Паливно-енергетичний комплекс, де, всупереч хронічній бюджетній неспроможності держави, крутяться великі гроші, давно й заслужено має славу найбільш криміналізованої сфери економіки. Та навіть на такому тлі запропонована історія виходить за рамки звичайної. По-перше, тому що йдеться про зловживання в атомній енергетиці, на які після відомих чорнобильських подій громадська думка реагує особливо болісно. По-друге, комерсанти й чиновники атомного відомства, діючи спільно й використовуючи ситуацію, що склалася ще за радянських часів, зуміли перетворити державний кордон України на своєрідний торговельний прилавок, за яким відбувалися фантастичні перетворення. Поблукавши туди-сюди, звичайний брухт набирав ціни справжнього золота.
Щоб зрозуміти смисл подій, що розгорнулися в місті енергетиків Південноукраїнському в Миколаївській області, доведеться згадати історію кримського Щолкіно, яке, як і його побратим на Південному Бузі, теж будувалося як атомоград, та, на відміну від свого побратима, таким не стало. Плани атомників СРСР побудувати в благодатному Криму атомну електростанцію після чорнобильських подій наштовхнулися на шалений опір громадськості. Ослаблений тоталітарний режим мусив враховувати настрої перебудовного часу. І якщо на вже діючих атомних електростанціях у ті часи заморожувалося будівництво чергових енергоблоків, то в Криму цей процес призвів до кардинальніших наслідків. Щолкіно довелося терміново змінювати професію. Навіть попри те, що, в повній відповідності до планової організації господарства, сюди повним ходом ішли поставки устаткування для АЕС, яку вирішили не будувати. Те, що сюди, незважаючи на команду «відставити», надходило вже непотрібне технологічне устаткування, варто підкреслити окремо. Тому що незвичайні пригоди довелося пережити одній із таких жертв планової економіки.
Серед іншого устаткування у Щолкіно 1987 року потрапили ротори до турбіни К 1000-60/3000 виробництва Ленінградського металевого заводу. Слід підкреслити, що це дуже складні й дорогі агрегати. Ця обставина позначилася на подальших подіях. На першому етапі це технологічне устаткування спіткала типова доля всієї незатребуваної техніки. У зв’язку з припиненням будівництва АЕС рішенням уряду СРСР устаткування очікувало своєї долі на будмайданчику. Судячи з усього, воно благополучно дочекалося б свого експедитора й було б вивезене до якоїсь країни як брухт. Якби не потрапило в поле зору махінаторів, які вирішили скористатися плутаниною та хаосом.
У цій історії багато незвичайного. І навіть парадоксального. Ми звикли до того, що в останнє десятиріччя з країни вивозиться все, бодай віддалено схоже на метал. І до того, що на брухт перетворюється ще цілком придатне технологічне устаткування, верстати й механізми. Однак тут усе відбувалося з точністю до навпаки. Вироби, шо залежалися й піддалися корозії, які мали б піти на переплавку, через махінаторів перетворилися на сучасне устаткування з позахмарними цінами.
Рушійною силою угоди став представник однієї з комерційних фірм зарубіжжя, якийсь Б. Використовуючи той факт, що республіка Молдова на тоді заборгувала за спожиту електроенергію ПУ АЕС, він запропонував у рахунок погашення боргу технологічне устаткування, якого, за його словами, вкрай потребувала ПУ АЕС, як і інші атомні станції України. Оскільки в Молдові немає власних атомних електростанцій, та й підприємств, які випускають для них технологічне устаткування, така пропозиція здавалася дивною. Як згодом з’ясувалося, комерсант і не думав привозити з Молдови якісь агрегати. Йшлося про ті самі ротори до турбіни, які іржавіли в Криму. Тодішній генеральний директор Південноукраїнської АЕС К. і його заступник Р. пристали на пропозицію і, що найцікавіше та найбільш інтригуюче, не останні фахівці в атомній енергетиці, які знають, що почому, пристали на цю майже фантастичну пропозицію й обумовили суму угоди. За металевий мотлох власного відомчого «розливу» треба було сплатити чужому дядькові, який казна-звідки взявся, 18 млн. доларів. До НАЕК «Енергоатом» полетів лист, підписаний керівниками ПУ АЕС. У ньому вищу інстанцію переконували, що молдовська сторона, бажаючи погасити свою заборгованість перед ПУ АЕС, але не маючи для цього коштів, пропонує в рахунок погашення ротори до турбіни К 1000-60/3000, без яких аж ніяк не обійтися українським атомникам. Про те, що це лише списане устаткування, у документах не йшлося. Навпаки, там стверджувалося щось протилежне.
Слід нагадати, що саме в 1998—1999 роках атомна енергетика України переживала особливо складну фінансову ситуацію. Дамокловим мечем над атомними станціями висіла заборгованість перед російськими постачальниками за ядерне паливо, бракувало коштів на ремонтні роботи, працівники галузі потерпали від невчасних виплат зарплати. І в цей скрутний час ділки затіяли фантастичний, по суті, внутрівідомчий «бартер» із далекосяжними наслідками. У листі «Енергоатому» південноукраїнські начальники маніпулювали явно неправдивими даними. Річ у тому, що згадувані ротори вироблялися виключно для Кримської АЕС й за своїми технологічними властивостями зовсім не підходили ні для ПУ АЕС, ні для блоків інших українських АЕС. До того ж із запропонованою ціною теж вийшла плутанина. Як з’ясували слідчі Миколаївської обласної прокуратури, вартість нового ротора становила 1,6 млн. доларів США. А в угоді, про яку йшлося, ця сума була в кілька разів вищою і становила 4,5 млн. за штуку. Може, на зростання вартості устаткування вплинуло десятирічне перебування під відкритим небом? Показово, що заборгованість республіки Молдова перед Південноукраїнською АЕС становила на кінець 1998 року близько 25 млн. грн. І якби йшлося тільки про погашення боргу, то зовсім не треба було доводити вартість устаткування до 18 млн. доларів.
