Ненависть. Найточніше визначення настрою на Майдані після 20 лютого. Вона палала в очах задимлених бійців із передової. Стискала серця тих, хто носив поранених, будував барикади і розливав по пляшках "коктейль Молотова". Вона здушувала горло тим, хто, дізнавшись про тривожні новини, примчав на перетворену на братську могилу розтерзану площу. Вона переповнювала душі тих, хто спостерігав за побоїщем по телевізору.
Інколи до ненависті домішувався розпач, коли хтось впізнавав у розстріляному знайомого, товариша чи, не дай Боже, близького. Інколи - розгубленість, природна при безнадійній спробі знайти в божевіллі хоч якусь логіку. Інколи - страх, коли з трибуни озвучували попередження про можливий штурм.
В одних гнів запалював гарячкове бажання негайної атаки. В інших - переплавлявся на холодну готовність оборонятися до кінця. Роздратування, обурення, озлобленість покинули Майдан услід за спотвореними тілами, відпущеними у вічний спокій. Залишилася ненависть до системи, яка перетворює людей на звірів, правоохоронців - на карателів, незлобивих хлопчиків - на відчайдушних убивць, надії - на чорний дим, країну - на поле бою, а людські життя - на розмінну монету для нудотних політичних торгів. Ті, хто ненавидіти не хоче або не вміє, мабуть, пішли з Майдану разом з ілюзіями. Залишилися ті, для кого влада з опонента остаточно перетворилася на ворога. Який не бере полонених, віддаючи перевагу не ефемерній жалості, а видимій зарубці на прикладі снайперської гвинтівки. Методичний відстріл, безглуздий і нещадний, влаштований режимом у день ним самим оголошеної жалоби за вбитими напередодні, втопив останні ілюзії в людській крові.
Ненависть - не найкраща з людських емоцій. Її наслідки важко передбачити, і ліквідація цих наслідків затягнеться на роки, чим би все не закінчилося. Треба було дуже постаратися, щоб розбудити ненависть у серцях стількох і настільки різних людей. Вам це вдалося, Вікторе Федоровичу. Віддамо вам належне - ви її достойні. Заслужили.
Ненависть до системи не гасять обіцянками і відстрочками. Бо ворогу не можна довіряти, - цей урок засвоїв не тільки Майдан, його засвоюють люди в різних куточках країни - від Волині до Донбасу. Перечитайте список загиблих, вивчіть географію смерті.
Своєї ненависті вже не бояться. На жаль. І чим швидше влада усвідомить, що негайна відповідальність за вчинене - краще, ніж відкладена розплата за примножувані гріхи, тим швидше хворобу можна зцілити. Бо ненависть смертоносна. І для тих, хто цю ненависть породив. І для її носіїв. І для країни, природна любов до якої тоне у вирі штучно породженої ненависті.
Коли писалися ці рядки, реакція Майдану на компроміс, досягнутий владою і лідерами "реєстрової" опозиції, була невідома. Але навіть якщо "вожді" і почують бажане "так" від закривавленої площі, навряд чи це зупинить безжалісну машину репродукції ненависті. Ніхто нікому нічого не вибачить. Майдан не вибачить владі загиблих. Виборці не вибачать "вождям" опозиції їхньої слабкості. Влада, якщо віддихається й переможе, не вибачить нічого і нікому. А коли програє (а це станеться, рано чи пізно), - їй пригадають усе.
Дивна річ: у країні постійно знаходяться люди, котрі дають правильні й своєчасні рецепти, але безвідповідальні політики їх беруть на озброєння з таким запізненням, що вжиті заходи вже не діють. Якби Янукович на початку грудня послав у відставку уряд на чолі з Азаровим? Якби Захід перед різдвяними канікулами запровадив точкові санкції? Якби в перший етап захоплення адміністрацій опозиція всерйоз зайнялася створенням народних рад і виконкомів? Якби до першої крові прийшли до конституційних змін та коаліційного уряду? Але навіть після пролитої крові мудрість і відповідальність не взяли гору.
18 лютого ми всі стали свідками того, як політиками вибудовується матрьошка використання одне одного "втемну". Одним дуже хотілося в уряд, і вони оголосили "мирний наступ", що передбачав пікетування Ради. При цьому - ні чіткого завдання, ні мобілізації кадрованої Самооборони Майдану. Просто очікування запрограмованих сутичок і, отже, загострення ситуації. І як вихід із неї - можливість втюхати Майдану історію з коаліційним урядом, у якому нібито зацікавлений і президент. Самооборона вирушає в мирний наступ, зав'язуються передбачувані бої. Сили розтягуються, оголюючи тили, що призводить до втрати баз - Жовтневого палацу та Українського дому. Але різке загострення ситуації як привід до зачистки використовує той, хто насправді ніякого коаліційного уряду не хотів, а бажав усе, як і раніше, зберегти у своїх руках і кишенях. Що було можливо тільки за умови встановлення силового контролю над ситуацією. А це, своєю чергою, дуже влаштовувало кремлівських радників Януковича, керівництво яких своєю головною метою ставить відсікання України від цивілізованого світу шляхом повної дискредитації Банкової та її держінструментів в очах ЄС і США. Одним хотілося діяти, іншим - пересісти вище, третьому - кермувати, четвертому - імперствувати. І все на крові, болю, сльозах і горі.
У день ста смертей Ахметов із Фірташем не захотіли повідомити Януковичу, що "караул втомився". А депутати змогли злякатися лише настільки, щоб прийняти кволеньку постанову про припинення вогню. І все. За ці дні леніних у країні впало більше, ніж вийшло із фракції Партії регіонів у ВР. Півтонни крові за те, щоб недоростки отримали іграшку серйозних парламентських повноважень Конституції 2004 року, а Янукович - перепочинок для зализування ран, концентрації сил та наступу на "лохів". В день, коли від Януковича тисячами побігли Беркут и ВВ, "вожді" опозиції фактично подарували йому шанс на порятунок.
Захід задоволений: знайдено рішення, що вводить ситуацію в легітимне поле. Але річ у тому, що немає цього поля. Майдан - це повстання людей проти державного механізму, який не виконує своєї функції: де президент не реформує, а інкасує; де міліція не захищає, а рекетирує; де суди не встановлюють істину, а продають вердикти; де прокуратура не розслідує, а задорого засуджує. Народ вирішив здерти з тіла цю коросту. А йому запропонували перерозподілити повноваження між кліщами-паразитами і шанс на лазню в грудні?
Майдан вирішить інакше...