Нинішній Донецьк - це, безперечно, картина Ієроніма Босха. У кожному разі, один із її сюжетів, зазвичай - як найбільше спотворений - зачаєний десь у кутку полотна. Доки ви дивитеся на центральний образ і намагаєтеся нагромадити в голові масу оцінок та осудів, від вас вислизає безодня деталей, без яких усієї суті не видно. Як для сучасників Босха його картини були наділені значно глибшим смислом, ніж для нинішнього глядача, так і загальний вигляд Донецька, сприйнятий київськими очима, значно абстрактніший, ніж його наближена картина.
Взагалі, трагедія Босха, звісно, полягала в тому, що він не був знайомий із Захарченком: людство втратило не менше дюжини образів, що їх великий художник зміг би втілити на полотні. Ні, птахоподібних істот, котрі пожирають людську плоть, нинішній глядач у Донецьку, звісно, не зустріне. П'ятсот років еволюції homo оділи їх у помаранчеві окуляри, коротку стрижку, заправлену в камуфляжні штани чорну футболку з написом "я русская" - і величезні чорні берці, в яких ця істота гордо простує центральними проспектами й площами. Тут-таки, поруч із центральною фігурою, можна надибати й численних жебраків, що сидять біля переходів і парків, а також цілком пристойно вдягненого юнака, який мусить заробляти на життя, співаючи в міських трамваях місцевий хіт про "спящие курганы". Тим дивніший такий образ, що спів цей неймовірно схожий на оперний, і голос справді прямо блискучий. На невеличкому клаптику полотна можна помітити і чорні "Мерседеси", дам у дорогих сукнях із чіхуахуа та дим від кальянних, що застилає собою довгий бульвар. Це - рай. Він же - бульвар Пушкіна, ще одна частина знаменитого диптиху. Ну, а обрамляє всю цю своєрідність нині вже ріденька канонада, дорогі продукти і люди з пістолетами, що сновигають містом в пошуках ворогів народу.
Деталей можна додати не менше сотні: кожен із нинішніх мешканців міста розповість щось своє. Та ось чого не помітить жоден, навіть уважний глядач, який дивиться на картину збоку, - то це "залишенці". Їх тут ніби й немає. Мабуть, сам Босх зобразив би їх у вигляді тіней потойбіччя, покликаних відтіняти основні сюжети картини.
Категорія "залишенці" - взагалі, унікальна: сама собою війна - ще не привід до її появи. Тут потрібна глибока робота громадської думки, щоб вирізати із загальної брили конфлікту людей, котрі воліли залишитися "на дні", та ще й самі виявилися в цьому винні. Зрозуміло, йдеться не про всіх мешканців нашої картини, якщо вже й далі експлуатувати цей образ. Багато з нинішніх насельників Донецька, Макіївки, Харцизька та інших окупованих міст скаже вам, що ніде вони не залишалися, вони тут були завжди. "Ті, хто був" = "лояльний до Кремля". Їх ви знайдете по всьому полотну.
Із "залишенцями" інша проблема. Уже саме слово "залишитися" ставить вас перед вибором, а це означає, що щось не так. Ідеться про людей, котрі, всупереч усьому, залишаються тут, в окупації, з українськими поглядами, продовжуючи жити серед описаних вище істот. І це далеко не абстракція. Був час, коли поїздка в Донецьк із Макіївки чимсь нагадувала нинішню подорож з окупації на материк. На вулиці Горностаївській, що розділяє Донецьк і Макіївку, стояв укріплений важкими плитами пост із десятком озброєних бойовиків. У сусідній лісосмузі було викопано окопи і встановлено кулемет. Навколо гуділи "Гради" й тяглися струмочки чорного диму з боку аеропорту. Бувало, що в такій атмосфері ви їхали вдвох або втрьох у, фактично, порожньому автобусі, й на самому блокпосту вас оглядали ретельніше, ніж на нинішніх КПП. Запитували про все: прописку, мету поїздки в Донецьк, місце роботи тощо, поєднуючи допит із обшуком легковиків, коли забирали на потреби "республіки" навіть домашню живність та квас. І це при тому що до самого міста від центра Макіївки якихось 7 км.