Втім, із цієї домовленості операція лишень розпочалася. Кожна зі сторін виконувала свою частину завдання. Молдовський бізнесмен Б. мав надати респектабельності як самій угоді, так і брухтові, який треба було перетворити, хоча б зовні, на дороге устаткування нового зразка. Слід сказати, що махінатори, як молдавські, так і українські, втягли в аферу багато комерційних фірм з усіх куточків України й Молдови, частина яких навіть не підозрювала, під чию дудку танцює. Оскільки ті самі чотири ротори перебували у власності фірми «Крим-кераміка», як і решта списаного устаткування Кримської АЕС, треба було терміново перекупити їх.
Роль покупця виконала ВТФ «Еліта» з Вольногорська Дніпропетровської області. Показово, що за устаткування, яке мало вилитися Українській державі у 18 млн. доларів, за цією угодою було сплачено трохи більше 19 тис. грн. Втім, «Еліта», хоча й сплатила необхідні кошти, роторів не отримала. Їх міцно тримав у своїх руках підприємець Б., стараннями якого устаткування замість Вольногорська вирушило в Запоріжжя. Там, на запорізькому АТ «Супер», роторам надали респектабельного вигляду, «створили» їм гарну упаковку. І не лише.
Як удалося з’ясувати слідчому Миколаївської обласної прокуратури Точиліну, громадянин Б. організував для них виготовлення технічних паспортів, які підтверджують, що кожен з чотирьох виробів вирізняється високою якістю. Сліди того, що устаткування старе і що воно погано зберігалося, теж надійно приховали. Документи свідчили, що агрегати надійшли з Ленінградського заводу 15.03.1999 року. Це підтверджували печатки та підписи посадових осіб заводу-виготовлювача. Звісно, все було підроблено. Надалі шлях чи то брухту, чи то сучасного устаткування лежав до Молдови. Фірма з Кишинева придбала у ВТФ «Еліта» ротори як неліквідне устаткування за 20 тис.800 доларів. І 27.06.1999 року бізнесмен Б. оформив митні документи від імені «Еліти» й перевіз устаткування в Молдову. Провівши серію операцій, при цьому втягнув як третю сторону угоди ще й якусь київську фірму, спритний ділок отримав реальну можливість безпосередньо розпоряджатися устаткуванням. Отримавши таке право, він 16.07.1999 року прибуває до Південноукраїнська із підготовленим проектом контракту купівлі-продажу чотирьох роторів на суму 18 млн. доларів.
Тоді як бізнесмен проводив таку підготовчу роботу, керівники ПУ АЕС не менш успішно здійснили свою частину операції. Вони переконали тодішнього президента НАЕК «Енергоатом» у доцільності вивчення пропозицій, що надійшли від представників Молдови, й отримали від нього доручення обстежити технічний стан запропонованих до купівлі роторів. Невдовзі вийшов наказ про створення комісії для визначення придатності роторів. У рішенні робочої комісії під головуванням заст. генерального директора Р. було рекомендовано придбати їх «у центрозапас для подальшого використання на блоках ОП ПУ АЕС, ОП РАЕС, ОП ХАЕС». Тодішній генеральний директор ПУ АЕС затвердив акт своїм підписом і передав його в НАЕК «Енергоатом». А незабаром і підписав контракт про купівлю-продаж чотирьох роторів на загальну суму 18 млн. доларів США.
27.07.99 року в режимі імпорту, у тих самих залізничних вагонах, у яких вивозилися з України, ротори-мандрівники через станцію Кучурган прибули на нашу митну територію. При цьому, з посиланням на відповідний контракт, було зазначено, що вартість увезеного становить 18 млн. доларів США. Після прибуття потягу в Південноукраїнськ, як установив слідчий Миколаївської обласної прокуратури Точилін, тодішній генеральний директор К. у власному кабінеті наказав своїм підлеглим прийняти устаткування та особисто підписав акт приймання, у якому, зокрема, було зазначено, що претензій до якості поставлених роторів немає. Це було підставою для того, щоб потім повністю розрахуватися за нікому не потрібне устаткування, яке через технічний стан не те що на АЕС, а й у звичайній майстерні використовувати було небезпечно. 1.09.1999 року тодішній президент НАЕК «Енергоатом» погодив придбання ПУ АЕС чотирьох роторів. Як з’ясувало слідство, за період із 1999 по 2000 рік сума оплати за ротори з боку ПУ АЕС становила 38425898 грн., сама оплата відбувалася шляхом використання активів відособленого підприємства атомної енергетики — грошима, векселями, заліками.
Показово, що керівники Південноукраїнської АЕС аж до звільнення з керівних посад і переведення на нижчі посади робили все, щоб забезпечити оплату за, прямо скажемо, дивним контрактом, який заподіяв непоправної шкоди державі.