Події на Сході країни призвели до того, що з України у Білорусь починаючи з 2014 року переїхало понад 160 тисяч людей, які тікали від війни.
У Білорусі вони отримали чималі преференції від держави, але практично ніхто не має статусу біженця, тобто пільг, установлених законом. Більш того, білоруська влада й не приховує, що використовує українських мігрантів для вирішення власних демографічних проблем.
Гості з невизначеним статусом
Президент Білорусі у своїх публічних виступах дуже любить розповідати, як багато українців вирішили шукати порятунку від війни у спокійній і стабільній північній сусідці. Уперше Лукашенко порушив тему українських біженців ще 2 квітня 2014-го. Тоді, відвідуючи "558 Авіаційний ремонтний завод" у Барановичах, він заявив: "Український народ проситься до нас. Тому треба думати. Нікуди не подінешся, доведеться когось із братів наших і сестер забирати. Будемо дивитися. Заберемо, якщо доведеться. Але краще, щоб там було тихо й спокійно, щоб ці добрі люди жили там спокійно. І нам було б краще, і їм добре".
Тоді ж білоруський президент запропонував скористатися кризовою ситуацією в Україні та переманити фахівців оборонної промисловості, щоб у Білорусі вони створювали сучасні види зброї. "Давайте спробуємо з українцями домовитися та разом попрацювати, щоб не пропали інтелектуальні, інженерні центри, конструктори в Україні. Момент нормальний... Цей момент треба використати не тільки для себе, але й для зовнішнього ринку", - сказав тоді він.
І справді, наприкінці вересня 2014 р. делегація ВПК Білорусі поїхала по оборонних заводах у Києві, Львові, Дніпропетровську, Чернігові. Українським працівникам цих підприємств пропонували перебиратися в Білорусь прямо родинами, з дітьми. Усім обіцяли житло і працевлаштування.
Погодилося небагато. Зате в Білорусь буквально потекли біженці зі Сходу України. Треба віддати належне білоруській владі: відреагувала вона одразу ж. Білоруський президент віддав розпорядження: забезпечувати всіх українських мігрантів житлом і роботою, а за необхідності - оформлювати їм документи замість загублених. Тобто в Білорусь з України на той момент впускали навіть людей без документів, які просто заявляли, що вони "тікають від війни".
Через три роки, у квітні 2017-го, Олександр Лукашенко в посланні парламенту й народу підбив підсумок: "Україна не просто наш сусід. Це братня нам країна, братній народ. Ми прийняли у себе понад 160 тис. українських громадян". (За оцінками прикордонників, до 2017-го потік переселенців з України в Білорусь припинився.) У свою чергу, департамент з громадянства та міграції МВС Білорусі подав статистику: за три роки збройного конфлікту на Сході України по одержання статусу біженця звернулися 2450 громадян цієї країни; додатковий захист одержали 1933 з них. Але ця цифра дуже далека від загальної кількості українців, які переїхали в "синьооку". Що ж відбувається з більшістю?
У середині 2014 р. у Білорусі для українських громадян, які поїхали до неї, було створено спеціальні пункти тимчасового розміщення. Там їм допомагали оформити документи, підшукували житло й роботу, вирішували питання з освітою для дітей і лікарським обслуговуванням. Причому без великої бюрократичної тяганини. З одного боку, білоруси дійсно щиро намагалися допомогти сусідам, які потрапили в біду. З іншого - білоруська влада й не приховувала, що потік українських біженців - гарна можливість вирішити багато демографічних проблем власної країни. Саме тому переселенців з України відправляли жити й працювати в депресивні райони - у білоруську глибинку, де давно не вистачає лікарів (та інших медпрацівників), учителів, а також просто робочих рук у місцевих колгоспах і радгоспах. Зате пустує багато житла. Здебільшого українські переселенці осідали на півдні Мінської області, у Гомельській і Брестській областях. Хоча досить велика група вирушила й на північ - у Вітебськ.
Білоруська влада дійсно дуже допомогла українцям, які тікали від війни, але створила при цьому колосальну проблему: вольове рішення Лукашенка "приймаємо всіх!" не було підкріплене нормативно-правовими актами, лише усними розпорядженнями. Як результат сьогодні в українських переселенців у Білорусі досить невизначене правове становище. При цьому Міністерство внутрішніх справ не дуже то й бажає легалізувати українців через присвоєння їм статусу біженців.
