Своєю одіозністю ця людина значною мірою зобов’язана тому, що вона — не лише президент Національної телекомпанії України, а й автор, а також ведучий надзвичайно цікавих передач на своєму рідному каналі. І хоча, за його ж визнанням, діяльність у першій іпостасі віднімає у Вадима Долганова п’ять із половиною днів на тиждень, залишаючи на журналістську творчість лише півтора дня, саме «екранне» життя нашого героя викликає стійку ідіосинкразію в переважної більшості вітчизняних парламентаріїв, стає темою для анекдотів у журналістському середовищі та причиною гучних конфліктів із державними мужами такого високого рангу, як генеральний прокурор. (До речі, Вадим Долганов звернувся до нас із проханням про слово у відповідь після виходу в «ДТ» інтерв’ю Михайла Потебенька, і ми як вільне видання пішли йому назустріч.) Саме в «Семи днях» і «Зоні правди» Вадим Опанасович «відривається» за повною першою програмою, дозволяючи собі необмежений ступінь свободи слова, про наявність якої в Україні він недавно заявив в інтерв’ю російській «Независимой газете». Проте роздвоєння особистості йому не загрожує: завдяки щасливому випадку, погляди й симпатії журналіста Долганова цілком збігаються з тими принципами, на яких грунтується діяльність Долганова-чиновника. Зобов’язаний перший національний, відповідно до закону, висвітлювати діяльність державних органів влади — і дві третини новин каналу присвячено людині, до глибини душі симпатичній його президентові. І байдуже, що американське телебачення, на досвід якого полюбляє посилатися Вадим Долганов, навряд чи висвітлює життєдіяльність Джорджа Буша настільки скрупульозно, щоб демонструвати вручення йому вірчих грамот послом Тринідаду й Тобаго. Непохитна впевненість у власній правоті надає пану Долганову при розмові з ним неабияку частку переконливості. Проте куди переконливіший усе-таки його екранний образ.
— Вадиме Опанасовичу, ви справді впевнені в безмежності свободи слова в Україні?
— Так, але я говорив у тому інтерв’ю, що в нас є свобода слова, але немає свободи преси. І говорячи так, передусім, я виступаю як керівник великого підприємства. Я знаю, що таке фінансувати виробництво програм, що таке зарплати людей. Коли кажу, що в нас є свобода слова, я розумію під цим можливість сказати все, що думаю: виступивши на мітингу, зібравши прес-конференцію. Але інша річ, що в нас, на жаль, немає вільних засобів масової інформації. Вони залежні від тих, хто ними володіє: або від приватних осіб, або від фінансових груп, якихось корпорацій, або від держави. У чому полягає залежність державного телебачення? У тому, що я дію за законом про висвітлення діяльності органів влади. Я дію на основі закону й повинен показувати те, що комерційні канали не показують. Я не став би, приміром, показувати деякі офіціозні речі — засідання, наради, але цього вимагає закон. Те саме стосується висвітлення роботи Верховної Ради, навколо якого постійно ламаються списи. Але ламаються не навколо Долганова, а навколо президента Національної телекомпанії. Верховна Рада рекомендувала звільнити Зиновія Кулика, Олександра Савенка й інших її керівників. Справа не в особистості президента НТК, а в тому, що державна телекомпанія нині, особливо в період загострення політичної боротьби, стає заручником ситуації. З одного боку, перший канал відверто паплюжать, а з іншого — усі прагнуть потрапити на нього.
Телебачення — дуже дорога річ. І те, що ми робимо, цілком не сумірне з тим ставленням до каналу. Передусім це стосується його фінансування. Розмовляючи недавно з групою народних депутатів, котрі представляють націонал-демократичні сили, тих депутатів, яких я підтримував ще працюючи в «Комсомольском знамени», я почав їм розповідати про проблеми каналу. Вони у відповідь витріщили очі, для них це просто терра інкогніта. Зважте: 1996 року загальне фінансування Національної телекомпанії становило майже 20 млн. доларів, 2000 року — близько п’яти. А показники фінансової та господарської діяльності значно вищі.
— Генеральна прокуратура збирається перевіряти саме цю сферу діяльності НТКУ?
— Та нехай перевіряє. У нас перевірки щодня. Віктор Андрійович Ющенко насилав на мене КРУ, УБОЗ. Кого тільки не насилав. Зараз у нас планово працює податкова адміністрація, до цього планово працювала Рахункова палата. Це просто безсовісна гра в обман. Говорячи про Михайла Потебенька, можу тільки признатися: мені дуже соромно, що така людина є генеральним прокурором України. Я це писав ще 1989-го, 1990 року, коли працював у «Комсомольском знамени».
— То ваша антипатія має давнє коріння?
