Цей заголовок продиктований матеріалом Сергія Васильєва у «Киевских ведомостях». Там він називає медіа «сторожовим псом суспільства». Але це лише красиві слова. Я був би схильний повірити панові Васильєву, якби не кілька «але».
Найперше — його особиста діяльність на посту керівника Головного управління інформаційної політики адміністрації Президента. Не прагнучи надто демонізувати його образ як ворога свободи слова, відзначу, втім, легкість, із якою відбувається жонглювання поняттями, що взагалі властиве українському істеблішменту.
І хочу запитати насамперед себе: нині медіа — пес? Цей пес охороняє демократію та суспільство? Де? В Україні? У Києві? У регіонах? Чомусь складається враження, що цей пес міцно спить. А решта безсоромно бреше на все село «Україна» про чергові успіхи. Взагалі, цікава деталь: все, що береться під патронат виконавчої влади та Президента особисто, якимось дивним чином перекручується. Починаючи від адміністративної реформи, розслідування справи Гонгадзе, переходу до парламентсько-президентської республіки, євроінтеграції, відкритості влади та свободи слова. Риторика зрозуміла і позитивна. Дії — діаметрально протилежні.
Щоб не бути голослівним, наведу останній приклад. Коли у Києві говорять «свобода слова», очевидно, розуміють зовсім інші речі, ніж повсюди у світі. Інакше як пояснити майже щиру образу Леоніда Кучми на спіч Гав’єра Солани, що «Україна рухається у протилежний від Євросоюзу бік». Що мав на увазі європейський чільник? Безумовно — дотримання демократичних засад розвитку суспільства і передусім забезпечення свободи слова. Саме на цьому не втомлюються наголошувати у Брюсселі та Вашингтоні, спілкуючись із офіційним Києвом. Але Київ не чує. І навіть більше. Президент говорить про те, що Європа не готова нас прийняти. Не ми, а Європа, виявляється, не готова. І НАТО теж не готове. Президент, мабуть, забуває, що саме в його країні легкий «нежить», на який не зважали на Заході, перетворився на хронічну астму, коли суспільство позбавлене можливості дихати на повні груди.
Але треба зізнатися собі, що ефективні ліки, мало не панацея від усіх вроджених та надбаних вад і хвороб, є. І це — свобода слова. Треба визнати, що провину за ситуацію, в якій опинилася Україна, частково можна покласти на журналістів. За великим рахунком — від нас залежало, чи повною мірою суспільство знатиме про всі небезпеки. Чи здатне буде суспільство вчасно реагувати на фатальні помилки керманичів та виправляти негаразди.
Часто-густо, йдучи на поступки власникам медій, топ-менеджерам, яким здебільшого невідомий кодекс честі журналіста, ми ставили під постійний удар тих, для кого працювали. І це тенденція не останніх місяців, а кількох років. Тоді ще не було відомо, що є «чорний піар» чи «медіакілерство». Але ці терміни виросли звідти. Очевидно, журналісти, намагаючись спокутувати свою провину перед суспільством нині, наперед мають просити вибачення.
Не викладатиму засад діяльності журналіста. Згадаю лише про одну, найважливішу: інформувати. Журналіст не має права замовчувати факти. Те ж, що відбувається в медіа зараз, і є замовчуванням. І це сміливо можна називати цензурою. Окрім замовчування, є викривлене подання інформації. Або без представлення протилежної точки зору, або змонтоване з елементарним порушенням технології. Точніше — з навмисним порушенням. Адже телебачення може з дурня зробити розумника і навпаки. Чим успішно і займається. Я вже не хочу згадувати про так звані «темники». На Заході це поняття навіть не перекладають. Але «temnyk» це вам не «perestroika» та «glastnost». Тож тішитися нічого.
Вищевикладене вже не є новиною. Це вже є нормою існування української журналістики, а відтак і суспільства загалом. Хіба що треба визнати — останнім часом тиск послабшав. Особливо після так званого «журналістського бунту», написання та непояви листа від телевізійників, народження маніфесту, профспілки та страйкому. Це послаблення тиску покликане «випустити пару». Мовляв: «Бачите! Все добре! Ніякої цензури!» Щоправда, «ніякої» — це суттєве перебільшення. Але ситуація кардинально змінилася. Повернення до часів, коли існувала напівсвобода слова, існували вищезгадані поступки, неможливе. Можливі два варіанти: або цензура є, або її немає. І це момент істини для українських медіа.