А самому Донецьку 2014-го позаздрив би навіть Босх: фактично вимерле місто з безперервною канонадою, закритими магазинами й дефіцитом їжі. Власне, їхати туди й справді не було сенсу, тому влітку 2014-го в Макіївці про Донецьк ходили легенди не гірші, ніж у Середньовіччі: поодинокі макіївчани, котрі відвідували місто, з жахом розповідали, що всім їм ще пощастило. Залишатися в такій атмосфері і справді мало хто здатний, і треба добре розуміти, заради чого ти ризикуєш собою.
Та хай там як, саме на цей час і припадає основна хвиля еміграції. Чи міграції. Тут уже кожен вирішував сам для себе, як ставитися до того, що він залишає. Окремі, хто мав сім'ї з маленькими дітьми й прокидався від роботи "Градів" під вікнами, казали, що це вже не Україна, і річ не тільки у війні. Війна для цих людей стала наслідком блиску в очах сусідів, які щиро вірили, що "Гради" потрібні, бо всього за кілька кілометрів стоїть "український нацист". Той факт, що гармати били з дитячих майданчиків, нікого не бентежив. Цей абсурд і став каталізатором для першої хвилі емігрантів, які залишили "ДНР" заради "великої землі".
Тепер ці люди кажуть, що вже ніколи не повернуться назад. По-перше, не вірять у бодай якесь просвітлення сусідського погляду. По-друге, Донецька для них більше не існує: навіть поодинокі відвідини міста - забрати речі або перевезти кота, переконують їх у тому, що українського тут нічого вже немає. По-третє, два роки вони створювали реальність із нуля: робота, кар'єра, житло, дитячий садок для дитини, нові знайомства й "чисте повітря", як часто описують ідейну атмосферу ті, хто втікав від "русского мира" в Київ та інші місця. І Донбасу для них більше немає: ідентичність розмита, і їм однаково, в якій точці країни перебувати. Важливий комфорт, - і їх можна зрозуміти.
Злегка оговтавшись від шоку 2014-го, наче бредучи в рай із чистилища, "на материк" налаштувалися наступні - ті, хто, проживши в окупації рік, вирішували, що ця війна вже назавжди. І байдуже, коли вона скінчиться: об'єктивно картина складається не на користь навіть найближчих 2-5 років. Але й потім доведеться роками відбудовувати заново все зруйноване, включно з самими умами. Це робота вже для наступних поколінь, а в тих, хто прожив в "ДНР" навіть рік, більше часу немає.
Нарешті, 2016-й найясніше окреслив загальний контур картини. Тих, хто сумнівається, майже немає. Є ті, "хто й був", і ті, хто залишився, незважаючи ні на що. Перші - як риба у воді. Правда, в неабияк протухлій. Це ті ж таки дами, що хизуються у футболках "я русская"; ті ж таки "homo soveticus", для яких абстрактний Бандера страшніший за конкретні гармати під вікнами їхніх будинків; ті ж таки жебраки й бомонд у "Мерседесах", які однаково не відчувають часу поза і під час війни. З ними все зрозуміло - вони населяють собою полотно.
Але як бути з тінями? З тими, кого однаковою мірою ненавидять тут, у "ДНР", і не розуміють на "великій Україні"? В "республіці" їх вважають ворогами, і Захарченко час від часу говорить про селекцію, про "справедливий підхід" до відбору таких персонажів: тих слід провести через вогонь "МГБ", інших - "зрозуміти й вибачити".
Та чи кращі справи в Україні? Навряд. Держава забула про них. Забула відтоді, як сказала, що нездатна гарантувати їхні права й свободи на невизначений життєвий термін. Тим самим, фактично, розписавшись у своїй імпотенції: у вас ще є шанс, якщо ви втечете у 2016-му як тікали інші до вас. Але коли ні - барабан револьвера й щоденне клацання. Кидайте все й починайте жити заново - ось єдина можлива відповідь. Відповідь, за якою країна все ще скромно дописує "але Донбас - це все-таки Україна". Очевидно, для більшої іронії, вважаючи Україною голий степ.
