євромайдану. Тепер ці провадження (понад 500 проваджень, понад п'ять тисяч томів матеріалів кримінальних справ) у тримісячний термін передаються в НАБУ. При тому що НАБУ ще не укомплектоване слідчими, антикорупційна прокуратура не укомплектована прокурорами, процес щойно розпочався. І, очевидно, не буде укомплектована за ці три місяці. Питання - що тим часом відбувається у кримінальних провадженнях? Нічого. А терміни спливають. Наприклад, запобіжний захід кожних два місяці треба продовжувати. Отже, коли (якщо навіть) через три місяці в нас почне працювати НАБУ, всі запобіжні заходи скінчаться, підозрювані будуть відпущені з-під варти чи домашнього арешту, терміни слідства (у тих провадженнях, які не будуть припинені) закінчаться або наблизяться до закінчення. Адже припиняти процес, якщо є підозрюваний, неможливо.
А що буде після укомплектування НАБУ? Найімовірніше, вони просто захлинуться у справах, які зваляться на них, почнуть їх вивчати, що затягнеться ще не менш ніж на півроку. Тільки після цього може розпочатися повноцінне слідство. При цьому вони не зможуть займатися поточними справами. А слідство у майданівських справах буде знову розкидане між кількома відомствами. Тобто те, чого ми так довго домагалися, - консолідація всіх пов'язаних справ та їх координація, - буде зруйноване.
Очевидно, що треба щось змінювати на законодавчому рівні. І часу для цього практично немає. Слідство вже зупинилося.Після чого місяць процесуальних термінів уже сплив. Знаю, вже подано законопроект, який передбачає: кримінальні провадження , які на даний момент є в ГПУ, продовжують розслідувати слідчі ГПУ; процесуальне керівництво не змінюється; НАБУ має право забирати конкретні провадження, які їх цікавлять.
2. Створення Державного бюро розслідувань (ДБР).
У ДБР, відповідно до недавно прийнятого, але ще не підписаного закону, має бути передане розслідування основної частини злочинів проти Майдану. Але не всіх. Крім того, що поки що відходить НАБУ, ДБР не зможе забрати злочини, підслідні тепер тільки Національній поліції, - вбивства працівників правоохоронних органів та вбивства, скоєні т.зв. тітушками. Але ДБР ще не створене. І, очевидно, не буде створене в найближчі три місяці - період, упродовж якого, відповідно до закону, воно має почати працювати. Крім того, у законі нічого не сказано, як здійснюватиметься передача і що робити з розслідуваннями в цей період. Очевидно, що в новому ДБР будуть сформовані нові слідчі групи. І зовсім не факт, що буде створене аналогічне УСР управління, де консолідуються хоча б ті провадження, які передадуть у ДБР. І навіть якщо ключові слідчі потраплять у ДБР, пройшовши переатестацію, ніде не прописано й зовсім неочевидно, що вони продовжать займатися своїми справами. Тобто вже зараз маємо різке зниження мотивації у слідства та ймовірний колапс його через три місяці.
При цьому без внесення змін до законів про НАБУ та про ДБР навіть при найідеальнішому розкладі провадження у справах Майдану будуть розділені між:
- НАБУ - провадження щодо зловживань і розтрати держресурсів колишніми вищими посадовими особами;
- Нацполіцією - провадження, пов'язані з убивствами працівників правоохоронних органів та вбивствами, скоєними "тітушками";
- ДБР - всі інші злочини проти учасників Євромайдану.
Це - критична проблема. Ми зіштовхнулися з нею ще на початку розслідування, з величезними труднощами розв'язали, щоб тепер знову повернутися до нуля. Але проблема цілком вирішувана, якщо поставити перед собою таку мету і якщо наші законодавці поставляться до цього відповідально.
3. Неможливість залишити "все як є".
З іншого боку, очевидно, що в поточній ситуації, коли величезна частина фігурантів…ні, не втекла, а продовжує працювати в правоохоронних органах - МВС, прокуратурі, СБУ, - розслідування теж малоефективне.Слідство постійно упирається в те, що свідкам-правоохоронцям слід давати показання проти свого нинішнього керівництва. І якщо свідків із "тієї сторони", у принципі, знайти важко, то в таких умовах - практично неможливо. Ідеться і про "Беркут", і про кримінальний розшук та керівництво управлінь громадської безпеки, і про прокуратуру. Сам факт, що система, яка використовувалася для скоєння злочинів, залишається незмінною, дуже підриває довіру потенційних свідків і нівелює їхнє бажання свідчити.
Тобто, з одного боку, реформування правоохоронної та судової системи необхідне для розслідування майданівських справ, а з іншого - процес реформи ставить під сумнів можливість самого такого розслідування. На перший погляд, завдання невирішуване.
Нам потрібно реформувати структуру, частина якої розслідує злочини, скоєні зовсім недавно іншою її, у тому числі досі діючою, частиною в процесі такого розслідування. Зрештою має вийти нова структура, яка й завершить розслідування. Але для цієї новостворюваної структури (кількох структур) розслідування такого роду, в принципі, не характерні. Тому що моделі їх узяті з країн, де правоохоронні органи ніколи з такими завданнями не зіштовхувалися, оскільки злочини такого масштабу там не відбувалися. І завдання новостворених правоохоронних органів - швидше, не допустити, щоб ми ще раз зіштовхнулися з аналогічним, ніж розслідувати те, що вже сталося. Тобто на самому початку роботи новоствореного органу йому доведеться вирішувати дуже складне і загалом невластиве йому завдання.
Це непросто. Але можливо. Вище я вже писала, як можна технічно вирішити деякі моменти, але найголовніше, щоб реформатори й законодавці самі усвідомлювали рівень цих складнощів. Це - необхідна умова завдання, яке стоїть перед ними. У середньому по країні (є й винятки) рівень слідства такий, що розслідування або не ведуться, або ведуться, максимум, на "формальному рівні". Тобто інтелектуальна складова нульова чи навіть від'ємна й нею можна знехтувати, - будь-яка заміна слідчого на чесного, професійного і мотивованого здатна поліпшити якість розслідування.
Але в ситуації розслідування справ проти Євромайдану, у зв'язку з докладанням неймовірних зусиль із боку потерпілих, журналістів та суспільства в цілому, ситуація кардинально інша - інтелектуальна складова дуже істотна, і якщо ми нею знехтуємо, то відкинемо слідство на півтора року назад, зірвемо терміни, втратимо докази, а в найгіршому разі - просто все поховаємо. І потрібно розуміти, що відповідальність за це ляже, в тому числі, й на реформаторів. А розсьорбувати буде суспільство.
Дуже не хочеться залишити ниючу рану в нашій колективній свідомості і отримати ще одну біло-сіру пляму в історії. Залишити потенційний ґрунт для майбутніх маніпуляцій. Замість того, щоб зрозуміти, усвідомити здобутий досвід і трансформувати його в імунітет від такого в майбутньому.