На лавці у моєї сільської сусідки - яскравий глянцевий журнал, цілий фоліант із портретом самовдоволеного молодика на обкладинці. Це Віктор Бондар, народний депутат, звітує перед виборцями свого 191-го виборчого округу. Округ величезний за територією - п'ять сільських районів і місто Старокостянтинів. Два роки тому 37-річний Віктор Бондар провів тут найтехнологічнішу у Хмельницькій області передвиборну кампанію як самовисуванець - і виграв. Ще б пак: земляк же. Щоправда, на початку тієї кампанії він чесно вказував у біографії, що народився в Росії. Але до виборів уже й прописався тут, у Дашківцях Віньковецького району, звідки його рідня, і тепер це вже і його місце народження. Хоч виграв, звісно, не тому, що земляк, - тут усі йшли не чужі. Та Бондар, пестунчик долі: за помаранчевих - наймолодший в історії України міністр найбільшого і найбагатшого міністерства - транспорту і зв'язку, а згодом - очільник теж чи не найбагатшої Дніпропетровської області, який мігрував на посаді голови облдержадміністрації від підтримки Ющенка до підтримки Тимошенко. За Януковича був то в милості (спеціально під нього створили посаду ще одного - сьомого - заступника голови Митної служби України, і він посів її за квотою Компартії), то під слідством (але якось так тихо-благополучно з-під нього вийшов). Тож із таким досвідом знав, що обіцяти виборцям і що для них робити. Обіцяв демократію і європейську перспективу, а робив усе, що просили: дитячі майданчики, вікна в школах і двері в лікарнях, доріжки біля сільських церквиць і концерти в районних центрах. У Верховній Раді одразу зробив те, від чого відхрещувався на передвиборних зустрічах: як і всі інші хмельницькі мажоритарники-самовисуванці, вступив до фракції Партії регіонів. Восени 2013-го палко агітував депутатів Хмельницької обласної ради за євроінтеграцію. А 16 січня 2014-го, як і депутати від Хмельниччини Олександр Герега, Сергій Лабазюк і Сергій Буряк, голосував за антидемократичні закони. Але в звіті про це ані слова - тільки про подані законопроекти, участь у революційних процесах (?), допомогу учасникам АТО і, основне, про роботу на окрузі: нові вікна, двері, дахи, хрести, труби, ігрові майданчики, спортивну форму і навіть сценічне взуття - все скрупульозно згадано й перераховано майже на 200 сторінках, як у борговому списку лихваря. І все - від фонду кандидата "Розвиток рідного Поділля".
- Будете голосувати? - запитую, киваючи на звіт.
Сусідка заперечливо хитає головою:
- Переказувала родичка - вона у Віньківцях на маслозаводі робить, - що директор казав: "За Бондаря вже не голосувати".
Ага. Отже, на минулих виборах казав, щоб голосували…
Директор чи не єдиного прибуткового підприємства райцентру, від якого залежать усі власники корів у районі, бо ж тільки воно, хоч і за смішними цінами, але приймає молоко, - звісно, авторитет. Але вибори - річ інтимна, в кабінці виборець із бюлетенем сам-на-сам. Сусідка довго думає і якось аж радісно цікавиться:
- А ви Оксану Кольгофер знаєте?
- Знаю.
- Вона тут у нас кожній бабці хустину подарувала. В кожній хаті! Тут у нас дитина є хвора, то вона їй операцію в Києві оплатила. І цій сім'ї два пледи подарувала. На все ліжко!
- А ви її не питали, чому вона такою благодійницею тільки перед виборами стала? Чому балотується тут, а не в Хмельницькому, де живе? Бо там її вже знають?
Оксана Кольгофер - власниця розкішного торговельно-готельного комплексу "Либідь-Плаза" в самісінькому центрі Хмельницького і багатьох інших приємних серцю й гаманцю бізнес-проектів. Те, що в Україні успіх у бізнесі прямо залежить від політичної кар'єри, мабуть, розтлумачив їй батько - колишній голова Вінницької і Хмельницької облдержадміністрацій і регіонал іще з часів заснування партії Віктор Коцемир. Біля нашого багатоквартирного будинку - Оксанині лавочки. Вона поставила їх, щоб обратися до Хмельницької міської ради. Щоправда, пішла тоді по іншому округу, в приватному секторі. Сценарій той самий: вона в кожну оселю - великодню пасочку в рушничку (а інші кандидати без рушничка принесли), а виборці її - до міської ради. На минулих виборах уже пройшла за списком Партії регіонів і очолила в міськраді її фракцію. Оксанин чоловік Валерій Кольгофер, теж бізнесмен, за президенства Януковича встиг покерувати двома райдержадміністраціями: спершу в Летичівському, а потім - у Хмельницькому, де земля цінніша, районах. Тож йому йти до парламенту біографія не дозволяє. А за доньку, кажуть лихі язики, батько в столиці слово замовив: там же зараз вінницькі при владі - і Гройсман, і Порошенко. Тож Оксана сфоткалась у вишиванці - і рече з білбордів: "Наша країна - єдина родина!". Про єдність із Партією регіонів - ні слова. Все від благодійного фонду родини Кольгоферів. А в родині наче так і належить: старому - хустина, як кожній бабці на Віньковеччині, малому - торт і клоунів, як старосинявським дітям.