"Ці особи не підпадають під критерії для статусу біженця, тому що вони не переслідуються на території України за політичні погляди, національну належність і таке інше", - заявив ще в червні 2015 р. керівник департаменту з громадянства та міграції МВС Білорусі Олексій Бєгун. Але, за його словами, громадяни України одержують терміном на рік додатковий захист від висилання з країни. А закривати кордон Білорусь не буде: "Не можна говорити, що ми визначаємо якусь імміграційну квоту. Білорусь у рамках виконання міжнародних зобов'язань прийматиме їх завжди".
Важливо розуміти, що більшість українських громадян у 2014–2015 рр. їхало в Білорусь практично навмання, гадки не маючи про те, що можна/треба спробувати одержати статус біженця. У результаті практично всі вони тепер мають невизначений статус трудових мігрантів, не одержуючи належних за законом біженцям пільг і преференцій. І це тільки ті, хто хоч якось намагався натуралізуватися офіційно. Але багато хто їхав, узагалі не розраховуючи на якусь взаємодію з державою. Їхали до друзів і родичів, потім, мінімально облаштувавшись, неофіційно винаймали житло й працевлаштовувалися. Саме через таких "тіньових мігрантів" цифра у 160 тис. українських переселенців у деяких експертів викликає сумніви.
Життєві історії
На початку серпня 2017 р. до правового інспектора білоруської незалежної профспілки РЕП Леоніда Судаленка звернулися шестеро осіб: три родини переселенців із зони воєнних дій в Україні. Їм потрібна була консультація про те, що робити в ситуації, коли білоруський наймач ставить умову: або скорочення робочого дня до 0,25 ставки, або розірвання контракту та звільнення.
Ту саму історію профспілковий активіст з Гомеля Андрій Стрижак описав значно жорсткіше: "Сьогодні в офіс профспілки приходили шестеро українців-переселенців із Донбасу. Розповіли дивовижну історію про те, як переїхали до нас на початку війни 2014-го, повіривши словам Лукашенка про те, що їх тут чекають з широкими обіймами. Влаштувалися на роботу на свиноферму, попрацювали, і тут роботодавець ріже всіх свиней і переводить співробітників на 0,25 ставки. У реальному обчисленні це виглядає так. Зарплата у них тепер буде 100 рублів, а за дитячий садок за одну дитину треба сплатити 70 рублів, і якщо люди звільняться, то в десятиденний термін муситимуть залишити Білорусь. До того ж житла їм не надали, винаймають у складчину квартиру. А ще одна з переселенок тричі сходила на прийом до педіатра з дитиною, яка занедужала на вітрянку, і віддала за це 60 рублів. Отак фактично виглядає наш "рай" для біженців з України. Умійте відрізняти рекламу від реального життя".
Є, звичайно, і цілком щасливі історії. Марія Маніщанська перебралася в Мінськ 2014-го з Антрацита після того, як будинок, де вони жили з чоловіком, було зруйновано під час артобстрілу. (Дітей відправили до родичів ще до початку бойових дій.) У білоруській столиці родину Маніщанських прийняв спеціальний пункт Червоного хреста, допоміг грошима й продуктами. Потім підключилися соціальні служби - відправили дітей у школу, організували їм безплатне харчування, поставили на облік у поліклініку.
Потім постало питання працевлаштування. Чоловіка Марії, електрика за фахом, швидко працевлаштували монтажником ліфтів. Сама Марія не стала працевлаштовуватися офіційно: вона досить швидко одержала місце продавця на мінському Комаровському ринку, де заробляє вдвічі більше від чоловіка. Вона торгує українським салом - це привід для безлічі сімейних жартів.
Та не в усіх так виходить. Звиклі до економічної самостійності українці губляться, коли зустрічаються з тотальним державним контролем. Роман Науменко з родиною перебрався в Білорусь наприкінці 2014-го. А наприкінці 2016 р. усі вони поїхали назад. Я зустрівся з Романом незадовго до від'їзду й вислухав його історію.
"Наше село було неподалік Павлограда. У 2014 р. ми злякалися, що фронт прийде до нас, - тоді така загроза нам видавалася дуже реальною. Забили дошками будинок, переїхали в Білорусь, там батьки моєї дружини залишили їй невеликий будинок під Браславом, - розповідав Роман Науменко. - У місцевій сільраді відразу порадили офіційно зареєструватися в місцевому паспортному столі. Зареєструвалися без проблем, і нам дали направлення на працевлаштування. Але в місцевому радгоспі зарплати виявилися 150–200 рублів, цього не вистачало, навіть щоб будинок утримувати".