На «повсталих» одразу ж повісили «дохлих псів демократії». Виявляється, вся ця «революція» заради грантів. Та й взагалі, журналісти — це ніби робітники заводу: прийшов, виточив деталь, пішов. Не хочеш точити те, що наказує власник? Звільняйся. Ось таке примітивне бачення висловив мій колега в одному тижневику, який досить сміливо оперував терміном «цензура» ще півроку тому, коли це було необхідно. І не лише він. «Одкровення» про «похід за грошима» та меркантильні мотиви — наче ніж у спину від колег, у яких ще вчора вбачав однодумців. Але віртуальні образи, вигадані не дурними технологами, — загальна вада української журналістики. Через брак об’єктивної інформації будь-яка вигадка претендує перетворитися на всеосяжну реальність.
Мушу розчарувати: нам потрібні не гранти, а нормальні умови роботи. Роботи, яка б відповідала фаховим стандартам. Хоча повністю відкидати тезу, буцімто для будь-якої справи потрібен стартовий капітал, — безглуздо. Інша річ, що вітчизняний капітал неспроможний витягнути журналістику на належний рівень через спокусу диктату, впливу та систему взаємозалежностей. Надто багато речей взаємопов’язані. Скажімо, існування успішного медіа-проекту в Україні проблематичне. І не лише через політичний тиск, а й через непрозору економіку. Через наявність важелів впливу, коли майже всю країну можна спокійнісінько садити за грати з огляду на наявність зарплати в конвертах.
Хоч як прикро, але такий стан речей зручний для влади, а точніше — для створеної системи влади. Усе контролюється, і всі на гачку. Тож впроваджувати цензуру можна різними шляхами. І посада цензора як такого, з книжкою та печаткою «Головліту», — не обов’язкова. Є телефон і багато інших сучасних засобів зв’язку, якими влада добре навчилася користуватися.
Тож, руйнуючи суто віртуальну версію про «купку божевільних і завзятих, одержимих західними грошима», наважуся апелювати до сумління, честі та гідності колег. Якщо порівнювати професії, то все ж таки журналіста доречніше було б порівняти з лікарем. Але наш «лікар», замість того, щоб зробити операцію й вилікувати пацієнта, — відповідно до бажання власника лікарні та всупереч клятві Гіппократа, годує для видимості хворого товченою крейдою, презентуючи її як унікальні ліки. І це не перебільшення. Відсутність інформації здатна призвести до фатальних наслідків. Незнання породжує ще більше незнання і помилки, від яких потерпатиме як кожен громадянин окремо, так і суспільство в цілому. Якщо піти шляхом навмисного утрирування, то легко уявити ситуацію, коли будь-яка інформація — заборонена, отож ви йдете до крамниці й купуєте бензопилу «Дружба» без інструкції. Як наслідок: ви інвалід, позбавлений рук та ніг. Через відсутність інформації, як користуватися цим пристроєм. Приклад, можливо, спрощений, але нічим не гірший за «заводську» версію медійного ремесла.
Все, що нам треба зробити, — повернути втрачені фахові стандарти. Адже в Україні вже є ціла генерація журналістів, яка встигла попрацювати в умовах свободи слова, а саме в період від здобуття незалежності до середини дев’яностих. Недовго, але встигла. І будь-які заборони або тиск ця генерація сприймає як явище протиприродне. Як згвалтування, врешті-решт. Є й інша генерація, яка вважає, що справді написання матеріалу має відбуватися у чітких межах інтересів власника медіа або тієї чи іншої політичної сили. Можливо, останні не знають або не усвідомлюють, що це називається вже не журналістикою, а пропагандою.
Втім, не все втрачено. Той факт, що журналістський спротив почався з низів, не лише обнадійливий, а й промовистий. Це відбувається вперше. Попри те, що є Спілка журналістів України, нам потрібна нова, реальна та дійова профспілка. Бодай для того, щоб користатися чинним законодавством, яке дозволяє страйк без загрози звільнення. Саме це законодавство дозволяє позиватися в суд, якщо ваші права порушено. І вигравати справу, що найцікавіше. Виявляється, ми не знаємо багатьох речей, які нам гарантує не лише Конституція, а й низка діючих законів. І це функція профспілки — захищати.
Страшний факт, коли журналісти втрачають роботу не через фахову непридатність, а через власну громадянську позицію та фаховий рівень, тобто бажання інформувати і подавати різні точки зору. Факт, який є реальністю в Україні. Можна довго переконувати себе, що це лише поодинокі випадки. Але доти, доки це не перетвориться на систему. Не час зупинятися. Треба йти далі. Усвідомлюючи, що мета — СВОБОДА СЛОВА, як і обрій, може залишатися завжди недосяжною. Але головне — йти.