Сусідка дивиться на мене розгублено. Я явно внесла сум'яття в її електоральну душу, що вже визначилася. Вона з полегшенням спроваджує мене з подвір'я і йде до хати. Милуватися хустиною від кандидатки? Але ж тих хусток у неї, як і в кожної, навіть найбіднішої, моєї землячки, щонайменше зо два десятки. До смерті вистачить, бо куди їх одягати - на базар хіба та до церкви. Та, з усього видно, готова голосувати за дарувальницю. Бо від інших кандидатів отакої - особистої - уваги їй бракує. А від держави тим паче. І я не впевнена, що в нечасті свої приїзди до батьківського дому ще встигну її переконати не голосувати за тих, хто купує її голос. Бо якщо купує, то, вочевидь, планує вторгувати за майбутнє депутатство незрівнянно більше. А потім уся країна платитиме за "дармові" передвиборні презенти страшну ціну - як от зараз, втрачаючи людей, територію, мир і мільярди.
Та хіба про це мало говорять? Чи люди самі цього не розуміють? Та - продаються ж. Виправдовуючись тим, що всі кандидати однакові, "рвуться до корита" - інакше чого б аж так багацько їх балотується?
Мажоритарні округи на Хмельниччині й справді переповнені охочими стати нардепами. Їх значно більше, ніж на минулих виборах: сто десять. У тому ж 191-му окрузі - двадцятеро: спробуй розберися, хто найкращий. У 192-му це зробити легше: там лише дев'ятеро. І переможця можна вже назвати - той, що й сьогодні, Олександр Герега, власник мережі будівельних супермаркетів "Епіцентр". "Працював, працюю і буду працювати!" - обіцяє він з білбордів і розшифровує в ЗМІ свої "депутатські" труди: "Перекрито дахи 36 житлових багатоповерхових будинків і 35 об'єктів соціально-культурного призначення, реконструйовано й відремонтовано 112 різних приміщень. Замінено на сучасні 7,2 тисячі вікон і 580 дверей у школах, лікарнях, клубах. Надано допомогу будівельними матеріалами 296 школам і дитсадкам, 213 фельдшерсько-акушерським пунктам, 189 будинкам культури, 87 релігійним храмам, виділено місцевим громадам 7 одиниць спецтехніки, 4 автобуси, 8 машин швидкої допомоги. Оздоровлено 1,5 тисячі дітей, охоплено поїздками до християнських святинь, на київський Майдан Революції гідності та до історичних місць 22 тисячі жителів Хмельниччини. Звели в Городку найбільший у державі спорткомплекс".
Щоправда, всім цим займається не сам депутат Герега, а створена ним перед минулими виборами громадська організація "За конкретні справи". Бо, справді, як же - одною рукою голосувати за закони 16 січня, а другою - відправляти автобуси на Євромайдан? А так усе гаразд. Понад гаразд: уже й співзасновник ГО, в миру - заступник голови ТОВ "Епіцентр К" Андрій Шинькович балотується до Верховної Ради в сусідньому 189-му виборчому окрузі (спершу вважали, що там ітиме в депутати Галина Герега). Виграє в нинішнього нардепа-свободівця Ігоря Сабія і ще в 14 суперників - то, можливо, на наступних виборах члени правління "Епіцентру" облагодіють усі хмельницькі округи? Ото настане будівельний рай на Хмельниччині!
Та тільки до чого тут Верховна Рада?
Щось там, либонь, таки медом намащено. Інакше чому рвонули туди не лише бізнесмени, а й керівники органів місцевого самоврядування? Не встигли проявити себе на посадах заступників голови обласної ради батьківщинівець Віктор Адамський та Ігор Хитрук із колишнього "Фронту змін", як партійні сурми вже покликали їх на парламентські вибори. Збирався у похід і голова облради свободівець Іван Гончар, і мав шанси на перемогу в 188-му окрузі, та, мабуть, партія охолодила запал - у розкладі союзників по боротьбі вочевидь інші пріоритети на цьому окрузі.