Тоді Науменки вирішили робити так, як робили у себе на батьківщині: купили десяток поросят, розраховуючи відгодувати й продати кабанчиків. Однак стикнулися з цілою купою державних обмежень. Не можна утримувати свиней у радіусі півтора кілометри від державної ферми (наслідки епідемії АЧС кілька років тому), вирощування кабанчиків треба погодити з керівництвом радгоспу, і тільки там можна купувати комбікорм. Окрім того, потрібно зареєструватися в місцевому виконкомі як фермер або індивідуальний підприємець, відкрити розрахунковий рахунок у банку, зареєструвати поросят у ветеринарній інспекції…
"В Україні тобі ніхто не дошкулятиме перевірками й дозволами. На своїй ділянці ти у своєму праві: вирощуй, що хочеш, відгодовуй, кого хочеш. Тільки треба буде показати м'ясо перед продажем санітарному інспекторові. А в Білорусі на кожне апчхи треба одержати довідку й заплатити за дозвіл. Якщо взагалі дозволять", - з жалем підсумував Роман.
Конкуренти з півдня
Хоч би яким жорстким був у Білорусі державний контроль, шабашників (неофіційних робочих бригад) у ній предосить. І з ними з 2014 р. почали жорстко конкурувати вихідці з України. Переважно в таких сегментах, як заміське будівництво, ремонт квартир і котеджів, лісозаготівлі, складання меблів. Українські бригади, які буквально вторглися на неофіційний ринок праці, відверто демпінгували, витісняючи білоруських шабашників.
Ті у відповідь почали знижувати ціни та "стукати" на конкурентів у Комітет державного контролю. Але українців це особливо не лякало. У результаті, за оцінками місцевих експертів, саме завдяки українцям ціни на послуги з ремонту квартир у великих білоруських містах як упали удвічі у 2015 р., так відтоді і не піднімаються.
45-річний Микола Чорний - батько-одинак, виховує 13-річну доньку. У білоруський Мозир 2015-го переїхав прямо з Донецька. "Там нам життя не було б однаково. Гаразд ще я, але в дочки просто не було б майбутнього", - розповідав він мені.
Як професійний будівельник (муляр, бетонник), Микола одразу влаштувався на роботу в мозирський міськремавтодор. Але швидко зрозумів, що якщо винаймати квартиру, то прожити на зарплату в 400 рублів разом із донькою нереально, адже в Білорусі ціни значно вищі за українські. Пропрацювавши в державній конторі менше року, Чорний залишив роботу під приводом ревматизму та вступив у бригаду таких само, як він, українських шабашників.
"Усі літо-осінь 2016-го їздили по будівництвах, переважно по Мінській області - там люди багатші й роботи більше. Ідеальний у цьому плані Солігорськ, місто шахтарів із дуже високими зарплатами. Там люди багато будуються. Ще в обласних центрах роботу нескладно знайти - у Гомелі, Бресті… Але в Мінську й тому ж Солігорську конкуренція надто висока, зашкалює, - каже Микола. - Хоча буває, що по місяцю-два ніякої роботи немає, але потім кілька замовлень усе окупають. Так хоч жити можна. Змінювати я поки що нічого не буду".
Нарешті, резонанс у Білорусі мала історія жінки-лікаря, яка у 2014 р. переїхала з Луганська в Гомель. Далі її відправили в досить багате білоруське село - завідувати місцевим фельдшерсько-акушерським пунктом (ФАП), дали в користування гарний сільський будинок. Але не склалося… Невдовзі від місцевих жителів почали надходити обурені відгуки. Як виявилося, нова завідувачка ФАПом вимагала дрібну винагороду за видачу будь-якої довідки, за направлення до міських лікарів, за процедури тощо. Але те, що вважалося цілком звичним на Сході України, було зовсім неприпустимим у Білорусі. Як результат, усього через три тижні українку звільнили, потім позбавили захисту від висилки й відправили на батьківщину.
Сьогодні все вже більш-менш заспокоїлося. Потоку українських громадян, які тікають від війни, давно немає. Із 160 тис. українських переселенців, за неофіційними оцінками, близько 15 тис. повернулися на Батьківщину. Дехто поїхав далі - у Польщу, Росію, інші країни. Хтось знайшов собі місце в Білорусі.