У часи, що стали вже майже легендарними, коли Верховну Раду обирали не за партійними списками, а в мажоритарних округах і власники заповітних мандатів самі визначалися зі своєю політичною пропискою, явною ознакою чергової парламентської революції вважалося різке зростання кількості позафракційних депутатів. У пориві боротьби за політичну структуризацію цю вольницю прикрили: за чинною Конституцією, нардеп, що відмовився входити до фракції, за списком якої обраний, має автоматично позбавлятися мандата. Проте «безгоспні» парламентарії все одно з’явилися, й останнім часом їх кількість невпинно зростає. Ні, з фракцій вони не виходять, щоб не втратити депутатського значка. Зате можуть, скажімо, вийти з коаліції — як Ярослав Джоджик і Олександр Клименко. Або з партії, під егідою якої створена «їхня» фракція, — як Григорій Омельченко. А головне — голосують всупереч генеральній лінії й поводяться так, наче нікому нічого не винні. Зрештою, нерви в керівництва фракції можуть не витримати — і особливо злісних порушників конвенції виключають із її списку. Легалізуючи, здавалося б, знищений назавжди статус позафракційного депутата.
Перший тиждень жовтня був особливо врожайний на такі дисциплінарні стягнення. І кулуарами відразу ж поповзли чутки, що «це неспроста» і з дня на день у Раді може статися чергова революція. Конфігурація нової парламентської більшості, яка нібито мала з’явитися за її результатами, теж не виглядала як біном Ньютона. Хоча б тому, що в теперішньому складі ВР навіть теоретично не можна створити більше п’яти варіантів коаліції. Проект ПРіБЮТ, зважаючи на нинішні напружені відносини між Тимошенко і Януковичем, видавався мало реальним, зате прийняття в першому читанні закону про соцстандарти показало, що можливі домовленості між регіоналами, комуністами, литвинівцями та «НУ—НС». До того ж ще у вересні в пресу було злито інформацію про певні домовленості між Липською (де міститься штаб-квартира ПР) і Банковою, й це цілком укладалося у версію антитимошенківської коаліції.
13 жовтня дров у вогонь підкинув Віктор Янукович. У ефірі Чернівецької телерадіокомпанії він — із властивим йому останнім часом пафосом — заявив: «Якщо зараз у парламенті не згуртуватися — буде біда. Ми наступного тижня будемо ставити це питання заради подолання кризи, заради контролю над економічними процесами під час президентської кампанії, які сьогодні некеровані». Сигнал був почутий і розшифрований однозначно. І прибічниками, і противниками, і тими, хто поки що дотримується нейтралітету. Микола Азаров, скажімо, заявив про високу ймовірність створення нової коаліції, підкреслив, що, у разі формування нової більшості буде призначено новий уряд, і навіть спрогнозував, що це може статися до кінця жовтня.
Володимир Литвин попередив про готовність оголосити про створення нової більшості відразу ж після того, як отримає відповідну заяву лідерів фракцій. Противники спікера в діючій коаліції відразу зробили висновок: Литвин «на паях». Хоча його заяву можна була б інтерпретувати і як спробу застрибнути в потяг, який уже рушив. Надто дорого далося Володимиру Михайловичу спікерство, щоб позбавлятися такого шикарного політичного майданчика за три місяці до виборів.
Емоційно відреагував на те, що відбувається, Юрій Луценко. У середу в ефірі «5 каналу» він оголосив — ні багато ні мало — про «сценарій повалення уряду Тимошенко» і призначення на її місце... Миколи Азарова. Нібито Миколу Яновича вже бачили у приміщенні президентського секретаріату, причому відразу ж після засідання РНБО. Якщо вірити Луценку, то нитки змови взагалі ведуть не на Липську, а на Банкову. Яка обробляє депутатів «НУ—НС», умовляючи їх підтримати заміну Тимошенко на Азарова. До цих викриттів міністр причепив ще й розмірковування у «справі про педофілію», з допомогою якої, за його словами, «дискредитують міліцію». Натякаючи, певно, що без нейтралізації його відомства сценарій зміни влади неможливий. Хоча, як на мене, Юрій Віталійович мало скидається на Георгія Жукова, а Юлія Володимирівна не дуже схожа на Микиту Хрущова.
