Не обов’язково бути хорошим політологом, аби відповісти на запитання, які сили через рік лідируватимуть у гонці парламентських виборів. Утім... Для цього не треба бути навіть поганим політологом. Досить просто зрідка читати газети й дивитися новини по телевізору. Маючи всі пальці на руці, можна перейти до визначення п’ятірки лідерів: комуністи, соціалісти, соціал-демократи, «зелені» й «Рух» (поки що просто як певна єдина ідея).
Більшість інших партій мають шанс так і залишитися всіма іншими, навіть якщо вони почнуть не лише ставити намети на Хрещатику, а й марширувати зі смолоскипами в центральному гастрономі. Вітчизняна політична сцена нудна, одноманітна й ніяких сюрпризів, на перший погляд, не обіцяє. Більшість зірок нашої політики настільки ж однакові, як і зірки нашої естради. Тобто на своєму подвір’ї співають краще від усіх інших, але... По-перше, усе подвір’ям і обмежується, а по-друге, усі інші просто не співають.
Чудес не було й не буде, сенсацій на політичному подвір’ї не передбачається. І якщо попередні вибори 1998 року принесли хоч якусь несподіванку, то нею для багатьох став масовий прорив у парламент «зелених». Як-не-як, а свої п’ять майже з половиною відсотків 19 затятих захисників довкілля набрали. Крім того, на відміну від решти учасників великої політичної п’ятірки, їх підтримали практично в усіх регіонах. Менше чотирьох відсотків раніше нікому не відомі екологи набрали тільки у Львівській і Чернівецькій областях. Загалом 1 444 264 виборці в розмаїтих і строкатих рядках виборчих бюлетенів обрали саме «зелених». Тоді, 1998-го, «зелені» справді здивували багатьох. Можуть здивувати й 2002-го. Якщо... програють вибори. Чи здивують вони нас у черговий раз? Аби збагнути, у чому нинішня слабкість фаворитів попередньої виборчої кампанії, слід ще раз розібратися, у чому полягала таємниця їхнього успіху.
Керівник секретаріату Партії зелених України Олег Шевчук якось сказав: «Ідеологія «зелених» завжди нагадувала мені романтичні твори Сервантеса. Я переконаний, що якби видатний іспанець жив у наш час, то його ідальго кидався б зі списом на атомні станції та сміттєзвалища, а зовні нагадував би нашого лідера Віталія Кононова». Красиво й досить багатозначно, чи не так?
Воювати з вітряками — справа досить безпечна й дає хороші дивіденди. Борючись зі злом взагалі, у планетарному масштабі, деякі світові релігії здобули не тільки популярність, а й заволоділи одними з найбільших капіталів. У боротьбі за чисту воду та блакитне небо практично неможливо полягти смертю хоробрих. Ні комуністи, ні праві, ні влада, ні опозиція проти цього нічого, власне кажучи, не мають.
До того ж, сама назва «зелені» була вже досить звичною. Не тому, що наші вітчизняні екологи відрізнялися особливою активністю, а тому, що час від часу в новинах миготіли сюжети з Англії, Франції, Німеччини, де бородаті люди з пов’язками на головах щось блокували, пікетували, лягали на колію.
Усе це саме по собі давало хороший грунт для розвитку. Але для справжнього успіху цього було мало. Ще був потрібен збіг обставин, формування певних політичних настроїв і ... солідні гроші на передвиборну кампанію. Можна просто посадити дерево й задовольнитися цим, а можна зробити так, щоб про це дізналися всі. Тоді це вже не ваша особиста й суто побутова справа, це — подія. Можна задекларувати свою позицію перед родичами на кухні, але щоб тебе обрали, потрібно охопити куди серйознішу аудиторію.
«Ми не політики, політики займаються демагогією» — ця думка червоною стрічкою проходила через усі виступи й численні рекламні ролики «зелених». Це цілком збігалося з настроями електорату, який уже не вірив ні владі, ні опозиції, іншими словами, був проти всіх.