— Це не антипатія. Це погляд журналіста на діяльність державного чиновника. Ситуація полягає в чому? Фінансова й господарська діяльність телекомпанії відкрита, вона контролюється. А ці ігри незрозуміло навіщо. Я можу припустити такий варіант. Сидить людина на якійсь державній посаді. Людина не дуже молода, має великий партійний, апаратний та інший стаж. Наближаються вибори. А потім людина виявляється в п’ятірці однієї з партій. Вона приходить у парламент і каже: мені не давали ефективно працювати, розкривати злочини, боротися з порушниками закону, в усьому винен режим.
— І саме тим, що у вас такий погляд на генерального прокурора, пояснюється вибір теми тих випусків «Зони правди», які спричинили ваш із ним конфлікт?
— Я хотів би зазначити, що Генеральна прокуратура допомагала нам у підготовці попередніх випусків «Зони правди». Ми ж ідемо від прокуратури. Я хочу, аби ви розуміли: у мене немає сімейних проблем. Сімейні проблеми є в пана Потебенька. Нехай він їх і розв’язує. Помічник прокурора Севастополя порушує кримінальну справу за одним фактом контрабанди, за яким тягнуться мільйони доларів. Нам підказали цю тему народні депутати, журналісти Севастополя тощо. Турки видають 97 епізодів контрабанди щодо цього одного корабля. Не треба бути прокурором, аби розуміти: певне, треба зробити запит і перевірити. У турецьких документах записано 138 тонн вантажу, а в українських — 38. А тепер пригадайте про корабель із човниками, що потонув неподалік Севастополя. Чому він потонув? Бо був перевантажений. І в мене як у журналіста виникає запитання: а що тільки один корабель возив човників? І чом би не запитати в турків усі документи за останні 7—8 років щодо кораблів, які возили товари народного споживання зі Стамбула в Севастополь, в Одесу? І порівняти їхні документи з нашими, українськими. Ви уявляєте, який це може бути обсяг роботи? Але який може бути результат? А про те, що пан Дьомін — син пана Потебенька я не знав.
— А хіба ви не натякали, як стверджує Михайло Олексійович, коли зустрічалися з ним напередодні передачі, що збираєтеся «проїхатися» по його сину?
— Це неправда. Я з ним справді зустрічався, але з абсолютно іншого поводу. І він знає про це. І бреше. Ми говорили з ним про цілком інші речі. Але я не про те. Я не знав, що за реалізацію конфіскованого товару відповідає син Потебенька. Журналісти вийшли на це прізвище. Він розповідає, як йому було важко після 1991 року. Але я, на відміну від нього, коли партія в 1988—89 роках затягала нас із «Комсомольским знаменем» по судах, своєму сину прізвище змінювати не став. Утім, це його особисті, сімейні проблеми. А стосовно моєї родини, мені не треба захищати Сюзанну Романівну Станік. Бо коли я взяв шлюб із цією жінкою, вона вже була міністром юстиції, а я — президентом телекомпанії. І вона без мене пройшла всі щаблі своєї кар’єри, і я — самостійно. Вона себе захистить сама. І в її правоті я переконаний стовідсотково.
— Ви вже даруйте за прокурорський тон, але ваше твердження про те, що кримінальні справи за фактом зловживання службовим становищем у Міністерстві юстиції було порушено після виходу тих гучних випусків «Зони правди» суперечить «показанням» пана Потебенька, котрий говорить про зворотний взаємозв’язок.
— Ми вийшли на митну тему торік у листопаді. Наші знімальні групи почали їздити на місця подій із минулої осені. Але ви ж розумієте: коли ви готуєте скандальний матеріал, серйозне журналістське розслідування, ви з сьогодні на сьогодні його не видаєте. І зв’язувати журналістські розслідування першого національного з сімейними проблемами державних чиновників — нерозумно.
— З принципом вибору тем для ваших авторських передач, будемо вважати, розібралися. А чому, на вашу думку, стільки критичних відгуків про новостійні передачі вашого каналу?
— Якби я був директором комерційної телекомпанії, зміст і структура новин були б дещо інакшими. Ясна річ, там було б менше влади, більше сенсацій... Але я повторюю, я дію як директор державної телекомпанії, у рамках закону. І будь-яка інша людина на моєму місці діяла б точно так само. Випуски УТН завжди відрізнятимуться від новин «1+1» й «Інтера».
Я ще раз говорю, ми лише чітко дотримуємося букви закону. Коли проходила президентська виборча компанія, спостерігачі з ОБСЄ запитували мене: чому ви показуєте всі робочі поїздки Леоніда Кучми, а не всі поїздки, приміром, Петра Симоненка? Я відповідав: перепрошую, це питання не до мене, це питання до закону. Леонід Кучма під час виборчої компанії не робив поїздок як кандидат. Це все були робочі поїздки Президента України. А в законі записано, що наша телекомпанія зобов’язана висвітлювати робочі поїздки глави держави. Отже, його команда краще працює.