Але, незважаючи на дворічне "якнайшвидше виїжджайте", в окупації є ціла каста людей, які прожили тут ось уже понад два роки, зберігаючи українські погляди. Останнє саме собою вже диво: пропаганда "ДНР" працює як годинник - безвідмовно й чітко, причому цілодобово. І тільки ті, хто залишився, можуть зрозуміти, чого вартувало пронести здоровий глузд крізь телевізійний ящик "республіки". Однак річ навіть не в ньому.
Наявність таких людей у зараженому тілі "республіки" - це як пеніцилін для країни. Про цих людей не заведено згадувати в ефірах ток-шоу й радіостанцій: нам простіше від них відвернутися, бо відповідей у цій площині немає. Зовсім спрощено можна сказати, що вони самі винні, і ніхто не примушує їх сидіти саме "там", а не "тут". Це і так, і не так.
Тут крізь загальні граблі країни просочуються тисячі доль, що не лягають під шаблонну відповідь. Хтось тут, в окупації, - інвалід чи пенсіонер, у якого немає ні рідних, ні близьких. Продукти приносять ті ж таки сусіди, оскільки людина вже роками не виходить на вулицю, і для неї виїхати з "ДНР" - так само неможливо, як і піти на "референдум", у якому вона, за умовчанням, винна, оскільки все ще тут. Хтось, на противагу переселенцям, каже, що це - все ще будинок, попри гротескність загальної картини, і що ми програємо не в полі, а коли "ДНР" залишить останній, хто жив з "українською мрією". Для когось незрозуміло, як можна тікати, залишивши за спиною 40-60 років життя. Так, молодь здатна на це. Але почати нове життя в 60… Чи є хоч у якомусь законі відповідь, як і з чого починати? Залишити роботу, до якої йшов багато років, яких у тебе вже немає? Чи сім'ю, частина якої - зі своїх, тільки їй зрозумілих причин - нізащо не виїде звідси? Відвідувати дружину або брата, наче в зоні, в особливо пам'ятні дні?
Часто чути навздогін: "За що?" Українці тут не розуміють, чому мусять тікати з рідних міст, коли першою тікала з них держава у вигляді внутрішніх військ та спецслужб, що з автоматами розбігалися від людей, у яких спочатку були тільки палиці й каміння. А тепер нам пропонують усе той же рецепт - ті ж граблі, на які одного разу наступила наша країна? І за відмову ставати на них - звинувачують…
Утім, ті, хто залишився, платять за це не тільки побутом, а й власною психікою-душею. Дуже вдало це висловив один дончанин, який сказав, що ось уже два роки ніби обколотий новокаїном - і перестав відчувати, що б не відбувалося навколо. Незважаючи на імунітет до пропаганди, зміни в психіці інколи необоротні, особливо в молодого покоління, якому тільки належало сформуватися, доки не почалася ця війна. Апатія та байдужість до соціальних процесів, які були зазвичай властиві вихідцям із місцевих степів, тепер перейшли на рівень більш ціннісний, фільтруючи пріоритети від нових айфонів або брендового взуття до банального "тільки б прожити цей день". І ця максима не може не позначатися на людях, коли чужі страждання - лише проекція власних, до яких уже байдужий.
Але є специфіка і для тих, хто все ще вважає себе українцем. Тут не йдеться прямо про параною чи необхідність озиратися щоразу, відчиняючи під'їзд. Але зрозуміти те, про що йдеться, можна, лише проживши тут тривалий час і виїхавши бодай на день на контрольовану територію. Тільки-но перетинаєш блокпост і проїжджаєш кілька кілометрів по українській землі, як із багатьох тут-таки скочується величезний психологічний тягар, і стає зрозуміло, що в "ДНР" ви перебуваєте під постійним тиском. Це принципово інший психологічний досвід. Так, і в Краматорську вас можуть пограбувати або навіть спробувати вбити. Але в Донецьку все це - норма, і за нею нічого не стоїть, якщо немає зв'язків з людьми в камуфляжі. Цю ситуацію добре ілюструє недавнє роззброєння однієї з макіївських баз, коли серед білого дня близько десятка бойовиків поставили на коліна два десятки таких же бійців, але з БТРами й гранатометами. Власник бази, чиє приміщення здавалося в оренду, завжди прикривався автоматами цих хлопців, вирішуючи свої питання. Та ось прийшли ті, в кого є калібр більший, - і цей чоловік канув у небуття. Одне слово, в окупації перспектива бути замученим десь у підвалі або потрапити під гранатометний обстріл визначає життя і тисне на психіку навіть тоді, коли здається, що "все гаразд".