Поки всі політики публічно вірили в розум і здоровий глузд народу (який сам у всьому розбереться), електорат дружно та злостиво їм мстився, голосуючи за захист бабок і пернатих. Певне, народ таки розібрався. Україна демонструвала небувалу раніше єдність. Російськомовний червоний Донбас голосував за захист пташок, і західні області йому не заперечували, не обіцяли цих пташок передушити, а траву витоптати.
Усе зійшлося: ідея та капітал на її розкручування, настрої виборців та образ лідера з неформальною зачіскою, котрий закликав голосувати не за продажних політиків, а за тваринок і беззахисні рослини, які народ не обманювали, вкладів населення не цупили й ціни не підвищували.
Чи можна докоряти народних обранців із «чистих зелених» (Кононов, Курикін, Самойленко, Гаврилов, Москвин) у тому, що вони злилися в передвиборному екстазі з удатними бізнесменами (Хмельницький, Рись, Кривошея)? Чи можна закинути Марксу те, що він видавав свої праці на гроші Енгельса? Адже кожен громадський діяч, будь-яка партія шукає забезпечених покровителів і прагне залучити їх до співробітництва. Чи можна дорікати бізнесменам за те, що вони так вдало вклали свої гроші? Запитання цілком риторичне.
Картина, на перший погляд, склалася ідилічна. Партія ні з ким не конфліктує, не воює. Непохитні борці за екологію тиняються в протигазах навколо звалищ, спираючись на потужну фінансову підтримку бізнес-прибічників. Ідея партії народу ясна — усім хочеться чистої води й зеленої трави. Коротше — відсотків п’ять «зеленим» на виборах завжди забезпечено. У крайньому разі, прохідний бал «чотири».
Але... Тут ми зустрічаємо саме те маленьке «але», у якому, як говорять французи, можна помістити пів-Парижа.
Ідилій у політиці не буває. Утримати монополію на охорону квітів і пташок — справа складна. Збагнувши виграшність ідеї, «зелені» почали розмножуватися пупкуванням. Спочатку з фракції вийшли та створили свої, окремі партії добродії Гуцол, Мельник й іже з ними. Потім на екологічно чистому раніше небокраї почали виникати і якісь нерозпізнані рухи, об’єднання, ліги тощо. І ось уже новоявлена Зелена партія України (правда, схоже на ПЗУ?) поставила свій намет на Хрещатику, аби захистити не лише хмари, озера й річки, а й свободу слова, демократію.
За досить суперечливими даними, створення подібних природоохоронних партій обговорювалося в СДПУ(о) та «Батьківщині». Саме слово «зелені» стало вигідною торговельною маркою: за даними соціологічних опитувань, ідеї охорони довкілля підтримують близько 9% потенційних виборців. І ті, хто хоче виборцям продати саме «зелену» ідею, змагатимуться вже між собою. Не виключено, що до виборів з’явиться чотири-п’ять, а то й більше екологічних партій. Але... проста арифметика показує, що при розділі 9% пропорційно на кожну з зареєстрованих прохід у парламент для всіх борців за чистоту середовища просто виключений.
Чим здивують виборців новостворені партії та рухи, точно не відомо. Зате відомо, наскільки згубним може стати для будь-якої партії внутрішній розкол. Схоже, що ПЗУ зарано тішитися даними соціологічних опитувань і спочивати на лаврах у ситуації, коли може не перемогти ніхто з борців з атомними станціями.