— Вадиме Опанасовичу, але ж у Франції немає шираківського телебачення, у Німеччині — шрьодерівського, тоді як питома вага присутності на УТ-1 Леоніда Кучми дає всі підстави називати перший національний президентським каналом.
— Ви не зовсім праві. Я дивлюся зарубіжне телебачення. Коли виступає президент Сполучених Штатів Америки, його виступ іде цілком й у прямому ефірі. А який із наших каналів, крім УТ-1, показує хоча б витяги з виступу українського Президента. Я не згоден із тим, що перший канал — президентське телебачення. Принаймні з таким самим правом його можна назвати парламентським телебаченням, футбольним телебаченням, оскільки ми транслюємо чимало футбольних матчів, а недавно почали транслювати чемпіонати Формули-1.
— Чому ж тоді в парламенті зібралося стільки людей, у котрих ви, президент парламентського каналу, викликаєте далеко не теплі почуття?
— Якщо ви маєте на увазі постанову Верховної Ради з рекомендацією уряду звільнити мене, то маю вам сказати, що в Івана Плюща зібралося чимало заяв народних депутатів, котрі або голосували «проти», або були відсутні в цей момент, хоча в поіменній роздруківці вказано, що вони проголосували «за». Я навіть не хочу це обговорювати. Повторюю: я бачу прагнення різних політичних сил впливати на державний канал телебачення перед виборами. І подібні хвилі, якщо ви простежите за подіями, починаючи від створення НТКУ 1995 року, завжди наростають з наближенням тих чи інших виборчих кампаній.
Твердження про те, що ми не надаємо слова представникам опозиції — це обман. Ви подивіться будь-яку з останніх передач «Сім днів». Я недавно доручив своїм людям прохронометрувати, скільки ми показуємо Верховну Раду, скільки в нас виступає народних депутатів, від яких фракцій. Ясна річ, тут не може бути стовідсоткової рівності. Бо є депутат, який весь термін працює в комітеті й пише закони, а є депутат, котрий постійно виступає з трибуни і робить це, до речі, досить непогано, створюючи інформаційні приводи. Скільки разів я кликав до себе в прямий ефір того ж таки Олександра Мороза!
— Це коли він уже перестав бути кандидатом у президенти? А навіщо ж було доводити до скандалу спробу пана Мороза виступити в прямому ефірі УТ-1 під час президентської кампанії?
— Ось у чому річ. Народний депутат України може потрапити на телебачення, коли йому хочеться. У робочий час. У неробочий час він може пройти сюди в супроводі співробітників телекомпанії. В усіх країнах світу — це особливий об’єкт, його охороняють у встановленому порядку. Якщо повертатися до тієї історії, то під посвідченням Олександра Мороза, або народного депутата, або кандидата в президенти, я не пам’ятаю, він протягнув сюди десятки два-три людей. Вони всі разом рвалися в студію. Даруйте, у якому цивілізованому суспільстві таке може відбутися?
— З відкриттям нової парламентської сесії, тобто з наступного тижня, знову на повний зріст постане питання про вашу відставку. Скажіть, чи не було у вас думок піти самому, перейшовши на який-небудь комерційний канал, де зарплата вища і проблем менше?
— Коли мені запропонували цю роботу, я погодився, бо розумів: я можу щось зробити для цієї телекомпанії. І ця компанія, слава Богу, ще не розвалилася. Економічні показники тут сьогодні набагато кращі, ніж тоді, коли я сюди прийшов. До того я спокійно вів на «Інтері» передачу «Аспекти». Дивіться, який парадокс оцінок! Це був перший рік роботи «Інтера», я щойно повернувся з Росії, де працював прес-аташе українського посольства, передачу було присвячено міжнародній проблематиці. Мене всі газети хвалили, розповідали, який я хороший, друкували мої фотографії. 27 грудня 1997 року вийшов останній випуск «Аспектів», а наступного дня побачили світ «Сім днів». І щойно вийшли «Сім днів» (я можу показати газетні публікації), я став недорікуватим, нецікавим, упередженим. Тобто пішли ярлики. Мене разом з моєю передачею не раз запрошували перейти на різні комерційні канали, обіцяючи умови, непорівнянні з тими, що на УТ-1. Але там мені довелося б служити, а не працювати.
— Тоді, може, вам самому стати депутатом? Які у вас плани на вибори?
— Мені пропонували це 1998 року. Тоді я керував прес-службою НДП. Але мені це було нецікаво. Нецікаво це мені й зараз. Бо я знаю, що мені робити тут, у цьому кріслі. Хоча ситуація може скластися по-різному.