Але повернімося до "пеніциліну". Мало хто розуміє реальну значимість тих, хто вибрав залишитися на "малій землі". По-перше, за два роки на окупованому Донбасі сформувався абсолютно унікальний, замішаний на сліпому прагматизмі патріотизм. Парадоксально, але те, що примушувало багатьох місцевих тікати від куль чи "Градів", шукаючи сліпу практичну вигоду, тепер примушує "залишенців" перебувати все ще тут. Різниця полягає лише в дискусії про стратегію з тактикою. Тікати у 2014-му було тактичним висновком. Але в далекосяжній стратегії лише збереження української ментальності, способу мислення й відданості - до абсурду, з упертістю, незаважаючи на на що, - тим цінностям, які були тут ще до війни, - єдиний шанс цієї землі стати по-справжньому українською. Адже український прапор одного разу вже майорів над цією землею, - і це не допомогло. Ми втратили його не над мерією чи в Слов'янську, а передусім у наших умах, коли десь - тактовно мовчали, а десь - не вийшли на мітинг, вважаючи, що все вирішиться без нас. Цього не сталося. І тільки одиниці тут можуть сказати відверто: "Я зробив усе, що міг зробити тоді". Так, українська армія здатна тепер відстояти нашу землю, але не вона - відповідь на запитання, що робити з курсантами, котрі крокують сьогодні під гімн "ДНР". Цією відповіддю є ті, хто й далі ростить тут дітей, водить їх у "республіканські" школи й виші і пояснює, що все це - тільки сон. Сплять вони, а не ми, і одного разу їм доведеться прокинутися. І це вже відбувається: у трамваях, на сходових майданчиках, де все частіше можна почути на свою адресу: "А в чомусь тоді ти був правий".
Хіба це не варте того, щоб залишитися? Два роки ненависті змінилися мовчанням, а потім - по крихтах - почався діалог. Суцільні вигуки "слава республіці" дедалі частіше тепер розбавляються "та був уже ваш референдум", і це "ваш" - заслуга таких-ось "тіней". Ми звикли занадто буквально дивитися на реальність, щиро вірячи, що вся річ у кількості танків на передовій. Проблеми Донбасу почалися тут, на Донбасі, і тут вони мають скінчитися, як би банально це часом не звучало. Це зовсім не означає, що на фронті мають стояти тільки місцеві, але коли фронт розуміти як боротьбу за уми, то інших антитіл для боротьби з цим вірусом просто тут не знайти. Саме прописка і два роки обстрілів дають право починати розмову. Інакше вас навіть слухати не стануть. Залишитися й чекати, коли вірус "русского мира" почне видихатися й можна буде сказати, що єдиний шлях справжньої реінтеграції - поряд із війною, яка де-факто йде.
Зрештою, ми не повинні дозволити і державі відмахнутися від нас, відкрито сказати: "Це наша земля". Мабуть, з цього (поряд з, на жаль, необхідною війною) почнеться справжня реінтеграція. Поки ми все ще тут, поки тисячі українців усе ще борються - різними методами - за повернення українського прапора, буде політичним самогубством одного разу всерйоз заявити, що там нікого вже немає. А це дає надію, що одного разу голос Донбасу все-таки почують, і він не буде повторювати триколор. Полотно ще не завершене, пензель художника все ще у фарбі, - і тільки від нас залежить, чи станемо ми лише плямою.