Напередодні президентських виборів зазвичай оголошують священну війну корупції. П’ять років тому кандидат у президенти Віктор Ющенко урочисто заприсягся завдати нищівного удару хабарникам. Майбутній президент запевнив, що велика чистка розпочнеться з «верхніх ешелонів влади. Для цього буде створено Антикорупційне бюро, наділене надзвичайними повноваженнями щодо перевірки та притягнення до відповідальності високопосадовців». Через п’ять років по тому створити структуру з такою самою назвою грозиться кандидат у президенти Тимошенко. Вже й урядова постанова готова.
У проміжку між кампаніями боротьби з хабарництвом на вершинах політичного олімпу й у його передгір’ях уже ніхто не бореться ні словом, ні ділом. Час від часу відбуваються локальні «перестрілки компроматом». Достатньо якомусь ясновельможному хабарникові змінити «дах», як ображений екс-покровитель миттєво «прозріває». І громадськість одразу дізнається про величезні наділи, закордонну нерухомість, піжонські авто й інші надмірності, які невідомо звідки взялися у скромного державного служки. І невідомо чому не внесені в декларацію. «Лексуси», «вашерони» і «бріоні» «слухняних» хабарників запитань не породжують.
Праведний гнів глави держави, днями звалений ним на голови керівників силових структур, мав викликати повагу. Якби викликав довіру.
По-перше, в Ющенка, схоже, не все гаразд із пам’яттю. Претензії до глав ГПУ, МВС та СБУ має не тільки Віктор Андрійович. Але Віктор Андрійович повинен опинитися останнім у ряду тих, хто ці претензії вправі озвучувати. Оскільки саме він, і ніхто інший, пропонував кандидатури Медведька, Луценка і Наливайченка на відповідні посади. І не просто пропонував, а ще й відстоював. І відстояв. Хоча до всіх трьох (нехай і з різних причин) у більшості депутатського корпусу була ціла купа претензій.
По-друге, в Ющенка, схоже, не все гаразд зі здоровим глуздом. Якщо він вважає керівників правоохоронних відомств співучасниками злочинів (гарант висловився з цього приводу цілком однозначно), то як він може вимагати від злочинців примножити зусилля в боротьбі зі злочинністю?
По-третє, в Ющенка, схоже, не все гаразд із логікою. Якщо корупція — головна біда держави, то чому ж він кинувся рятувати країну від неї за пару місяців до втрати крісла?
Нарешті, в Ющенка, схоже, не все гаразд із грамотою. Створюється стійке враження, що читати він не вміє. Якби вмів, то за п’ять років спромігся б подужати невеличку книжечку, іменовану Конституцією. З неї міг почерпнути чимало корисного. Дізнатися, приміром, що він законодавець, глава Радбезу, а також гарант прав і свобод. Що наділяє його чималим обсягом необхідних повноважень. А ще — відповідальністю за нездатність ці повноваження реалізувати.
До інших учасників наради на Банковій запитань не менше. Дивні вони люди, їй-богу. Їх публічно, на всю країну, обізвали лиходіями. Якщо це правда, то вони зобов’язані були відразу подати у відставку. Якщо ні — негайно вимагати сатисфакції за наклеп. Але вони потупили очі і проковтнули образу. Ющенко висловив припущення, що в них не залишилося ні честі, ні совісті. Здається, в цьому він має рацію.
Особлива стаття — Юрій Луценко. Демарш глави МВС міг би викликати розуміння і навіть схвалення. Якби його вчинок виявився демонстрацією послідовності. Але Юрій Віталійович так довго, так старанно вигороджував хазяїна Банкової, що його сьогоднішні викриття на адресу вчорашнього покровителя видаються не надто переконливими. Не надто щирими. І не надто чесними. Якщо ти знав, то чому не боровся? Якщо не міг боротися, то чому не пішов? У ролі праведного борця з корупціонером Ющенком Луценко виглядає так само жалюгідно, як Ющенко в ролі праведного борця з корупціонером Луценком.
А все ж могло бути інакше. На початку 2005-го свіжоспечений глава МВС прийшов до свіжоспеченого глави держави по добро на порушення кримінальної справи проти члена уряду, спійманого на відвертому зловживанні владою. І вперше дістав по руках. І вперше промовчав. Якби Юрій Віталійович тоді гримнув стільцем і грюкнув дверима, дивись, щось і можна було б виправити. Але він потупив очі і проковтнув образу.
Луценко не пішов у відставку після призначення прем’єром Януковича, після бійки з Черновецьким, після ганьби на дострокових виборах столичного голови, після інциденту в аеропорті Франкфурта. Хоча в будь-якому з випадків добровільна відставка, напевно, напрошувалася. Але міністр щоразу пояснював своє прагнення залишатися в кабінеті на Богомольця бажанням завершити розпочате, відданістю справі. Такий підхід викликав повагу в тих, хто цьому вірив. Але як бути із цією вірою сьогодні? Коли сам Луценко зізнається, що Ющенко забороняв йому навіть думати про кримінальне переслідування тих, хто «приходить до президента в краватці»?
У політиці друзі легко стають ворогами. У політиці свято шанують закон, згідно з яким «друзям — усе, ворогам — закон». На відміну від Конституції і Кримінального кодексу. І є серйозні підстави вважати, що новий керманич нації, за недоброю традицією, буде гарантом дотримання саме цього закону.