Також схоже, що глава ПЗУ, справді романтик за натурою, усвідомлює небезпеку залишитися за стінами парламенту. Принаймні останнім часом пан Кононов уже почав демонструвати елементи жорсткого прагматизму. І якщо фракція «зелених» у парламенті, хоч і схудла неабияк, для стороннього ока виглядає досить злютованою, то на фронті партійного будівництва борців з отрутохімікатами вже окреслилися певні й цілком зрозумілі тенденції. І йдеться тут зовсім не про те, що «зелені» почали боротися не за екологію, а, приміром, із палінням — на ідеологічно-екологічному фронті все залишилося без змін. Чого не скажеш про оточення самого Кононова, де явно позначилася зміна фаворитів. На почесних місцях — обіруч із государем — у почті Кононова звичних Олега Шевчука, Юрія Самойленка й Василя Хмельницького замінили нові обличчя — Ігор Воронов і Олег Яценко, обрані на останньому десятому з’їзді заступниками голови ПЗУ. Якби ця зміна мала місце де-небудь на суботнику при висадженні кущиків — навряд чи хтось загалом звернув би на цей факт увагу. Та коли таке відбувається на людях, зокрема під час аудієнцій у першому кабінеті держави, залишитися непоміченим подібне не може.
Безумовно, логіку Кононова можна зрозуміти: Шевчук, Самойленко й компанія уже віддали все, що могли, й одержали все, чого хотіли. І поки перший усебічно розвиває вітчизняні телекомунікації, а другий намагається вдосконалити природоохоронне законодавство — поява нових людей, котрі ще не відчули вагу депутатського значка й готові вдень і вночі не за страх, а за мандат і за совість демонструвати особисту відданість «зеленій» ідеї та її лідеру, виглядає досить логічно.
Ті часи, коли партія була лише маловідомою тусовкою романтиків-екологів і розділ влади їй не загрожував — ну зберуться, ну пісню заспівають, ну дерева посадять, — минули... Сьогодні ПЗУ стала ласим шматочком для професійних гравців у політику, без якої, як відомо, бізнес у нашій країні неможливий.
І навряд чи слід засуджувати капітана «зеленого» корабля та його нових старпомів, котрі з кожним днем дедалі міцніше стискають штурвал партії, — Воронова та Яценка. Адже ох як не хочеться ПЗУ перетворитися з серйозної політичної сили на одну зі ста з хвостиком українських партій, що вже було — до союзу романтичних природолюбів із сильними світу цього. А в цій ситуації може проявитися класичний і результативний тріумвірат, де Кононов забезпечить «зелену ідею», Яценко — такий потрібний адмінресурс, а талановитий бізнесмен і організатор Воронов — такі надзвичайно важливі складові, як фінансування й менеджмент самої кампанії.
Як не сумно, але романтизму не місце у великій політиці. Партії потрібна тверда рука, щоб протистояти новоявленим конкуруючим організаціям і подолати розкол у «зелених» лавах. Без цього «зелені» знову можуть здивувати всіх на наступних виборах і цього разу... не набрати потрібного відсотка голосів. Отже, цілком імовірно, що звиклим до тягаря влади і втрачаючим пильність Шевчуку, Хмельницкому і Самойленку, мабуть, незабаром доведеться вгамувати свої амбіції. Питання лише в тому, чи стане в них мудрості прийняти таку роль і не допустити розколу в ПЗУ. Погодьтеся, про такий подарунок конкуренти, котрих уже чимало, можуть лише мріяти.
Що ж, вибори — це вибори. І відбуваються вони досить часто — раз на чотири роки. Цього часу, у разі вельми ймовірного програшу в «гонці-2002», ПЗУ вистачить, аби усвідомити помилки, проаналізувати їхні причини, усунути їх. А потім, об’єднавши зусилля, зіграти в «гонці-2006».
Утім... Усі бурі та хвилі на політичній сцені раз у раз розбиваються об твердиню цілковитої апатії та байдужості нашого електорату, якого в основній масі протистояння, опозиції, скандали цікавлять не більше, ніж життя племен у нетрях Амазонки. І те, й інше страшенно далеке від повсякденних проблем середньостатистичного українця. Успіх чи провал чекає на ПЗУ на виборах? Відповідь на це запитання цікавить лише самих «зелених», журналістів і вузьке коло владної еліти. А дерева однаково ростимуть. За будь-якої влади.