Втім, можливо, річ зовсім не в тому, що хтось начитався на ніч історичної літератури. Для Луценка збереження уряду Тимошенко — не просто гарантія політичного виживання. Надто багато охочих з’ясовувати стосунки з Юрієм Віталійовичем — щойно він позбудеться міністерського статусу. В такій ситуації не тільки змови проти уряду викриватимеш...
Показово, до речі, що бютівський віце-спікер Микола Томенко коментував чутки про переформатування коаліції та новий уряд набагато спокійніше. Він, до речі, теж вважає, що автори сценарію перебувають на Банковій, але при цьому не використовує термінів «змова» і «повалення». Навпаки, жартує з приводу «тимчасового уряду» і «Другого Універсалу» (Другого Універсалу Центральної Ради, але ми ж то знаємо, хто з-поміж нинішніх політиків такий любитель універсалів). Андрій Портнов узагалі пообіцяв радо піти в опозицію, якщо опоненти «створять на законних підставах нову коаліцію й ефективніший уряд». Акцент, зрозуміло, не на ефективності нового уряду, а на «законних підставах». Портнов переконаний, що жодних передумов для цього ні в Банкової, ні в регіоналів немає. У те, що президентові вдасться переагітувати більшість «НУ—НС», він не вірить. А іншої більшості просто не буде.
Слова Литвина про те, що заради стабільності він може погодитися на коаліцію на основі індивідуального членства, бютівські юристи вважають спробою видати бажане за дійсне. Натякаючи, що спікер тим самим просто намагається продемонструвати лояльність до Януковича, але навряд чи на практиці зважиться на такий спірний, із погляду Конституції, — а тому ризикований — крок. Не вірять, що нову більшість буде сформовано, до речі, і юристи з табору регіоналів. Перший віце-спікер Олександр Лавринович підкреслює: навіть якщо припустити, що членство в коаліції може бути індивідуальним, створити її можуть тільки фракції, а нині це нереально.
У четвер Віктор Янукович узагалі вдав, що ні про яке формальне об’єднання й не казав. «Переговорів зі створення якоїсь коаліції ми не вели й не ведемо... Депутати в парламенті просто шукають можливість забезпечити голосування за той чи інший законопроект, адже голосів не вистачає. Ми це бачили на прикладі, коли голосувався законопроект про підвищення соціальних стандартів... Тому необхідно всім об’єднувати зусилля, це піде всім на користь». На запитання, що в такому разі означали слова Азарова, люди, які знають кухню ПР, відповідають двома словами: пробна куля. Мовляв, цікаво було подивитися на реакцію політичних гравців. Хто клюне, в кого здадуть нерви...
Загалом, тест справді вийшов на славу. Щоправда, заодно регіонали мимоволі протестували й самих себе. Результат, як кажуть, очевидний. І вже тому в розмови про те, що заяви лідерів біло-синіх були частиною хитромудрого плану, важко віриться. Не більше, ніж у версію про те, що бютівський слоган «Вона — це Україна» був придуманий ще до початку рекламної кампанії, а не тоді, коли стало зрозуміло, що опоненти впіймали прем’єра на протиході. У спокійній обстановці двозначні паралелі зі знаменитим «держава — це я!» були б для технологів очевидними.
До речі, бравада біло-сердечних, які стверджують, що відставка Юлії Тимошенко піде її виборчим перспективам тільки на користь, — теж спроба зробити хорошу міну при поганій грі. Звісно, в умовах кризи причетність до влади висить на прем’єрі (і не тільки на ній — на будь-якому політику в будь-якій країні) важким тягарем. В опозиції Тимошенко комфортніше та й просто звичніше. Перефразовуючи слова одного медіа-менеджера — вона «заточена» саме під цей формат. Але за три місяці до виборів шлейфу відповідальності за нинішній стан справ в Україні Юлії Володимирівні вже не позбутися. При цьому кампанія БЮТ практично намертво зав’язана на «ресурсі прем’єра». Чого варті тільки публічні обіцянки «підвищити, поглибити, відновити» численним «групам підтримки» і галузям. А ще ж є негласні домовленості та зобов’язання... Отож жодним чином Юлії Володимирівні крісло прем’єра залишати не можна. Хоч би як її тестували збоку.