А от міські голови - хмельницький Сергій Мельник, старокостянтинівський Микола Мельничук і славутський Василь Сидор - безумовно, проявили себе давно. Та перш ніж закінчився вже не перший термін їхніх повноважень на місцях, теж захотіли показати себе і у Верховній Раді. Можна зрозуміти їхнього колишнього колегу, екс-очільника Кам'янця-Подільського Олександра Мазурчака - досвідченого господарника, якому вилізла боком вимушена співпраця з регіоналами в столиці: мусить десь працевлаштуватися чоловік, от і пробує заручитися підтримкою кам'янецьких, і не тільки, виборців 193-го округу. Щоправда, там випробовують долю півтора десятка кандидатів, у тому числі й народний депутат Володимир Мельниченко, тож боротьба буде запеклою. Але щоб чинні міські голови так масово легковажили довірою своїх виборців - це на Хмельниччині вперше. Звичайно, пояснення лежить на поверхні: кожен з них керує містом уже не перший термін, тож втомились і вони і від них. Підпирають вік, час і місцеві вибори, які неминуче грядуть невдовзі після парламентських і навряд чи дадуть їм шанс бути переобраними ще раз. А парламент дасть можливість і використати досвід самоврядування у всеукраїнських масштабах, і отримати гідну компенсацію за втрачене біля міських "мартенів" здоров'я. Все так, та бачити цю картину втечі від довірених їм високих місцевих посад безрадісно.
Хоча навряд чи моральність мерів визначатиме голосування виборців - швидше на нього впливатиме впізнаваність кандидатів. Та й закулісні домовленості, які з "набору кандидатів" аж пруть, - з партіями, щоб не висували сильних конкурентів, і мажоритарниками-"важковаговиками" - відіграють свою роль. Тож Сергій Мельник - найімовірніший претендент на перемогу з-поміж 18 претендентів у 187-му виборчому окрузі, бо Хмельницький - це його місто. "Батьківщина", вірність якій він публічно зберігав усі роки свого головування, навіть сховала до списку попереднього переможця-мажоритарника Олега Лукашука - чи, може, йому обіцяно крісло міського голови, якого він колись так добивався? Адже Лукашук нарешті став найвпливовішим представником партії в області, бо фракція "Батьківщини" в обласній раді розпустилася - через незгоду з рішеннями обкому партії, яким керують люди того ж таки Лукашука.
Важче буде славутцю Василю Сидору - але він теж більше відомий в окрузі, ніж 13 його конкурентів, та й нинішній народний депутат Сергій Буряк не балотується. А от старокостянтинівському голові Миколі Мельничуку доведеться сутужно в щільній колоді з 20 кандидатів.
Однак найнещадніша "рубка", певно, буде в 188-му окрузі. І річ не в кількості претендентів - 18. Боротьба насправді точитиметься між чинним нардепом Сергієм Лабазюком і бізнесменом Віктором Коліщаком. Про тривалість і специфіку стосунків цих двох таланливих підприємців, які постійно намагаються наростити свій вплив і статки через входження в політику, свідчить уже той факт, що на окрузі зареєстровано їхніх "двійників" - однофамільців. Отже, підготовка велася заздалегідь. На парламентських виборах 2012 року Лабазюк випередив на той час голову Хмельницької райдержадміністрації Коліщака всього на 200 голосів - та й то, подейкували, виключно завдяки підтримці (читай - фальсифікації) голови облдержадміністрації Василя Ядухи. Пояснювалося це просто: Коліщак був ставлеником не Ядухи, а глави адміністрації президента Сергія Льовочкіна, що Ядуху дратувало. Наразі ж Коліщак іде від Блоку Порошенка. А перемога залежить від виборців.
Чесно кажучи, хочеться, аби виборці - в усіх семи округах на Хмельниччині - піднесли сюрпризи, обравши до Верховної Ради не багатих, а розумних, компетентних і патріотичних, здатних працювати не на себе, а на Україну. Вони є серед кандидатів, але в них немає коштів показати себе масовій аудиторії. Здавалося б, це могли б компенсувати партійні списки. Та, на жаль, партійні передвиборні "гастролі" розчаровують. Зірки телеефіру, які претендують на керівництво державою, тут, у провінції, демонструють непрофесійність навіть у проведенні зустрічей з виборцями чи прес-конференцій. І дивовижну байдужість до своїх же місцевих висуванців-"списочників", яких місцева громадськість не знає, а столичні боси не вважають за потрібне бодай представити. Іноді ці кандидати викликають навіть обурення в аудиторії - але пізно, вони вже у списку.
Такій ситуації мали б зарадити засоби масової інформації. Адже це їхній обов'язок - розглядати кандидатів "під мікроскопом". Та де там. Місцеві ЗМІ нічого не аналізують - тільки рекламують. За гроші. Без жодного попередження про те, що це - політична реклама. Тож виборцеві, як і на минулих виборах, доводиться самотужки вибирати серед імен, які дуже часто ні про що йому не говорять. От люди й голосують або за тих, хто більше себе хвалить на всі лади, або за тих, хто, як каже моя сусідка, "краще нас попросить".
От і просять - хто хустиною, хто цеглиною, хто на центнер більшою платою за пай.
А розраховуємося країною.